— Молодий, але проворний та розумний з біса. Я тямлю, як кілька літ тому школяра товариша з топелі вирятував.
— Приклич його сюди,— каже кошовий до посильного козака.
Побігли до перевозу за Андрієм.
— Ходи, небоже, кошовий кличе.
— А то чого?
— Не бійся, бити не звелять...
Андрій пішов так, як стояв. Кошовий подивився на нього і каже:
— Мені здавалося, що то ще дітвак, а то козак, мов дубок. Слухай, хлопче, за це, що ти сьогодні зробив, людям життя врятував, і то послам великого царя православного, ми тебе в козаки-товариші переводимо. Ти підеш до переяславського куреня. Одежу та зброю видадуть тобі з січової скарбниці, ти заслужив на це...
— Спасибі, ясновельможний пане за честь, спасибі і за подарунки, та в мене є свої гроші не то що на одежу, але ще й коня за це куплю.
— О, а звідкіля ти грошей роздобув? У похід ходив, що?
— Ні, отсі добродії мене, як вони кажуть, пожалували, та грошей багато дали за те, що трохи в воді замочився...
— Так буде, як я кажу, а гроші сховай. Тобі треба до куреня пристати та товаришів, як слід, почастувати. Ну, йди з Богом. Коня поки що тобі не треба. Твоя доля не на коні, а на байдаку, ось що. Ну, йди собі з Богом, та зайди в канцелярію, щоб тебе у список занесли.
Андрій не чув землі під собою, так радів. З канцелярії пішов у складню січову, де видали йому одяг і зброю. Зараз і переодягнувся. Надів шкапові нові чоботи, широкі з матнею штани, надів зелений жупан, підперезався цвітистим поясом, припняв шаблю і надів високу овечу шапку з червоним дном. Пробував покрутити вуса, та його ще не було, бо щойно мох засіявся. Перш усього, пішов у школу. Колишні зразу його не пізнали, а далі дуже зраділи, обступили довкруги та стали випитувати. Івасеві аж очі світилися з радощів:
— Така нагла переміна з тобою, Андрію, скажи, як воно сталося?
— Нічого, сьогодні я москалів з топелі вирятував. Нашим було би нічого не сталося. Я знаю, вони були б поскакали у воду та й виплили, але довгополим москалям було б капут...
— І за це тебе в козаки перевели?
— Не тільки те, ще москалі-добряги цілу пригорщу червінців дали. Ну, тепер хлопці, здорові будьте, я опісля до вас зайду, тепер мені до куреня пора...
— До Переяславського...
— Там дядько Касян Бистрий записаний.
— Я се добре знаю і тому мені би його зустріти треба.
Андрій відійшов бадьоро. Він підпустив шаблю так, що аж по землі волочилась. Хлопцям трохи очі не повилазили, так дивились за своїм колишнім отаманом. Андрій стрінув на базарі Касяна.
— Ах ти, дітваку коханий, чував, я чував, та шукаю за тобою усюдечки, де ти пропадав? Ходи ж, хай тебе обійму...
Касян обняв кріпко Андрія та вицілував сердечно.
— Ось воно як, недавно такий дітвак, що на руках його носив, а тепер дивіться на нього. Ну, хай тебе ще раз чоломкну. Ага, у який курінь тебе записали?
— У твій, дядьку, у Переяславський...
— Я тобі тепер не дядько, а товариш, ходи я тебе проведу... Ти знаєш козацький звичай?
— Знаю.
Пішли до куреня. На дворі на приспі сидів якраз курінний отаман Панько Кабиця з осаулом і кухарем.
— Кланяюсь тобі, батьку отамане, нового товариша привів. Сюди його кошовий призначив...
— Яке діло кошовому до нашого куреня? Сюди головусів не приймається. Йдіть собі до шкільного куреня, там вас, певно, приймуть...
— Та ти, батьку, не гнівись. У школі ми вже побували, а тепер отсей мій товариш таке гарне діло зробив, що йому старшина дальший час новицтва подарувала та в козаки вивела.
— А що ж він такого великого сьогодні зробив?
— Московських знатних людей від топелі врятував.
— Саме тому не приймається,— говорив ос аула,— хай би уся Москва втопилася, не треба було рятувати.
Отаман став під вусом підсміхатися, а далі питає:
— Що ж ви дасте за це, що молодика у наш курінь приймемо? Наш курінь не абиякий, на всю Січ славний.
— Дамо, на скільки нас стане,— говорив Касян кланяючися,— усі гроші дамо, що від москалів добули...
— Ну, глядіть, аби чого не затаїли, а то проженемо.
Андрій знав добре, що це лише така церемонія, що його не можуть не прийняти.
Він узяв усі гроші і висипав курінному кухареві у пригорщі...
Кухар пішов зараз на базар, а отаман узяв Андрія за руку, посадив біля себе, та став приязно з ним балакати. Отаман знав добре його батька.
— У тебе, Андрію, є ще яка рідня на Україні?
— Господь святий знає, про це нічого батько покійний не згадував...
— Ти ще дітваком був, коли покійник загинув, та я знаю, що в тебе сестра була, Анною звалася. Вона була далеко старша від тебе.
— Я її не затямив у нашій хаті.
— Вона давно перед тим, заки ти вродився, вийшла заміж...
— Ледве чи я стрінуся з нею. Прийдеться лишитись сиротою та ще й без роду...
— Не ти один, така наша доля усіх. За це хай Січ заступає тобі усе — і батька й матір, і рідню...
В ту хвилю надійшов Івась з Максимом. Івась був дуже сумний...
— Здорові були,— говорив отаман,— сідайте та гостями будьте, це певно твій брат...
— Брат, та приходиться розлучитись з ним...
— А це що? — питав Андрій.
— Ось воно що. Батенько розвідав від козаків, що я вирвався з татарського пута та на Січі живу. Він й переказував, щоб я, або Максим додому вертали. Він, сердега, нездужає, та перед смертю хоче котрогось з нас при собі бачити... І хлопець зітхнув.
— Мені їхати не можна,— каже Максим,— бо мені ще не забули задля чого я втікати мусив, мені би пани того не подарували. Івасеві інше діло. Його поневолі татарин захопив...
— Треба мені їхати,— говорив Івась.— Батькова воля свята, і треба її вшанувати...
— Так воно повинно бути,— говорив отаман.— Четверта заповідь Господня показує батька слухати...
— Як же ти, Іване, поїдеш сам? Така дорога, степ...
— Ось як ми обміркували,— говорив Максим.— За кілька днів вертатиме московське посольство. Кошовий доставить їм якийсь десяток козаків для безпеки. До них прилучиться Івась. Коня я йому сам роздобуду. Посли поїдуть до московської границі на Путивль.
— Мені здається, що дорога вийде туди на Лубни, то до Гаврилівки вже недалеко буде і потрапить хоч би й сам...
— Ти, Івасю, вернешся? — питає Андрій.
— Як йно не загину, та ляхи мене не вб'ють, так певно вернуся, панщини робити не піду, коли хочеш так і побожусь хрестом святим. Коли б не батенько, я би звідсіля не рухався.
— А мені не судилось бачить його на сім світі,— сказав сумно Максим.
Посли вертали аж через тиждень. Кошовий наділив їх дорогими подарунками, як тоді було в звичаю і вивів аж над ріку. Для забезпеки дав їм на сторожу двадцять козаків. До тої ватаги пристав і Івась Чорноусенко. Максим дав йому коня та приладив харчів на дорогу.
За рікою пустилися в степ. Посли їхали на возах. Козаки їх супроводжували.
Поки їхали в межах запорозьких, москалі відносилися до козаків увічливо. Та чим далі, вони ставали гордими, а до козаків відносились грубо та непривітно, називали їх хахлами.
Осаул ледве здержав своїх козаків, які збиралися при нагоді або вибити Москалів, або лишити їх самих.
— Коли ж воно годі видержати. На таку зневагу то аж рука свербить, так би йно хляснути по пиці.
— Найкраще до них нічого не говорити та не відзиватись,— уговорював осаула.
— Як не відзиватися, коли ця погань сама у вічі лізе. Ти йому подай це та те, услужи.
— Хіба ж справді ми їх холопи, чи що? Напруження зростало з кожним днем. Один з
московської челяди раз на нічліг став сваритися з козаком, а відтак вдарив його по обличчю. В ту ж мить козак ухопив кацапа за бороду та давай кулакувати по пиці. Інші теж кинулися до бійки і зчинилася така метушня, що Господи. Не можна було їх розірвати, що не робив осаул. Щастя, що до шабель не взялись, а таки так завели кулачню, перемогли москалів і здорово побили. Думний дяк став козаків лаяти по-московськи, а відтак прикликав осаулу:
— Слушай ти, праклятий хахол, єслі ти нє здер-жіш твоїх разбойнікоф, так я тебе морду разоб'ю, га-лаву адсєч прикажу, панял дурак? Тєпєр пашол вон!— Осаула закипів увесь і вдарив рукою по шаблі:
— Ваша милость, не важся мене лаять, бо як ти мені кажеш дурак, то я тобі скажу: ти — кацапська свиня, я тобі не хахол, а мої козаки не розбійники, а лицарі. Тепер спитаю чи ти мене зрозумів? Поки ти мені звелиш голову одрубати, то ми вас усіх кацапів рознесемо на шаблях. Ти прикажи своїм холопам, щоб з нами краще поводились і нас не зневажали, а то далебі покинемо і вернемося, а ви їдьте собі самі.
Думний дяк не сподівався такого завзяття від простих людей. У Московщині він би приказав усіх щонайменше добре вибити нагайками, бо там самі кріпаки. А тут чого доброго, то як покинуть, не тяжко буде в пута татарські попасти... Він зараз присмирнів і став говорити ласкаво, а одного закрівавленого слугу, що прийшов жалуватись, вибив по пиці...
Козаки зібралися зараз і врадили так:
(Продовження на наступній сторінці)