— Гет всєчінну вміє, — потверджував Тимофій, — ци кулешу зварити, ци борщ барубуліний, ци рибу, ци малай спечи, шо душа захоче!
Лісничий усміхнувся, глипнув на дівчину і ще раз усміхнувся. Анничка загнюпила голову вдолину і зачервонілася. Вона і соромилася, і раділа.
То дьидьо перший раз в життю хвалить її.
— Тож нєх зараз ідзє зе мнов!
— Ну, то шо ж, єк траба, то траба, то, аді, йди, Анничко, з паном.
— То моя фіна, проше пана фештиря, то вгідна дівка, — представляв панові Танасій, прощаючися міною з кумом.
— Но, ходи. дівчє. ходи, — кивнув пальцем лісничий.
— Іди, не бійси, Анничко, іди з паном, — заохочували доньку дьидьо й неня.
— То таки, проше пана, рахуєси служба від завтра ци пан хочут аж від другої неділі? — питав ще, несміло, Тимофій.
— Службу лічу ід піршего.
— Аєк, аєк, панчіку файний, від першого дня; сегодні маємо неділю, а від цеї середи через тиждень маємо богородички малої.
Вийшли на дорогу. Лісничий іде передом, за ним його побережник Танасій, а позаду Анничка з похиленою головою. Вона соромиться. Боками попри дорогу біжуть її дві менші сестрички і братчик, що не втерпіли і крадьки втекли з хати сестру виряджати. Братчик Семенко несе на руках найменшу сестру Гафійку, що ще не виросла так, аби її неня постарала сорочину. Він не може підбігати і при каждому перелазі кричить на сестрички, щоб підождати його.
То наша Анничка пішла з паном, — хваляться малі сестрички бадікам, що лежачи святкують на царинках неділю. Бадіки всміхаються, а вони біжать гейби навздогін за сестрою.
— Вже веде свіжу, — замічає один бадьо, коли лісничий далеченько відійшов наперед.
— Аєк. веде сліпцунку, — потакує другий.
— Шо-сми мав еазати: туда йде вона впорожні, а відти вернеси вповні, — глузує третій.
— Буде добра на перехід, — насміхається ще інший.
— Чілідина з волєм пуста на перехід, — глумиться гурт.
— А то, мой, жінко, я гадав, шо то лиш мужик дурний, а то трафлюєтси й межи панами дурні!
— Ану, заткайси! Єкби-с порєдний був дєдя, то би твої діти не ходили на цимбрилю.
— Говори з тобов, коли ти свої! Таже вона там у гараздах буде, та й ше одежину даст; коби лишень не заздрів більма, бо відрідит — та й пропало.
— Акурат мені це в голові! Раз токма була, та й уже; хоть най собі тепер голову ломит. Я ше каюси, шо не стокмиласи, аби дав за цес рік три леви, аді, нема відки Манашкову лифу заплатити. То таки єк хотіти говорити, а за своєв дитинов жєль, ци каліка, ци дужя. А втім, біг світий знає, ци то справедливе більмо? Мні видитси, шо то її лише луна на очі.
— Ек, яка ж бо ти, жінко, дивна! Раз сеї, а раз тої; то не миливси єкийс, шо каже: "З бабов ні в брід, ні в воду". Таже ти чула, шо кум Танасій казав! Ше й єке більмо! Погане більмо!..
Тимофій переклав руки навхрест та й обернувся до дривітні, усміхаючись:
— Тепер не будеш, небого, киндідти, надсадишси над ломаджєм, хіба би-с мні на тот світ вирідила!
Але Параска мовчала. Сперлася на острову, на котрій сушились два глиняних варіннчики, і банувала за донькою. Ніби так, гейби банувала, ніби так, як би сердилась на чоловіка, що він ані кришки не банує, ніби й добріла на нього, — а направду радувалася несподіваному щастю...