Так саме життя висунуло на світ брошуровану книгу і три чорнильниці, які, наче циклопи, тепер щоранку просвічували наскрізь службову совість кожного фіндіпошівця. Цей новий порядок, що неофіційно іменувався законом "Трьох чорнильниць", і придумав наступного дня після розмови про музичні сходи Арій Федорович Нещадим. Ховрашкевич щиро заздрив Нещадимові, бо Ковбик не заперечував проти цієї пропозиції. Книгу і чорнильниці доповнювала ще одна учнівська ручка і два пера марки "рондо". Ручка приводилася в рух не самостійно, а при допомозі співробітника "Фіндіпошу", котрий, як тільки прибував на роботу, ставив у журналі свій автограф. Завідувачкою чорнильниць і пер Ковбик призначив безжалісну до чоловіків Маргариту Ізотівну Дульченко. Нове заняття їй дуже сподобалося. Більше, ніж секретарювання, бо в цій справі вона мала необмежену владу над чоловіками, які, опріч усіх своїх природних вад, виявилося, ще й систематично запізнювалися. Дульченко не йшла ні на які компроміси. Вона нікому не пробачала і нікого не слухала, окрім, звичайно, Стратона Стратоновича, якого Маргарита Ізотівна поважала, але тільки як директора "Фіндіпошу", не більше.
Оскільки роботи у неї майже не було, то між розмовами про негідників-чоловіків та комплектацією рецептів й порад вона інколи ще брала телефонну трубку і кричала через диктову перегородку, зроблену кращими майстрами Кобилятина-Турбінного під звуконепровідний термопластик:
— Стратоне Стратоновичу! Візьміть трубку. Ніби не чуєте, що вам дзвонять...
Стратон Стратонович знімав трубку, затуляв рукою мікрофон і сердито гукав через дикт:
— Ви б, Маргарито Ізотівно, хоч для блізиру запитали, хто дзвонить. Для чого ж я вас там посадив?
— А я знаю?!
Закон "Трьох чорнильниць" вніс, безперечно, неабияке пожвавлення у роботу "Фіндіпошу" і дуже позитивно впливав, зокрема, на самого винахідника — Нещадима — та Маргариту Ізотівну. Тепер Дульченко доводилося приходити у "Фіндіпош" раніше за всіх: перевіряти, чи є в чорнильницях чорнило, чи не поламані пера, а тоді, зачинивши сейф, щодня зносити той весь комплект на перший поверх, до входу, і класти на тумбочку. У книзі відвідування Маргарита Ізотівна розписувалася першою. Потім приходив Карло Іванович Бубон, який був точний, як старий хронометр, після нього — Зося Чудловська, Адам Кухлик, а вже тоді — Нещадим.
Арій Федорович майже завжди прибігав, як спринтер: спітнілий, захеканий. Але цього разу трапилося гірше. Арій Федорович схопив ручку, вмокнув у чорнильницю — і його обличчя побіліло, як у першокласника біля дошки. Чорнило було зелене! Він глянув на годинник: п'ять хвилин із секундами на десяту. "Запізнився. Всього на кілька хвилин",— з жахом подумав він. Маргарита Ізотівна, не приховуючи сардонічної посмішки, чекала, що ж воно буде далі. Цим чорнилом розписувалося тільки двоє: Сідалковський і Чигиренко-Репнінський. Інколи для сміху, як казав Ковбик, ставив свій підпис і він. Але це траплялося рідко. Переважно тоді, коли збирався за запізнення для профілактики зробити комусь "протирочку", як образно висловлювався він. Або ж коли Арій Федорович доповідав, що, судячи з книги відвідування, трудова дисципліна у "Фіндіпоші" падає на очах, як крива по надоях.
— Чи яблука в осінньому саду,— додавав Стратон Стратонович і обіцяв Арію Федоровичу розібратися, вбачаючи в цьому натяк і на себе.
Червоне чорнило входило у свої права після дев'ятої години п'ятнадцяти хвилин (ця чорнильниця стояла до тридцяти хвилин на десяту). Користувалися ним, як правило, теж двоє: Ховрашкевич і Панчішка. Вони й тепер приходили пізніше за всіх, при цьому виправдовувалися, що й ідуть з роботи тоді, коли вже нікого немає, отже, ніяких книг і чорнильниць визнавати не хочуть.
— Ми не чиновники — ми науковці,— доводив Ховрашкевич Стратону Стратоновичу, і в цьому його несміливо й скорочено (тільки кивком голови) підтримував Панчішка.
Тому фактично цей закон діяв тільки на його батька — Арія Федоровича Нещадима. Отож у цю ганебну для себе хвилину він поклав за мету з чорнильницями покінчити. А тим часом якось треба було викручуватися.
— Голубонько,— благав він Маргариту Ізотівну,— дозвольте фіолетовим... Як виняток... У мене вагома причина... Затримався у міністерстві...
— Міністерства так рано не працюють...
— Учора затримався... Допізна сидів... Спати ліг перед ранком... Проспав... Дружина не збудила... Я вас благаю, голубонько... Інакше мені не пробачать і не простять. Тут же всі проти мене... Крім вас. Ви ж знаєте, Маргарито Ізотівно...
— І не просіть. Нічого не буде,— Дульченко повернулася і зробила перші два кроки на другий поверх.— Почекайте Стратона Стратоновича. Він скоро прийде. Якщо дозволить — будь ласка, розписуйтесь хоч усіма кольорами.
Арій Федорович, який сміявся тільки по суботах, та й то у високосний рік, несподівано засяяв усмішкою, як вичищений до блиску черевик Сідалковського. Від здивування у Маргарити Ізотівни затремтіли руки:
— Ви?
— Я!
— Не треба,— попрохала вона.
— Що — "не треба"? — перепитав Нещадим.
— Так сміятися не треба,— важко зітхнула вона.— Я все одно не дозволю.
— Але я вас прошу. Хочете, дорогенька, на коліна перед вами стану? Це ж удар по моєму престижу! Сьогодні рухне мій авторитет...
— А як вас на колінах переді мною хтось побачить, то не рухне? На що ви мене, Арію Федоровичу, штовхаєте? Переді мною на колінах ще ні один мужчина не стояв, а коли б і став... Ви ж знаєте, я йому б не повірила.
— Голубонько...
— Ви хочете, щоб я порушила закон? Ви ж самі мене вчили: "Будьте принципові". А тепер хочете, щоб я порушувала? Я ж дисциплінована. Приходжу на роботу раніше за всіх вас, чорнильниці виставляю. А ви спізнюєтесь. Ненабагато, але на дві-три хвилини майже щодня. От і сьогодні... Он мокрі усі...
— Дорогенька,— Арій Федорович благально заломив руки.— Не кричіть так голосно: Зося і Карло Іванович почують.
— Хай чують, але чорнила з тієї чорнильниці я вам не дам. Самі закони вводите, от і дотримуйтесь їх!.. А то що ж виходить: ви пишете закони для підлеглих?..
— Це не закони, вельмишановна. Це поки що на правах інструкції.
— Я в цьому не розбираюсь. Моє діло маленьке, як і зарплата. Сказали так робити — я так і роблю. Краще поспішайте, он уже Сідалковський іде. І Чигиренко-Рєпнінський незабаром буде.
Нещадим узяв ручку, ще раз вмочив її в чорнильницю і залишив після себе перший зелений слід. Як гусениця. Через годину він сидів у кабінеті Стратона Стратоновича.
— Необхідно щось нове придумати,— наполягав Арій Федорович.
— А чого, журнальчик, здається, непогана штуковина,— відповів Ковбик, ще не знаючи в чому справа.
— Бачите... В основному там розписуються ті, що й без книги дисципліну поважають...
— Що ж ви пропонуєте?
— Думаю, треба доручити Ховрашкевичу, щоб він розробив нову систему...
— Та система буде діяти не раніше одинадцятої години дня,— кинув Ковбик, хапаючись за цигарку.
Арій Федорович іронії не зрозумів, бо сам користувався іншим засобом — єхидством, і тому ніколи не міг втямити, коли Ковбик говорить серйозно, а коли жартома.
— А все-таки, як же бути з чорнильницями, Стратоне Стратоновичу?
— Як на мене, то мені все одно. Хай буде так, як ви хочете. Але щоб дисципліна не падала. Я на вас покладаюсь повністю,— дипломатично закінчив Стратон Стратонович.
— Я чорнильниці ліквідовую,— твердо сказав Нещадим.— І книгу теж.
— Книгу вкиньте у вогонь,— майже крикнув йому у спину Стратон Стратонович.— Це було завжди модно...
Нещадим кресонув зубами так, що з них аж полетіла емаль, і вискочив у коридор. Біля його кабінету стояв невеличкий на зріст, схожий на пінгвіна чоловічок, що потрапив якимось дивом на Південь, і тут його довго сушили на тараню.
— Вам кого? — запитав холодно Нещадим.
"Пінгвін" раптом зморщився.
— Мені товариша Сідалковського.
— Навпроти. Читати треба вміти, дорогенький,— вказав пальцем на табличку Арій Федорович.
Сідалковський сидів і акуратно виписував літери. У нього був такий гарний почерк, що йому заздрив навіть Чигиренко-Репнінський, який писав усіма почерками, але так, як Сідалковський, не вмів. Недаром фіндіпошівці за це прозвали його після першого ж написаного протоколу людиною з гарним почерком і обрали головою місцевого комітету "Фіндіпошу". У двері постукали.
— Так,— гукнув Сідалковський і про себе лайнувся: "Несуть когось чорти. Написати плану не дадуть".
На порозі у сірому крапчатому костюмі й у великій грузинській кепці стояв уже знайомий нам "пінгвін".
— Слухаю вас,— мовив Сідалковський і відклав ручку в сторону.
— Я від Славатія Мурченка, ось записочка. Моє прізвище Грак. Євмен Миколайович Грак,— відрекомендувався він і зняв грузинську кепочку, з-під якої випурхнули, як дві летючі миші, величезні вуха.
(Продовження на наступній сторінці)