З того часу, як Михась вибив Юзя, хлопець не мав до нього серця. Не диво. Тата він не затямив добре, як його до двора брали. Там ховався він серед інших обставин. Батька вважав за ржонцу своєї бабуні баронової, а більше нічого. Не міг мати до батька того привязання, тої дитячої любові, що другі діти. Гадав, що все так буде. В своїм батьку бачив звичайного шляхтича, як і других з Закуття, трохи незвичайного пана Міхала, а підлестні двораки звали його паничем і відповідали йому, що буде великим паном. На других хлопців шляхотських, а навіть на свого молодшого брата він дивився з гори, як на щось нищого від себе. Вони ходили босі, бігали по вулиці, вивертали козли на траві, ліпили печки з болота на вулиці, а йому все договорювали, що йому то не випадає, бо він панич. А нераз, коли собі замарав чим руки чи одежу, то прирівнювали його з тими шляхотськими хлопчисками. До того, ще поведения баронової псувало дитину. Коли що зробив не так, вона грозила йому, що віддасть його батькові. Це була у Юзя страшна погроза, коли нагадав собі, що мусить піти до рідного батька. Це ще більше відчужувало дитину від родичів. Рідного батька зображав Юзьо, як кару за свої злі вчинки. Не диво, що Юзьо, хоч жив з батьками в однім селі, дихав тим самим повітрям, видів його часто, що днини,— а душею був далеко від нього. Більше до-віря почував до матері. Але мама була вихована в тім самім гнізді, що й він, мала такі самі погляди, її скорше могла дитина зрозуміти. До такого відчуження сина в батька причинялася ще кара, яку Михась завдав було Юзеві за обиду Стефанихи. Юзьо ста-рав бути від батька як найдальше, бодай душею, коли не тілом. Батько був у нього не лиш чужим чоловіком, без дворацько-панських манєрів, але до того строгим і дуже небезпечним. Смерть баронової була для Юзя тим прикріщою, що мусів іти з двора до батьківської простої хати, де навіть нема у чім гаразд умитися, і душно та тісно. Його душа бун-тувалась проти такого насильства, але нічого не можна було робити, бо батько старший і міцний, та ще вибє. Якби не те, Юзьо не бувби так болючо відчув смерть баронової. Тепер приляг він цілою душею до мами, вважаючи її як послідну свою опору. Мама нагадувала йому двір, колишні добрі часи. Батька слухав не длятого, що то батько, лише тому, що боявся биття. Михась те все добре розумів. Його батьківське серце кервавилось, бо любив сина, як свою душу, і добра йому бажав, а собі бажав горячо, щоби серце рідної дитини привернути до себе.
В такім настрою духа поїхали орати. Юзьо поїхав тому, бо казав батько; Михась взяв його з собою тому, щоби до нього привик. Юзьо до сего часу не говорив до батька ні слова. Всі свої дитячі бажання висказував перед мамою. Йно що тепер обізвався перший раз. Весняне повітря і вся відживаюча природа зломили перші леди тої, так сказати бай-дужости. Юзьо їздив на коні," поганяв, рухався, дихав чистим повітрям, набрав певности себе, пересвідчення, що з господарською роботою дасть собі раду. Таке окружения настроює весело, а веселість то найліпший середник до усунення непорозуміння і до зеднання симпатії. Михасеві здавалося, що це перший раз почув від Юзя слово "тату", і йому аж повеселійшало на серцю.
Сонце підходило в гору. Юзьо мав нагоду бачити всхід весняного сонця перший раз. До тепер в тім часі і не думав вставати, сонця ранішнього і не видав, бо баронова умисне була призначила таку кімнату, куди ранішнє сонце не зазирало, щоби йому сну не перебивати.
Наймичка принесла в кобелі два горці і дві миски. Плугатарі припинили роботу і дали коням їсти, а самі посідали на межі. Наймичка налляла стиран-ки — для наймитів окремо у велику миску, для Михася і Юзя в меншу. Виймили з кобелі дере-вяні ложки і разовий хліб. Юзьо чудувався, як можна їсти без стола, без крісла, без скатерті, та ще й деревляною ложкою, а спішно було йому почати те, бо ще ніколи в житті не був такий голодний, як тепер. Михась присів у борозді їсти молочну стиранку. Юзьо пішов за приміром батька. їда йому дуже смакувала, хоч деревяна ложка трохи дерла по роті. Наймичка поклала срібні ложки для пана і панича, але Михась нарошно подав Юзеві деревяну ложку, а другу взяв сам. Срібні ложки дали наймитам.
Наймичка попрятала усе до кобелі і пішла. Плу-гаторі ждали поки коні не з'їдять оброку, Михась закурив люльку і позволив наймитам закурити теж, даючи кожному по пушці тютюну.
— При мині кури все, один з другим, лиш не кури по кутах, бо з того може бути колись нещастя.
Парубки приняли це і були з того раді. Вони не знали зовсім, як пап хоче, бо ще ніколи не робив з ними разом в полі.
Тепер наймити повели напувати коней до Дністра, а Михась остався з сином. Підстелив полотнянку під голову і поклався горілиць на загоні, пикаючи люльку.
— Ну і щож Юзю? подобається тобі така робота?
— Подобається. Це приємніше, як учитися.
— Наука, що іншого, а робота що іншого. Коли час учитися, то вчитися, а коли робити, то робити.
— А я волю отак робити...
Михасеві мелькнуло через голову: чи не вилазить у сина двірська привичка підлещуватися? — але не сказав нічого.
Взялися всі до роботи. Сонце вже припікало. Заки зробилося полуднє, коні трохи попріли. Юзеві теж зробилося на чолі мокро. Але не сказав нічого. Держав рівно віжки, пильнував коней заки не станули полуднувати. До полуденку принесла наймичка вже самі деревляні ложки тай більш нічого. Вареники треба було їсти пальцями.
Полудневий відпочинок був довший, як ранішній. Пустили коней пастися. Юзьо за приміром батька положився горілиць і вдивлявся в синє чисте небо. Дивився за жайворонками, що виглядали в далекім просторі, як мухи, і не стямився коли його очі замкнулися і він заснув. З початку чув єще, як жайворонки співали, як коні хрупали молоду травичку, як батько пикав люльку, як наймит муркотів пісоньку. Чув, як подальше нагойкували другі плугаторі, як якісь дівчата співали садячи бараболю... А далі не чув нічого і заснув.
— Вставай сину! до роботи час!
Юзьо схопився. Капелюшок котрим прикривав собі очі від сонця, упав йому на землю. Стямився зараз. І знов чув ті самі голоси, що його до сну присипляли.
Наймити запрягли коней.
— Ходи Юзю — закликав його батько,— абись і того научився.
Юзьо придивлявся, як парубки тягли коней до плуга, закладали їм на голову шлиї, відтак хов-стали та привязували віжки. Юзьо попробував і собі так робити. Приступив до коня, що недалеко пасся. Кінь підвів голову до гори, поклав на себе уха, захмурився і став далі пастися. Певно погадав собі: овва! не видали такого погонича...
— Бери, Юзю за гриву!
Юзьо хопив коня за гриву і став тягнути з усеї сили до плуга. Коневі страх не хотілося йти, отя-гався, але пішов поволи, начеб хотів сказати: що маю з дурнем робити! Але по дорозі не міг поздер-жатися, щоби не скубнути трави, котра буйніше виросла від своїх посестер, при чім кидав Юзем, як мячем на боки. Юзьо привів коня під шлию. Михась показав йому, як її закладати. Хлопець вдряпався на коня і поганяв, як рано, хоч нераз приходило йому на думку, чи би не досить вже тої забавки. Але орав до вечера. За той час не спитав батька ні про що й словом. Неодно би хотів знати, але чи йому батько зможе то пояснити так, як от робив Бувальський? Ліпше не питати...
Вже сонце сховалося, на землю налягав сумерк, повіяло холодом, в баюрах рохкали жаби, в пшениці пітьпілітькала перепелиця, диркав диркач, а далеко в очереті погукував гук. Ціле небо на заході було червоне від заходячого сонця. З пишневецької дзвіниці обізвався дзвінок.
Михась здіймив кашкет і перехрестився. Наймити зробили те саме.
— Пора до дому, хлопці!
Перестали орати. Не богато ще лишилося на завтра. Поскладали плуги на підволоки і поїхали до дому. Юзьо рад був чим борше бути коло мами. Як йно з'їхали на подвіря, Юзьо скочив з коня і біг до матері, що стояла на ґанку.
— Почекай Юзю! — кликав батько.— А хтож за тебе коні випряже? Так не можна. Треба, сину, вчитися порядку.
І Юзьо вернувся з половини дороги і став зни-мати з коний уздениці та випрягати. Коні йшли насамперед до жолоба коло керниці.
— Юзю, не дай їм пити! віджени батогом! Юзьо не міг зрозуміти, чому це; як хочуть пити,
най пють... Але послухав і відігнав коний від жолоба. Михась приступив де нього.
— Не можна тепер коням пити, бо вони зігрілися. Це могло би їм пошкодити. Хай перше охолонуть, під'їдять сіна, а тоді давай води. Так само й ти, щоби не пив води як зіпрієш...
До хати йшли разом. Міхаліна ждала на них на ґанку. Був тут і малий Стефаньо.
— Ну, ладно наш погонич списався... поцілуй його, мамо!
Міхаліні не треба було цего два рази казати. Хо-пила хлопця в обійми і сердечно вицілувала.
— Мій погоничу солодкий, як же тобі там велося? здоров ти?
— Добре мамо, лиш мене руки й ноги болять.
— А голова?
— Голова ні, лише в лице мені дуже горячо і уста мені пекуть.
— Це від весняного вітра так,— каже Михась,— не бійся, привикнеш...
Як йно повечеряли, Юзьо пішов зараз спати тай зараз заснув, хоч усі сустави боліли його від безнастанного вимахування руками і ногами.
IX.
Так було що днини, поки не обробили весну. Юзя не боліли вже сустави, лице обгоріло від сонця, з уст позлущувалося кілька шкірок. Научився добре свойого ремесла. Умів вже впрягти і випрягти коней, умів волочити не лиш одною, але й двома боропами, та хоч нераз хотів попросити мами, щоби його хоч на один день звільнили від роботи, та не-мав відваги отворити рота.
За кілька днів Михась прикликав сільського кравця і дав ушити для Юзя полотняне убрання, бо в сукні було йому при роботі дуже парно.
(Продовження на наступній сторінці)