— Я спав добре. Таки зараз під тином заснув.
Чого се, тату, такий гамір у селі, хіба ж сьогодні на панщину людей гонять?
— А гонять, синку, гонять. Гонять тих, що чим-небудь прогрішились. Таке видумав наш новий економ.
— Бодай вони пропали, що таку содомію заводять.
— Побачиш, що й пропадуть. Господь Бог не дозволить жартувати із себе. Він терпеливий, а кара Божа не минеться так.
— Ось я тобі зараз що-небудь їсти прилагоджу.
— Ти, синку, нічого не їв...
— Погризу сухаря, води нап'юсь, буде з мене. Опісля піду під церкву, коня продам, тобі хатку якусь найму і туди перенесемося.
— А я тобі таки раджу коня не продавати. Коли не хочеш інакше, дай його комусь пасти, він тобі в пригоді стане. Тобі неперемінно треба буде звідсіля втікати. Мені ти нічого не поможеш. Чейже Господь зжаліється наді мною і зробить моїм злидням край...
— Ні, таточку, що не говори, а я тебе не лишу. Я таки мушу твою долю поправити. За наймита стану у кого-небудь, у мене сила є.
— Я побоюсь, що економ тебе у замок візьме, ти гарний собою хлопець, у лакеї постриже....— Старий притяг до себе Івася, дивився з любов'ю в його лице і гладив дрижачою висохлою рукою по кучерях.
— Яке панові до мене право? У мене землі нема, то я й панщини не зобов'язаний робити.
— Ого, го, тут не так. Тут нема ніякого права, а тільки панська воля. В тебе землі нема, та ти таки панський чоловік, холоп, підданець, і пан може з тобою зробити, що йому захочеться. Колись була тут свобода, та минулося. Добре було людям жити, як мені старі діди розказували і як я сам затямив, та усе перегуло, відколи люті пани настали...
— Хіба ж і сюди пани з Польщі позаходили, так як у правобережній Україні?
— Ні, синку, тут панів ляцьких не було і нема. Тут свої собаки виродились. Ти послухай: отсі слободи князь Вишневецький у давнину позаводив. Людей закликав з-під ляцького ярма, давав їм пільги і народові добре жилося. Один з Вишневецьких, Дмитро, гетьманом козацьким був, Січ заснував, його любив народ і козаки до нього йшли, мов бджоли до матки. Бо Вишневецьких рід є стародавній український. Аж отсего теперішного віддав батько єзуїтам на науку. І вийшов з нього яничар, кат своїх братів. Страшний чоловік. Сатана його опутав. Він свої ляцькі отченаші шепче, а людей на смерть, на муки відправляє. Найменший непослух, се у нього бунт значиться, а за бунт — смерть. Повідбирав нам давні слободи, права, завів панщину, віддав нас на поталу своїх посіпак, а ті виробляють у нас, що їм завгодно. І краю тому не має. Зривавсь народ кілька разів, та вдіяв тільки, що його проводирі, найкращі люди, на палі сконали...
— Скажи мені, тату, хто була моя мама покійна?
— Твоя мама з Києва була. її батько був рибалкою, на Подолі жив та рибою торгував. Його звали Грушкою, а твоя мама Ганною звалася.
— Хіба ж? Чи не Демид?
— Таки Демид. А ти звідкіля знаєш?
— У нашій Січовій школі школяр був Андрій Грушка, київського рибалки Демида син. Ми товаришували та дуже любилися... Він уже козак-товариш.
— Так, певно він сам. Він тобі дядьком приходиться, от відгадала душа свою кров...
— Тепер, тату, я тебе оставлю, а сам піду в село, може знайду купця на коня та й пошукаю якогось житла для нас обох.
— Бережись, синку, не попадай на очі якому дворакові, щоб якого лиха з того не вийшло...
Івась вивів батька з хати на сонце, а сам пішов у село. Люди виходили вже з церкви. Вони дивились цікаво на Івася. Він з усіми здоровкався. Люди дізналися, що то Чорноусенко, якого перед кількома літами татари піймали. Обступила його ціла громада, найшлись ровесники, що разом з ним товаришували, стали вітатися та випитуватися.
— От ви, любі земляки, поможіть мені у двох ділах: купіть хто у мене коня та вкажіть мені та мому батькові житло яке. Годі нам у тій норі жити. Я заплачу добре...
— Як же нам у тебе коня купувати, коли ми його не бачимо.
— Так підождіть, я його зараз приведу.— Івась побіг до хатчини і вивів звідсіля коня з сідлом. Люди стали коня оглядати.
— Скільки хочеш?
— Я кіньми не торгував, то й не знаю, а ви краще скажіть, скільки дасте, продаю з сідлом.
— Двадцять золотих даю,— каже один багатійший чоловік.
Івась вже мав згодитися, коли заговорив другий:
— От дукач, дурнички йому хочеться. Купував би за двадцять, не гріх тобі кривдити чоловіка? Ти подивись гаразд: кінь добрий, міцний. Дивись, які у нього ноги, які груди, а голова? Коли б у рідного брата, так варта сорок...
— То купуй сам, я не дам більше,— каже багач.
— І не давай, удавися твоїми грішми. Я сам куплю за сорок. Ось тобі, Іване, гроші. Я зараз знайду тут десь мого синка, він відведе.
Чоловік відчислив зараз гроші. Навинувся справді синок і взяв коня.
Аж тепер спогадав собі Івась, що він зробив. Йому страх зробилося жаль доброго товариша. Йому здавалося, що прощається з кимсь рідним. Він обняв коня за шию, став його цілувати, пестити та сердечно розплакався. Цілував його в очі, ніздря та приговорював пестливими словами.
— Прости мені, не я тебе продав за юдин гріш, а моя тяжка недоля, вибач мені.
Аж тепер віддав коня хлопцеві, обтер очі і замішався в гурток людей.
— Тепер, земляки, покажіть мені, якесь житло, де би приміститися.
— У мене є хатчина, недалеко звідсіля... Ходи, оглянеш,— говорив Танас Чепига.
— Та чи відправа у церкві не зачнеться? — спитав Івась.— Може би аж по службі.
— Куди там ще до служби! У нас невільно зрана дзвонити, поки пан економ не виспиться — у нього до ранку гості гуляли... Хіба ходім зараз,— говорив Чепига.
Пішли. Оселя Чепиги була недалеко. Хата на два боки через сіни. Кімнатка невеличка з печею, двома віконцями до сонця. В середині лежанка з дощок і два ослони.
— Стола нема, та можна зробити, у мене дошки готові.
Зараз добили торгу. Івась пішов, щоб батька сюди перевести. Прийшовши у сіни, він нагадав свого коня, станув над сим місцем й заплакав. Поки у нього був кінь, йому все здавалося, що є якась нитка, яка його лучить з Січею. А тепер зв'язок прорвано навіки, а він — панський невільник.
Івась порядкував в новій оселі. На те мав ще гроші. На прожиток треба було заробляти, і Івась став розглядатися за якоюсь службою. Знайшовся чоловік, що згодив його за наймита за добру платню. Івась дуже радів, що тепер батькові полегшає, що матиме теплу страву та одежину. Він зоставляв щорана батька на опіці Чепигів, а сам йшов до роботи, з якої вертав пізним вечером. Тоді вже від батька не відступав. А старий радів з цілої душі та благословив заодно любу дитину, що відреклась задля нього ліпшої долі. Старий став приходити до себе... Та тут ще не було їхній недолі краю. Одного дня, може через тиждень, як Івась вернув до села, прийшов за Івасем гайдук із замку і покликав до пана. І батько й син тільки руками сплеснули. Не віщувало се нічого доброго, як кого кликали у замок. Івась відмовлявся, не хотів йти, та се нічого не помогло. Гайдук сказав, що як не піде по доброму, то його зв'яжуть і таки поведуть або й понесуть. У пана каштеляна княжого нема жартів. Івась ішов, як на смерть. Ноги під ним задубіли і йому здавалося, наче б у землю западали, а він не може їх витягнути. Гайдук повів його перед лице пана каштеляна:
— Ти син тутешнього підданця Степана Чорноуса. Скажи мені, куди ти блукався тільки часу?
— Мене літ тому шість татари піймали, як я з ровесниками коні пас. В дорозі відбив мене козак і завіз на Січ, де я до тепер перебував. Аж тепер переказав мені батько, що рад би мене побачити. Тому я і приїхав. Батька застав я у великій біді. Він немічний і я його удержую, на себе і на нього заробляю.
— Твоє щастя, бо мені здавалося, що ти старший син того Чорноуса, який побив нашого слугу і втік на Запоріжжя. Він був би тяжко покараний, коли б ми його піймали... Та ти тому не винен. З тобою ми зробимо друге діло: ти будеш у замку служити...
— Пане мій, на се я не вдався. Я вихований попросту між козаками, в покоях я не вмію повертатися. Та я й не можу сього зробити, бо у мене батько немічний і нікому його доглянути. Через се я й остався тут, бо у Січі мені дуже добре жилося.
— Так буде, як я тобі кажу. Ти панський підданець і тобі слухати треба. Будеш лакеєм та й годі. Я собі тебе сподобав. А коли ясному князеві подобаєшся, то перейдеш у замок у Лубни...
— Що ж я з батьком немічним зроблю? — питав Івась крізь сльози...
— Перекажи йому, щоб швидше здох, яке мені діло до нього?
Івасеві закрутилась, запоморочилась голова. Відтак закипів лютістю, хотів кинутись на пана і роздерти його на шматки, за сю зневагу батька. Та в пору здержався. Що ж з того вийшло би? Його посадили б на паль, голову відрубали, а батькові через те не полегшало б...
— Взяти його зараз, обстригти кучері та перебрати в ліврею... Тобі ж, хлопче, кажу: будь послушний, вибий собі запорозькі джмелі з голови, бо за се, звелю вибатожити. А коли б тобі захотілось тікати, то тям, що ще гірше тобі буде. Навпаки, як ти слухняний будеш, привчишся до служби, покинеш свою погану віру, то можуть з тебе вийти люди, а коли ти ясному князеві подобаєшся, то й паном будеш. Возьміть його!
(Продовження на наступній сторінці)