— Пс-с-ст! Уже йде!
— Куда?
— До нас!
— Де?
— Пс-с-ст! Онде вже на Приймаковім перелазі.
Васи! Скоч ше на під.
— Чого?
— Накрий термітев одежину, привали каменем дошку!
— Вже привалив. — То скинь кожушину, бо возме...
— Ні, я втечу.
— Неня сховала опинку?
— Сховала?
— А єма єк?
— Попелом притрусив, не заздрит...
— Дє!
— Шо?
— Дайте ше свій капелюх мені.
— На, тікай!
За воринням показалася фігурка, вся в чорному одінню, а на голові шапка з чорно-жовтою мотузкою на долішніх краях і з кругленьким гудзиком напереді. Гудзик виходить понад рівне дно шапки. Під лівою пахою подовгаста книга, в правій руці бук. За фігуркою йдуть два люди. Один несе спору вязку мужицького плахтя та одіння, другий голіруч.
— Дома Курило Сівчук?
Тиша...
— Курило Сівчук дома? — грімкіше крикнула фігурка.
— Чіму би не дома, проше ласки божої та й панцкої, — відозвався з низенької, майже безвіконної хати хрипливий придушений голос. Слідом за тим скрипнули чорні закурені двері і випустили надвір чоловіка середнього росту. Його худе, поморщене лице, кучма нерозчесаного волосся, сухоребрі груди, що їх не обіймає собою темна латана сорочка, витерті червонаві холошні і худокості босі ноги говорили самі за нього, що він є. Він не потребував представлятися. На його стан зложилися віки нужди і випятнували на ньому грубими буквами: мужик.
— Я дома, проше ласки божої та й... — повторяв Курило Сівчук, схиляючися вниз.
— Чому не відзиваєшся, як тебе кличуть? — сердито спитала фігурка.
— Та єк же ні? Я дома, проше ласки...
— Будемо тебе забирати на податок...
— Що ж дієти, проше ясного пана та й здикуторя.
— Худобу маєш?
— Маржинки дасть біг, проше пана. Вже давно не кушіли-сми скороми.
— Що маеш рухомого?
— Хороми?! Ей де! Хоромів нема, проше пана, штири голі стіні, та й по всему. Бідно си діє, пишний, та й годний, та чємний панчіку!
— Брешеш! Присяжний! Ходім досередини.
— Або ж я спираю ласкавого пана?
Пан екзекутор штовхнув палицею в двері, що до половини вже буди отверті. Двері заскрипіли і відхилилися аж до самої стіни. Екзекутор зугнувся і переступив поріг, за ним увійшов присяжний, а відтак Сівчук. Другий присяжний лишився із своєю вязкою надворі і прилагоджував посторонки на довгий пакунок.
— Де ж твої річи? — питав невдоволений екзекутор.
— Бідно си діє, ясний та добрий панчіку, штиря стіні та й... Самі здорові видите, бог би вам дав панованє!
— Я нічого не виджу.
— Га! Нічьо ж бо й видіти панцким очам: біда та й клопіт!
— То твоя жона?
— То, проше ласки пана, жінка.
Курилиха Сівчучка, що досі стояла неповорушно в чорній сорочці без опинки, постурила один ступінь ближче ід чоловікові свому і глянула наскісь екзекуторові в очі.
— Нічьо нема, файний та добрий панчіку, без опиночки ходжу.
— Таки нема нічьо, хоч гинь, — додав Сівчук.
— Де ж ви спите?
— Шінуючи чєсну голову панцку, та й сьвіті образи, та й нас, ірщених, ми спимо на земли, а діти на лавици.
— На чім спите?
— Таки на земли.
— А подушки де?
— Га! Подушок даст біг, на кулаці спимо.
— Брешеш!
— То, шьо очі видют, то є; я не спираю шукати.
Екзекутор перейшовся скорим ходом по хаті і стукнув палицею в один, другий і третій кут. Він бачив, що йому нема що звідси взяти: під передньою стіною довша дошка на трьох стовпцях — то лавиця; під примежньою стіною коротша дошка на двох стовпцях — то "стіл", насередині хати яма на ватру, присипана попелом, — то піч. Бачив се добре, але з привички шукав. По хвилинці зупинив він свй погляд на стіні, що під нею стояв "стіл". Там висів образ. Тло його чорне, закурене, тільки темно-жовтаві пасмужки нагадували лице, голову і ясність над головою якогось святого. Одні лишень рами, що, видко, вийшли з-під майстерського гуцульського долота, додавали йому поваги і приманювали око. Сівчук узрів, що "пан" вдивляється в образ, і почіхався в голову.
— То якісь кавал балвана, — пробуркотів сам до себе екзекутор.
— Ні, проше пана, то не Палагна, то сьвітий Николай.
— Але рами ладні.
— То ше мій прадід їх різьбив.
— Звідки ти маєш той образ?
— То таки, проше пана, з діда-прадіда.
Присяжний! Здойми той образ!
— Та єк же це, панчіку? Спадайте на рани божі, лишіт сьвітого, — просив Курило.
— Спадайте на рани божі, пишний та файний пане здекуторю, комісарику наш любий, — голосила Курилиха.
Присяжний не ждав, зняв хутко образ і виніс надвір. Тільки порох закурився, і павутинням обведений простокутник лишився на тому місці, де стояв образ.
— Та єк же без образа в хаті, проше ясного пана? — падькався Курило.
— Не осоружте нам хату, комісарю чєсний, — заводила Курилиха.
— Шкода гаданя! Ще й хата піде на ліцитацію, як не заплатиш податку, я права не скасую, — гримнув пан екзекутор і вийшо надвір.
— Присяжні! До Гриця Саїна!
Пішли...
Надворі вже добре вечоріло, коли Курилиха Сівчучка з маленькою донькою Анничкою розкопувала серед хати яму і видобувала з неї "начінє": два глиняні горшки, пять деревяних ложок, стільки ж червонявих мисочок і кулешінник. Юрко відвалив камінь з пригнилої тертиці на даху і витягав із задненого поду одежину та подавав Василькові і Петрикові, що бігцем заносили її в хату.
— Вже все, Васильку? — питав батько синка, котрому подавав постоли з онучами.
— Все, дєдику! Ваш сердак та й сорочка, ненин киптар, опинка та й сорочка, наші кожушинки та й сорочічки, обі верітці, вузлик муки, бербеничка з огірками, Анниччина фустка та й ваші, аді, постоли.
— Йди ж принеси води на кулешу, а я напрєчу дров з Петриком.
— Добре, дєдику!
Тоді, як багач Приймак видоїв своїх шість овець і ніс у дійниці скором до хати, сиділи його сусіди Сівчуки за "столом" та й доїдали гарячу кулешу і мисочку огірків, а серед хати дотлівало в ямі вугля.
— Нене, я піду спати, прокажіт очєнаш, — просила мала Анничка, що, накормившися, дрімала при "столі".
— Вклєкни, синку, та й склади ручки.
Анничка клякнула, зложила ручки і піднесла свої оченята дгорі, в те саме місце, де стояв досі образ. Там була гола стіна. Вона повела оченятами по всіх стінах, а образа не найшла. Допитливим поглядом дивилася вона нені в очі, а відтак проговорила жалісно:
— Ненько! Де сьвітий Николай?
Василько й Петрик глянули на стіну й собі заголосили:
— Дєдику, ненько, де сьвітий Николай?
Важко вчинилося Курилові; він споглядав на жінку, а жінка споглядала мовчки на нього. Зітхнули тяжко і відповіли дітям обоє разом:
— Сьвітий Николай у гарті!
— Взєв здекутор?
— Аякже, небожєта: сьвітий Николай у гарті!