Вперлася ногами в землю, а обома руками держиться телеграфічного стовпа та й головою додолу бовтає.
Така, гей хрущик, маленька, як грудочка глини під тичкою, як маціцька каблучка межи стовпом і землею. Вітер завіяв би її полегоньки і, як стеблом, перекидав би по дорозі, якби його гори не спирали.
Баба відкашлюється.
Гейби довгу гадюку з грудей виперти мала, гейби буря з неї на світ виривалася – дух запирала.
Стовп гуде жалібно, якби жалував бабу, якби приговорював до неї, аби не подавалася.
Дрібні крапельки осіннього дощу граються на бабиних плечах, начеб хотіли її з-під стовпа у пропасть змити.
Але вона не дається.
Йдуть дорогою бадіки з міста та й минають її, бо то "стороницькі" люди.
— Ця, брачіки, вже до магазину, — кажуть вони до себе і махають головами над бабиною старістю.
Та вона їх не бачить, бесіди їх не чує. Кришку синього лиця до стовпа, як до подушки, притулює, віддихується.
— Аби цесі стовпи світилися, — стогне й обіймає чіпкіше стовп, як мала дитина дьидеву шию. — То-сми слаба, а то-сми ув'єла.
Якби не боялася ночі, то не уступилася б з місця, бо не бірує.
Най її ще раз так спір візьме, най упаде на дорозі, то не збірує встати. Але най ніч за очі вхопить, най фіра над'їде, най собака навернеться, той повіку з баби не буде.
Так вона надумується, чи має йти дальше, чи ще припочивати. Та руки від студеного дощу деревіють, ноги затерпають.
— Прийдеси на дорозі вмерти , — тремтить вона, як трепетів жовтий листочок.
Надходять знайомі бадіки та пізнають бабу.
— Йди-ко, бабко, з нами, не чіпи під слупом.
— Ой, де ж я, газдики, з вами піду, коли-сми не годна!
— Таже видко си, що не годна, але ходи, бо ніч ті зайде та й шо меш робити?
Баба береться йти з бадіками. Здається, що всі кісточки з неї розсипаються, як ногами ступає.
— Дай вам боже здоровлєчко, що не лишьиєте мні серед дороги, шо-сте такі добрі!
— Та де би ми тебе, бабко, лишили, таже ти, віді йкас газдиня була!
— Шо з того, бадійки, шо була, коли мні тепер мій син збиткує, за пометіннє має?
— Най такого сина грім заб’є, шо неню не шінує.
— Аді йкос ані грім не вбиває, ані нічо 'го не береси, а бог з гори дивити. А я до натаря ходила, ци би не скасував тот тестамент по покійничкові.
— А де ж тобі, бабо, тільки світ самій ходити, де ж тобі своєв головов на старість бити? — Не годна-сми, любєтка, бігме-сми, не годна.
Руки на груди склала і присягалася, що не годна.
Бадіки забували крок за бабою держати і вихоплювалися наперед, живо розмовляючи.
— Ви, газдики, через мене не блавучьте, лиш таки йдіть борше, бо на вас домівка жде, —гречно пригадує баба.
Бадіки перечать тому, але таки забувають за бабу і лишають її позаду.
— Я з вами гне збірую, газдики, ой не збірую.
Та газди не не чують її жалів, бо відійшли геть наперед і крикливо виговорюють на захланного її сина та й клятьбами бесіду переплітають.
А баба перебігає їх очима та й шукає другого стовпа, аби при ньому другим наторопом відкашлятися.
— Гондечки стоїть такий моцний, такий високий.
— Але далеченько відсунувся, ой далеченько.
— Віді, не зайду 'д нему, віді, не збірую.
Гори, гейби горбаті старці, сидять рядом над глибокою долиною і потоками спльовують осінню, тяжку вогкість та й лякають бабу.
Потоки біжуть нестримно, стрімголов додолу, вижолоблюють гірські кременисті груди та й підстругують дорогу, що на худих гірських ребрах звисає враз за бабою, отік парубоцький пояс на старечім череві.
Ледь-ледь вітер повіє, ледь-ледь вода камінці постручує, то й слід загине по бабі та по бабинім ході.
Приміточки (словничок) до новелі:
Гейби – ніби
Стороніцький – сторонній, чужий
До магазину – до гробу (в цьому сенсі)
Кришку – трішки, частину (в цьому сенсі)
Ув'єла – зів'яла, постаріла
Бірує – мати силу
Спір – астма (хвороба – в цьому сенсі)
Пощіку – нічого (в цьому сенсі)
Студений – холодний
Трепетовий – осиковий
Бадіки – чоловіки, перехожі
Чіпіти – стояти непорушно
Слуп – стовп
Пометіннє – ніщо, сміття
Тастамент – документ на спадщину
Віді – видко (в цьому сенсі)
Йкас – якась
Блавучьити – втрачати час
Гречно – ввічливо
Отік – наче, немов
Натарь — нотаріус