Сідалковський на знак згоди кивнув головою.
— Так-от я й кажу: ви повинні, Сідалковський, теж мати свої гроші. Хоч на дзельтерську воду. Я даю вам заробити, а ви комизитесь. Лотереї продавать — це не хек свіжоморожений. Робота чиста. Інтелігентна. Якраз для вас, Сідалковський, і опше...
РОЗДІЛ XIV
в якому розповідається про повернення з далеких мандрів Адама і Єви, "Фактус" і "сьоме небо", натюрморт, Мадагаскар і Дагомею, подвиг Баронецького, його заяву і далекого тезка
Захопившись Сідалковським, як Ховрашкевич їжаками та ондатрами, ми зовсім забули про Адама і Єву. А між іншим, вони вимагають до себе (особливо Єва) не меншої уваги, ніж Сідалковський чи Ховрашкевич. Без Єви і Адама роман так само важко продовжувати, як і рід людський чи, скажімо, нові види ондатр.
Адам, нарешті, повернувся з далеких і важких мандрів. Повернувся не сам, а зі своєю законною дружиною Євою Гранат (про те, що Єва стала законною дружиною Адама, свідчили печатки в їхніх документах і всі без винятку жителі Індустріальної Балки).
Адам привіз Єву швидким спецпоїздом "Жорнівка — Янушполь" з однохвилинною зупинкою в Києві. Молодята сіли в тролейбус і поїхали з швидкістю автомобіліста-любителя. Машина, підвішена палицями до електродротів, попискуючи на перехрестях, довезла їх до Ботанічного саду. Адамові хотілося показати район, де він жив, і сад, в якому гуляли закохані та ходили з диктовими табличками на грудях ті, що мріяли виміняти велику мікрорайонівську квартиру на маленьку в центрі. Аби лише з видом на Хрещатик чи на Софію київську.
Адам вів Єву крізь стрій екзотичних дерев з диктовими паспортами на грудях і дивився на неї, як на спокусливу зірку кіноекрана. Диктова документація дерев свідчила, звідки ці пришельці родом, коли були до нас завезені і коли одержали постійну Прописку в самому центрі столиці.
Вийшли на каштанову алею. На деревах догоряли останні червоні спалахи, що скидалися на кольорові свічки у нічному барі.
— Єво, це Київ,— сказав Адам, нахилившись до її вушка.
— Який він? — чи то запитала, чи то ствердила Єва.— Свічки які?
— Каштанові,— посміхнувся Адам.
— Я знаю. Які вони?
— Гарні,— промовив Адам.
— Я бачу,— промовила Єва.— Це Київ? — чи то запитала, чи захоплено підтвердила Єва.
— Так, Єво, Київ. А це мій дім,— показав Адам на блискуче виконану велику копію кращих висотних будівель міста.
Єва дивилася на царство із скла та залізобетону, і в неї паморочилася голова.
— Боже? Який він?
— Високий! Поки що найвищий у місті.
— Єві страшно, Адаме,— і вона притулилася до нього.
Адам жив у цьому будинку. На самісінькій його вершині, де почував себе, як на сьомому небі. Коли над містом ішов дощ, сусіди з нижніх поверхів сушили на Адамовому балконі білизну. Дощові хмари проходили внизу, і Адамові весь час здавалося, що він у салоні надзвукового лайнера. Це був новий житловий будинок вчених, який мав просту і лаконічну назву — "Фактус". Він, здавалося, силоміць уліз поміж будиночки-старожили, які пам'ятали ще князя Ярослава. "Фактус" вважав себе модерністом і стояв серед "класиків" з гордо піднятою головою, зверхньо демонструючи свій залізобетонний модерн, як баскетболіст на зустрічі з молодшими учнями спортивної школи-інтернату. Площа, яка здавалася колись великою й просторою, тепер нагадувала дитячий майданчик, а перехожі — дітей. Коли Адам дивився вгору і по небу пливли хмари, йому завжди ввижалося, що "Фактус" ось-ось упаде...
З Євою Адам не боявся нічого. "Фактус" світився вітринами, і на його фронтоні горіли величезні веселкові літери: "Фото", "Діод" та "Ум".
— Адаме, що це? — запитала Єва, показуючи на першу назву.— Це фотографія?
— Ні, Єво. Це кав'ярня. Вона називається по-вченому — "Фотон", але одна літера перегоріла. Увечері не видно.
— Отже, ми тут не зможемо сфотографуватися?
— Звичайно, ні, Єво.
— А це, Адам, "Ум"?
— Це магазин, Єво. Повністю називається "Вакуум".
— Тут перегоріли чотири літери?
— Так, Єво. Чотири.
— А тут, Адаме, всі літери? "Діод"?
— Тут усі, Єво. Це магазин електротоварів.
Єва зайшла в ліфт. Він був великий і голий, як парубоцька квартира. Тільки стіни, електролампочка і вмикачі. Про Адамову квартиру цього не можна було сказати. Господар умеблював її за останнім словом журналу "Сім'я і клопоти". Вона хоч і мала всього чотирнадцять метрів, але здалася Єві спочатку удвічі більшою. Єві тут подобалося все. Особливо фікуси і френзлі на покривалі.
— Гарно! — схвалила Єва і почала негайно переробляти все на свій лад...
Їй, наприклад, здалося, що шафа стоїть там, де повинне стояти ліжко. А ліжко захопило місце стола. Єва забажала, щоб на столі завжди у великій і глибокій мисці лежали яблука, як натюрморт.
У хвилини інтимної близості Єва говорила про себе в третій особі, хоч любила себе в першій.
— Адаме,— казала вона,— розвесели Єву. Єві сумно. Адам не знав, як це робиться, і тому робив стойки на голові, але це Єву не тішило.
— Адаме, Єва хоче кави,— казала вона. Коли він з'являвся на порозі кухні, додавала: — І яблук. Принеси Єві яблук.
Вона засинала у нього на грудях. А він боявся ворухнутися, щоб не збудити дружину, і так з розплющеними очима лежав біля неї цілу ніч.
Вранці вони поспішали у рідний для Адама і далекий та незрозумілий для Єви "Фіндіпош". Адам ще й досі не вірив у своє знайдене щастя. Воно для нього було таке ж несподіване, як і одруження. В одній руці Адам ніс портфель, другою тримав Єву з таким виглядом, ніби до його рук потрапила царська пектораль із скіфської могили. Адам йшов, і на його обличчі плавала така гаряча посмішка, від якої у лоточниць тануло "Ескімо".
Адам від природи був неговіркий, а тепер від щастя зовсім занімів. Розмовляла одна Єва. Він слухав її, ніби райських пташок у садах Семіраміди.
— Адаме, Єві боляче,— казала вона.— Відпусти Єві руку.
Він відпускав Євину руку, але не спускав з неї очей.
— Єво, присядь. Ось тут,— показав він на лаву.— А я збігаю до Стратона Стратоновича. Візьму відпустку. На три дні.
— Адаме, на три дні, мало.
— Потім я візьму тарифну. На цілий місяць. І ми поїдемо з тобою до самого Чорного моря. Аж в Одесу. А може, навіть у Харакс, як путівки будуть.
— Мені буде сумно. Візьми Єву з собою.
— Стратон Стратонович цього не любить. У нашій установі працюють одні чоловіки, Єво,— повідомив по секрету Адам.
— Я хочу на них подивитися,— підвелася Єва.
— Ну, що ти там не бачила, Єво? Вони там усі такі, як я.
У Єви очі стали круглі й такі великі, що Адам побачив, як у них відбивалося все фіндіпошівське гасло з усіма знаками оклику. Хтось виглянув у вікно, здається, Масик. Коли побачив Адама з жінкою, не повірив шибці — негайно розчинив вікно навстіж. Сумніву не було: Адам стояв у скорботній позі над якоюсь красунею і, як здалося Панчішці, плакав. Ця гіперболічна Масикова звістка рознеслася по "Фіндіпошу" зі швидкістю радіопередач аматорів-короткохвильовиків. Навіть офіційно стриманий Нещадим і той припав до шибки. Помилки не було. Адам стояв перед дівчиною, не випускаючи її рук, і гаряче чи то клявся, чи в чомусь її запевняв. Єва не нагадувала фіндіпошівцям ні сестри, ні — тим більше — Адамової мами. Вона була значно молодша за Адама. Він гладив її по голівці, як безтямно закоханий, що провів тут ніч і не помітив, коли над ними піднялося сонце. Він прощався з Євою, ніби вдруге збирався у відрядження вивчати попит на шапки. Але не в якусь Індустріальну Балку, а принаймні на острів Мадагаскар чи у далеку Дагомею.
— Єві буде сумно,— мовила тихо Єва.
— Адам скоро повернеться,— відповів він їй так, як усі закохані, що наслідують одне одного.
Адам ніс заяву Стратонові Стратоновичу. Він написав її власноручно, хоч з епістолярним стилем, як і з граматикою, не дружив. Але після двох листів до лікарки із Сум, написаних Ховрашкевичем і тихим Панчішкою, він більше нікому не довіряв. Заяви, листи й кохання йому давалися нелегко, але він боровся з цим, як зі старим арифмометром, що постійно не вибивав однієї цифри. У цифрах Адам кохався. Він їх любив майже так, як колись жінок, тільки довіряв їм більше — цифри його ніколи не підводили. І якби не заслуги й досвід Бубона та не повага Стратона Стратоновича до людини, якій було ближче до пенсії, ніж до стипендії, то головбухом у "Фіндіпоші" став би Баронецький, а не Бубон.
Адам увійшов у "Фіндіпош" і незчувся, як опинився у дворі. Зробив ще одну спробу. Вона кінчилася тим самим. Серце в Адама забилося, щастя змінилося передчуттям страху. Йому здалося, що він втрачає чіткість логічного мислення і тільки-но віднайдену, але ще не відкриту до кінця Єву. Дивне передчуття охопило усе його єство і, здавалося, передалось навіть портфелеві, що несподівано затремтів у руках. Почалося легеньке запаморочення, як цe буває у молодих поетів після першої випущеної в світ книжки.
(Продовження на наступній сторінці)