— Бо я не впала їм в провину, я їм долі не забрала. Шо-сми Василя полюбила, я тому не винна. Але смучя богачька мені його відобрала. А єї рід єв гавкати на мене, ев мене осоружити. А єк ти мене вінка збавила та й селу під ноги кинула, то я тобі твою долю потолочила та й твоєму родови корила. Аби село знало, шо може дівка лишена, шо зведениця уміє. А єк село на мене свистало, то я йому навкірки співала, молоденьких газдів принаджувала. Най богацкі молодиці мене знають, най на мене бануют, єк я на них банувала. Тоті юди, тоті осуди, тоті вуводи гонорні. Тоті хавки капанисті, тоті рібі каправки прижмурені!
— То мені засій від Василя, засій від його кабату, засій від його шабельки!
— То моя убера пріч з мене, най гину гола із стиду!
— Най Василь видить, най харькає. Ото вам радість, ото вам душя на місци!
— А я остатна, дівка прокуратна!
— Капітане делікатний, вірле-ясновиде, скажи, що я їм винна?
— Скажи, шо покладеш на їх плечі свій гарапничок дротяний!
Капітан відривав її від ніг і здіймав на руки та й клав на постелі.
Свідчився своєю нагайкою, що пімста буде білої днинки у самім селі.
І гасив світло і закривав себе темною нічкою.
V
Ранніми зорями вертали молодиці від своїх газдів, зле-гоиька йдучи.
Росу з ліщини стрясали, білі личка умивали, сині круги під очима затирали.
Бо нічку не спали, бо ґазди їх пригостили.
Шлюбні ґазди, та й ґаздині шлюбні, та й пан біг гріху не пише.
З блага говорили і речі не договорювали, лиш підсміхалися.
Одна одну відгадувала, одна одній не завидувала.
Ситні і вдоволені вертали молодиці.
Коли-тоді по слові до себе кидали, коли-тоді серед дороги ставали і припочивали та радувалися Парасчиній пригоді.
— Але-сми єї на сміх обернули, але-сми єї догараздили!
— Тепер, може, біда утре голову, може, в землю пропаде, з села потечеси!
— Та літавиця масногуба!
— Дість наробила нам шкоди, дість нам напакостила!
— Ой, вже нехарь не буде черевичками порипувати.
— Не ме запасочки підтягати!
Сонечко сходило на ліси, на гори і чирчиком їх багрило. Пташки понад дорогу в крильця дзвеніли. Рибка водами срібло підкидала. Дорога вилася д горі, як кедрина. Молодиці молодніли, у село входячи. Але женуть за ними два повні вози. На першім возі отік капітан чорнобривий, а поруч него жовнір молоденький.
На другім возі жовнірні набитісько.
Зговкали вози і загриміли, аби молодиці ставали, крока не ступили.
Станули ґаздині до чола воякам.
А вояки їх обступили, рушницями нагрозили і навмісць коней у вози запрягали.
Що ґаздині відпрошуються, то капітан вогню креше, нагайкою потріскує.
Вояки вже коні ведуть, а ґаздині вози тягнуть.
А молоденький жовнярочок бере від капітана нагайку і ґаздині підганяє:
— Вйо, каправки, вйо, гадєчки, смага би вас втєла! А на заднім возі жовнірня цівками в ґаздині ціляє:
— Котра ускочит, хоть ув'яне, зараз кулю має, навіки поляже!
А воячок молоденький накликає:
— Гойса, кара! Чала, звіздочола!
Щось студене повіяло, щось під серцем закололо. Обзираються молодиці, а їх личка полотніють:
— Таже то вона поруч з капітаном!
— Саманає, шо вона!
— Вона саміська за жовніра убрана!...................
..................................Село улицями цапки ставало і ззиралося то на молодичий страждунок, то на погонича молодого.
Пізнавало Парасочку на возі і здвигало плечима:
— То, мой брє, світ обмінивси: ґаздині всподі, а нешта високо!
— То раз нешта, вибачте за слово!.....................
КОЗАК
По знесінню дав біг красну днинку. Замикаю я шалас, беру діти навперед себе та й гайда на царинку кукурудзки підсапувати. Лиш я воринне минаю, а тут за мною хтось, гей з трембіти: "Хазяю, хазяю, а йди суда!"
Я глип назад себе, а то на моїм подвір'ю вже козак на коні брикає. А брикав би тобі топір по голові! Але вертаюся. Овва! шо мені зробит? Жінка та й Анничька не дома. Птаху у піддашу, а маржинку і коні у дебрах я спрятав, лиш бербе-ничка бринзи, та й око горівки, та й капшук тютюну в потайнику постивають. Як найде, пропало.
Але то хлоп, май-май! Шапка набакир, пушка через плечі, шабля закривлена, а на коні такого терху, як сіна на возі.
Щось він отік смішком в мене очима стріляє. Щось йому під чорним вусом біліеся. Це вже добре.
— Дєдю,— каже мій Василько,— я побіжу на Бистрець д нені та дам знати, шо у нас е кучмар.
А моя Калинка попісніла та й за Васильком шворк, і обоє пронирли в осіці.
Нічо я дітям не кажу, бо мені встид і перед ними, і перед, козаком. А в голові собі міркую, що діти добре вгадали, шо: моїй перекажуть, бо Гафія це у мене друга жона, май при-молода, для козака не дуже безпечна. Та й ще моя Анничька5 від першої небіжки, десь там обі перуть на Бистреці та най знають, най сокотяться якої придибашки.
Я на подвір'є, а карий кінь мені до чола зубами.
— Ти хазяй?
— Хазяй.
— Є де у тебе коня примістити?
— Або я знаю, чи ваш кінь увійдеся в мою стайню?
— Відчиняй!
Я отворив стайню, а козак лиш глип та й каже: "Добре!.."
— Будемо товаришами,— каже та й мене по потилиці лус!
— Дай госпідку спасувати та не хорувати,— кажу. А він дає конині їсти та й до мене:
— Ти у лісі сховав хазяйку і доньку свою?
— Жінка, вибачте за слово, сама не своя та пішла з старшенькою донькою трохи до своєї нені у гості.
— Кілько дітей у тебе?
— Старшенька Анничька та й тих двійко, що в осік скочили.
— Ти чого такий марний та чорний?
— Та бо вижу, що і ви не біленькі.
— Я три годи війну веду, а ти біля молодої жени лежиш і вигріваєшся, як кіт на печі!
— Правда ваша, золотий мій пане!
— Уб'ю тебе, як собаку,— та й хап за шаблю. Я зумівся.
— Уб'ю тебе зараз, коли будеш мене паном звати. —, Про це ми будемо жити,— кажу та й росту.
А він здіймає з терху фляшку та й потягнув сам гаразд, а відтак частує мене.
Я відпрошуюся, а він знов до мене: "Пий!"
Поскоромився і я, а він як не стане то колачі, то м'яса відо-бувати, як не стане мене гостити, аж мені сором стало. Таки так мені сором стало, що аж... Несу я дар божий до рота, але так, як крадене, як би воно мене удавити мало. Пек йому осина,— думаю,— чи видів хто таке, аби гість приймав ґазду в його хаті, а ґазда аби все поховав та й аби не віддав честі? Посяг я за раквою, поклав масло, приніс з потайника бринзи, лиш не крою хліба, бо мій гей чорний та й не ялося йому стояти коло білого колача.
Частуємося і гостимося, як у храм на зимного Николи. Як тоті побратими, шо на одній полонинці виросли.
— Як маю вас звати? — питаюся грешно.
— Петро Михайлович,— каже та й очима мене питаєся.
— Я також Петро,— відповідаю, а він зараз за покійника дєдю.
— Дєдя — Василь, царство їм небесне!
— Здоров будь, Петре Василевичу,— каже.
— Аби й ви здорові, Петре Михайловичу.
Гей згуста наглить мене пити, а я чую, що то не добре та й не кваплюся. Прийде жінка та й донька, а козак горівчений в хаті, це не мудро.
Він признаєся, що він також ґазда, має п'ятнайцять десятин землі, має жінку Химу, має тройко діточок,— але одна-ко горівці нема шо довіряти.
Най-ко буду видіти, ци буде за дітьми та жінков банувати. Бо чоловік не світець, все до чужої запаски ласий. Та я це собі погадав, а козак вже плаче. Видко, що ретельну правду каже.
— Не плач,— кажу,— добрішко моя, не плач, чій госпідь сітенький даст, що ти вернеш до своєї ґаздині на своє кресло та й діти подружиш.
А він добуває з терху шовкову шириньку та й дає мені на пам'ятку.
— Вижу,— каже,— шо серце маєш добре, то зноси здоров!
Штрикнув я у піддаше, ймив курку та й гострю ніж, аби гостеві на пожиток дати. А він цапнув курочку та й пустив на царинку.
— Облиши,— каже,— нехай журиться замість тебе!
А з терху добуває м'яса вуджені, гуски печені, колачі плетені та й на стіл мече.
— Прийде,— каже,— твоя хазяйка та й донька Старша та муть вечеряти.
А мені гейби окропом лице обілляв, що я тоту дарівщину приймаю.
А кітка скакіц на стіл, а я єї долонев. А він до мене: "Пусти, нехай їсть, вона тобі уночі служить". Але зигарок на стіні став викукувати свої години, та й кітка втекла.
А він дивиться на зигарок та й питаєся мене: "Вони ходять?"
— Ходит, але не рядом,— кажу, а сам собі думаю: "Ан-гіль це, не чоловік, зигаркові викає!"
Та лиш я це подумав, а він зірвався, як буря. Одну рушницю собі, а другу мені через плечі та й "Ходім!" каже.
— Йду, братчіку, лиш най знаю, куда! А він мене в потилицю:
— Ти не знаєш куда?
(Продовження на наступній сторінці)