Всі вони у розпуці, бо земля не тільки скорчилася, але і спісніла та не родить, а лише з'їдає мужицьку силу, а весь світ хоче, щоб мужик йому дав харч і одежину, та рівночасно жалує йому землі і вільності.
Ця його розпука ще більше росте під теперішню добу у нас — як росте небезпека круглої сироти, киненої межи вовки і шакали.
Серед мужиків усього світу наш мужик у найгіршім положенню, з якого не може знайти виходу. Злягає на нього що раз, то інша і що раз, то лютіша форма кріпацтва, поневолення і голоду і давить його, як скала. І ніхто його не шкодує, ніхто йому не помагає, а навпаки: кожний його використовує. Його помірки стонкли вже, як батоги, якими він себе тільки батожить, бо нагодувати його вони вже не годні і тільки забирають йому його слабу силу.
Його трагічність знайшла у творах Стефаника свій величний вислів.
Зобразив він її так тими словами, які висказав, як також тими недомовленими словами, що висять чорними хмарами над кождим його стогоном і жахають собою дужче, чим похорони мерців.
Марко Вовчок був оповідачем, Франко був обсерватором-дослідником, Мартович — сатириком-фотографом [...], Коцюбинський — малярем, а Стефаник є поетом мужицької розпуки.