«Основини» Марко Черемшина

Читати онлайн новелу Марка Черемшини «Основини»

A- A+ A A1 A2 A3

— Дєковать вам, любєтка, файно за добре слово, та й за вашу ласку, що помогли-сте скараскатиси, дух світий з нами, щезника. То так ми тепер легко, єк бих сі на світ народила!

— Чей біг дасть, шо тепер він вже не навернеси, ця земля чиста, та й хата буде чиста, та й, аді, й ти, кумко, чиста! — потішають бадіки.

Семениха частує горівкою насамперед дяка, а відтак зарядом усіх гостей.

— Ану-ко, досігайте, душко, ану, так, єк дома, ану, будьте ласкаві! — припрошує вона кожного зокрема, а найдужче вже принукує кумки помічниці, що за кожним куснем утирають і запишнюють губи.

— А вам, пані реєтий, аби господь на діточках відплатив, шо-сте мні так, єк на світ народили.

Дяк наливає собі горівки і "вінчує" другий раз Семенисі…

— Ви тепер не пантруйте нас, — говрить він, — але дєкуйте богові, шо-сте збули-си нещастя. Ми самі упораємося з божим даром. Нівроку стіл не порожний, харчу ласка божя.

—Хіба би хто бога гнівив, єк пішов голоден, —каже Никифір.

— Не заходь-си, кумко-любко, але сідай і ти з нами! Доста ті вже намучило та й накарбувало! Аді, обі-сми разом дівочими, ати, єк сухариця, протів мене. Єкби-с із того світа прийшла.

Семениха сідає на краю тертиці і підпирає рукою бороду.

— Ци ж не було від чого, любота, знидіти та й счьорніти? То п’єть рік, єк один, карнувало мні та й карнувало!

— П’єть рік, то не п’єть день! Камінь подовбався за тільки чєс! — жалують гості.

— То так мні мучило, шо-сми не знала, шо роблю, та й куда ходжу!

— А казав-сми покійникові Семенові: не клади на тім місці хату, бо то місце нечисте, — поважно пригадує собі старий бадьо Федір.

— Ей, згадував покійничок, в одно згадував, та й каївси, шо ті не послухав, Федірко-душко. Таки зараз першої ночі зачєло шос на поді мотлошитися та гуркотіти, якби фіров тарахкотів. Відтак єк пішло нам з Петрової днини, та й на сегоднішній день. Насамперед упала на нас та напасть! Учіпивси нас фільвартір за грунт. "То, — каже, — камара та й камара, мусити корнєтиси звідси" Та єк зачєли-сми ходити по судах, та по термітях, та й штайрантах, та й по нотарях, та й по адукатах, та й виходили-сме таке, шо нікуди виходу. Вільвартівр виграв: найшли у табелі так, шо наш грунт має на камару піти, а лишьиєси нам оцей клинок. "Клин, — каже провізорія, — твій, а царинка уся стоїть на камарі".Я кажу, шо люди присвідчут, шо то мій дєдя робив, а сендзя каже, шо дєдя украв від камари, та й роби, шо хоч. Шо нам люди не наговорилиси, шо нас не розраювалися: лишіть, бо камара скрізь має право! Але шо то, нетрудний, дух божий з нами, фурт свої, продай дранку, не попусти!

— Випровадила я, шо було не було, та й годую адутарів. Прийшлоси відтак, упав покійничок у лежу, а всему раду дай. Цего щезник габучьит на постелі, а мене фурт до міста виріджєє: до адуката та й до адуката. Приходжу я раз із міста, а цес застиг. Лишиласи я сам з нетрудним, прости мені, господіку! А він у одно на поді: грим та й грим. Та прийшлося до такого, шо сказали мені пани з хати забиратися. Ой, сказали, легко би си їм гикнуло так, єк мені було легко. Стала я в гадках, а він, дух світий при нас ірщених, юдить мене на своє. Ходжу я по місті несамовита, а на плечах так, єк добрий огузок.

— Ей, кайтеся луди, акайте, — жахаються кумки.

— Ану, дивітси! Така тєжка погань! — дивуються бадіки.

— Єк не буде тяжкий, коли кров хрестєнцку ссе! — виясняє дяк.

— Так він мене давить та давить, аж здибає мене наш піп. Розповідаю йому свій клопіт, а він вислухав та й каже: "Це тобі, бабо, в тім ніхто так не порадить, єк наш депутат Каньовський!"

А нетрудний собі в ухо мені шепче: "Депутат Каньовський!"

Допиталаси я до того депутата, а він мені каже:

— Дурна бабо, на шо-с підписалася, тепер пропало, хіба би-с ішла до Відні до цісаря просити.

— Де хочете, туди піду, — кажу я йому, — але не кажу сама, так нетрудний мені дихтує. На край світа піду!

— На дорогу маєш? – питається депутат.

— Найшло би си, — кажу. — спечю ммалаю, та й огірків возму.

— Іди гет, дурна бабо, то треба двадцять левів за тоту біду, — каже, — за шнирьку дати.

— Ед, бадю! Двадціть левів, гадайте собі, — чудуються бадіки.

— Аді, двадціть левів, єк одиг грейцір. Та єкос буду старати! — кажу я йому, та сама на Мошка гадку маю.

— То, — каже, — добре: приходи до Відні та приноси ахта, а я тобі все зроблю, бо я тут їду на посідзеннє — ци на єку нужду. "Тут маєш карту, абис мні відписала".

— Падочку ж наш! Аж де ті справив! То, бадю, раз голова, шо то він коло цісаря сидит, — зацікавлюються бадіки.

— Таки так чув-сми, шо, каже, він права рука у цісаря! — толкує дяк.

— Взєла я у Мошка двадціт левів на клин, та й далі до тої Відні, а то все нетрудний мене веде. То єк завів мні на ту шнирьку, то світ йшов переді мнов переверці. Пани сидют навкруги мене та й регочутси, а мені світ колесом іде.

— Тото не пани то вони, щезли би! — розумує Никифір.

— То так ми крутивси світ цілу днину, та й цілу ніч, та й ше раз днину. Чую, ато бере мні за плече єкийс пан, та й виводит на двір. Дивлюси, а то таке місто, ци палати, шо-сми зроду такого не виділа. А нетрудний мені шепоче: то, — каже, — Відня. Тримаю я фурт ту карту від депутата в руках та й сама не знаю, де я. Але єкийс великий пан з шаблев хап за карту, та й мене на віз, та й замкнув. А то ні віз, ні бричка, дознаки таке, єк панцка хата. Затарахкотіло тото зі мнов помежи мури та й стало. Ведут мене у мур нагору, та й справлєют, аби сідала. Сижу я, сижу, аж дивлюся, а двері рип: виходит депутат Каньовський, таки сам він; і борідка його і бесіда його.

— Ти, — каже, — бабо, чого хочеш!

Я витігаю з платини ахта, та й кажу, шо то ніби він мні так раїв. Чітає він, чітає, та й каже:

— Добре, тепер я не маю часу, але ти допитайси до Василя, розумієш?

— Та єк цесе?, —кажу, — вертатися назад у село до Погрібєнникового Василя!

— Дурна, — каже, — гуцулко, то не тот Василь, то такий дім, шо називаєси Василь, шо там харч задурно, — на, маєш карту.

— Тото у тім краю дают ніби імнє хата так, єк у нас христінина кличут? — доглупається старий Федір недовірчиво.

—Іду я з картов надолину, а там до мене знов пан з шаблев, єк не глипне, єк не завірити. Я прошу, ци не знає, де Василь сидит, а він шос швергонит, але так, єк не христєницким єзиком. Кажу я йому, шо, аді, я дурна, ш ніц не знаю, шо до царя прийшла, а він мене знов на віз, та й далі! Та єк замкнув мні, то не заню, куди мні возив, та й шо робив, бо нічо не тємлю. Лиш знаю, шо-сми уздрілася у нашім місті на бангофі.

— Тото все тобі так привиджувалося, любко-кумко, бо нетрудний тебе блудом водив! — недовірюють кумки.

— І мені видитси, шо то він так тобов закрутив! — притакує Федір.

—Хто знає, ци таки не привиділося вам, Семенишко, шо то ви ніби до цісаря ходили, та й до депутата, то, віді, все його робота, щез би! — сумніваються інші бадіки.

— Аді, сама не знаю, ци то такий сон я мала, цим ні блудом водило, але це знаю, шо-сми Каньовського виділа, та й говорила-сми з ним.

Бадіки усміхаються, а кумки покивують головами.

— Не рунтаймо ми нечисту силу, лиш говорім за боже. Добре, шо вам полекшіло, Семенишко, — дораджує нетерпеливий дяк.

— Таки не згадуймо, най щезає! — згоджуються бадіки.

— Най щезає, най щезає, дух світлий при нас! — загомоніли кумки.

— Тепер сплати, кумко, довжок та й сиди собі у хатці, єк у бога за дверми, це місце чєсте!

—Я тому таки рада, кумочку Федірку; дай боже життє панам, шо лишили мені клин, та й ше з колешні матеріал відпустили.

— Таки так, шо дай боже пенем життє! — бажають Семенишині гості.

Пляшка дзоркала об синю порцію стільки разів, скільки Семениха частувала гостей. По камеральних, темних лісах розплилися голосні мужицькі п’яні голоси:

—Дай боже, панам життє!

 

Приміточки (словничок) до новелі:

Поліг – сіно на покосах
Царинка – обгороджена сіножать коло хати
Звор, звір – глибокий яр
Ковбик – колода дерева
Кроква –
Платва –
Кізли –
Сволоки –
Драниці –
Камеральний окіп – рів навколо державного лісу
Опівок – колода, розпиляна вздовж надвоє
Тертиця – дошка
Підкотини –
Підвалини –
Замки – з’єднання (в цьому творі)
Стелина – стеля
Цебрик – відро для води
Бохонці – буханка хліба
Горнец – мала посудина , кухоль
Дідизнина – батьківське подвір’я
Вибалушувати очі – примружувати очі (вдивляючись)
Фервальтер – управитель державного лісу
Савтир – псалтир
Реєнтий – дяк
Хавтур – книш (в значенні – людської подачки)
Блавучити – байдикувати
Ватра – вогонь
Грань – жар
Піворити — верещати
Бірувати – мати силу
Бервена –

(Продовження на наступній сторінці)