Особливо вірив в розум свого стрия-юриста, а що знав, що його розум супротив стриєвого є дуже мізерний, то поклав на все хрестик і не гадав в те діло встрявати. Своє поведения оправдував тим, що міг би, не ходивши на права, справу попсувати яким нерозважним кроком. Але судьба все піклується нищими духа-, ми, і тепер зглянулася на нього.
8* 195
— А! як ся має! дзінь добрий! — відповів граф Казимир на привіт Гоздецького.— Що чувати?
— Зле, прошу ясного пана,— каже Гоздецький підступаючи до гр. Казимира і стишив голос. Незадовго зачнуть туди ходаки лазити, куди з діда-пра-діда ступали панські стопи...
— Но і щож? — замітив Казьо, сідаючи на лавку і відкинувши цигаро далеко від себе.
— Я би ясному панові мав дещо сказати, але не тут, бо тут може нас хто підслухати.
— Ага, добре говориш... а деж підемо?
— Прошу до парку.
Граф ліниво піднісся з лавки, на котрій щойно гаразд росперся і пішов до парку. За ним поплівся в приличнім віддаленні Гоздецький. Коли опинилися між грубими деревами в довгій алеї, граф пристанув і обертаючись до Гоздецького, питає:
— І що він має мені сказати?
— Я підозріваю, ясний пане, що наша покійна пані, царство їй небесне, далася до того ступеня опанувати тим хитрим шарачкам, що їм усе майно записала...
— Ага, всі так догадуються... Але на те нічого не порадить...
— Мені здається, що рада булаби. Можна би завіщання звалити, для того, що покійна пані, за позволениям ясного пана, на старі літа була здитиніла... Я би де-що знав про це сказати.
— Так? то добре. Піди до стрия, графа Альфреда, і розкажи йому, бо я на тім всім добре не розуміюся. Впрочім, я тепер немаю часу... Adieu!
І граф Казимир, полишаючи Гоздецького в парку, закурював нове цигаро і поспішав на давне стано-висько подивляти босі ноги фільварочних дівок, що мали тепер зі стайні вертатися з молоком. Граф Казимир ждав на ту хвилю, бо це була його розривка. Виховався у Львові, а там такого дива не побачиш, щоб жінки ходили босі з попідкасуваними спідницями...
Коло стайні почувся сміх. Граф Казимир обернувся з лавкою туди. Сів як міг найвигідніще, заложив ногу на ногу, приткав до одного ока скло, щоби краще видіти, друге око примкнув, широку, чисто вибриту бороду сховав у високий ковнірик, лівою рукою поправляв свої рудаві залички. Дівки вийшли зі стайні несучи порожні скіпці в руках, а за поясом позатикані стирки. Йшли одна за одною, розмовляли весело і сміялися. Передом йшла груба присадкувата чорноброва Танка. Вона ступала своїми, мов сту-пернаки грубими, червоними, мов у гуски ногами. За кожним ступленням усе на ній потрясаюся. Танка, щоби бути гарніщою, слинила пальці і пригладжувала собі гриву на чолі, що тут жмудами називають. За нею ступало ще пять здорових дівчат, а за тими двірський попихач, кривий Максим тягнув на двох колесах бочку з молоком. З самого заду ступала стара ключниця Ігнацова, опираючись на палиці. Дівки реготалися, жартуючи собі з кривого Максима.
Граф Казимир не міг очей відірвати від такого сільського образочка і в тій хвилі зачало йому життя на селі подобатись. На босі дівки в грубих сорочках звернув він усю свою увагу, увесь свій недотепний розум . перемінив у одно око узброєне далековидним склом. Ганка перша помітила панича і зараз в людо-вім жаргоні — як опісля оповідав панич в мужеськім товаристві — остерігла своїх товаришок. Відразу всі замовкли, достоту так, як горобці, коли до них кіт закрадається. Графові це дуже подобалося, що його поява зробила у дівок таке вражіння. Встав зі своєї лавки і хотів підбігти до Ґанки, що йшла передом. Йшов як міг найшвидше. Ганка, побачивши перша високого довгоногого панича, що спішив прямо до неї, розмахуючи руками, зверещала, наче б з неї хто шкіру живцем тягнув, за нею запищали всі і стали що сили втікати. На той висок вибіг дехто з двора. Дівки бігли як божевільні, кривий Максим пристанув, роззявивши рота, а серед подвіря стояв граф Казимир, мов Колюмб, колиб йому Америка з перед носа втекла.
— Чого верещиш одна з другою, варіятко? — кричлла стпра Ігнацова вимахуючи палицею.
Дівки справді станули. Самі не знали, чого кричали, чого втікали.
Якеж тут псе дике! — подумав граф Казимир П'ЇГТГ-ІСЧИ нз лапку. Справді все тут було дике, бо за Л'ІІТТЯ баронової паничі сюди не заїздили.
Ири обіді велась розмова про те, хто що довідався. Та саме, що ніхто нічого не довідався.
А ти, Казю, щось балакав з тим чепурним економом в парку...
Казьо нагадав собі в тій хвилі свою ранішню розмову. З початку він вирішив звернути увагу стрия-юриста на Гоздецького, але занятий тою пригодою з фільварочними дівками він про все забув. Доперва тепер нагадав собі.
— Так є, він зачепив мене і викликав до парку.
— Сам зачепив? Ну, то якийсь добрий нумер...
— А сам! Я пішов з ним і тут зачав мені щось говорити за небіжку тету, і за тестамент...
— Ну, щож він говорив? Кажи ж.
— Того я вже добре не розумію, що він хотів сказати, бо я дуже спішився. Представте собі сільську ідиллю...
— Тобі все вітер в голові, мій Казю! — обзивається старий Альфред.— Тут таки важна справа, а тобі хочеться ідиллі.
— Яж його спрасіт до тебе, стрию,— оборонявся Казьо,— бо ти юрист і всім голова.
— Як же називається той чоловік?
— Він мені не представився, то не знаю... Стрий Альфред хотів сказати: "дурень!" але лиш
погадав собі так, попиваючи чорну каву.
Годі було таку нагоду поминути. Всі рішили, що граф Альфред візьме того чоловіка на спитки. Зараз по обіді вийшов він шукати за Гоздецьким. Але Гоздецький був у полі при роботі і вернувся пізним вечером. Стангрет графа Альфреда шепнув Гоздецькому, що ясний пан граф хоче з ним говорити. Гоздецький побіг до дому, передягся наборзі і пішов з бючим серцем до покою графа Альфреда. Граф приняв його як міг найввічли-віше, наскільки лише позволила графська честь.
— Як імення?
— Станислав Гоздецький.
— Отож мій Станіславе, згадував мені граф Казимир, що знаєш дуже важну тайну з життя покійної нашої кузинки... Прошу, вияви її, а можеш бути певний нашої нагороди і ласки.
Гоздецький був хитрий чоловік і не хотів за що будь свойого товару продати, коли добрий купець трат пився.
— Цілую стопи ясновельможного пана графа, але тайна та піде зі мною в могилу. Не можу. Тут йде річ про мого швагра, котрого синові покійна баронова записала маєток... То справа родинна, а надто я був утратив певний кусок хліба...
Граф видивився на Гоздецького, не міг зміркувати хитрощів.
— Алеж ти хотів нині сказати все графові Казимирові!
— Але я не сказав нічого, і добре, що не сказав, бо мені й так цілий день сумління не давало супокою, що я хотів швагра скривдити...
— То тобі ходить лиш о те, щоби не втратив хліба? То найменша річ... Ми тобі той хліб забезпечимо.
— А моє сумління? — запитав трівожно Гоздецький.
— І сумління загоїться такими плястрами о! — і граф поклав перед Гоздецького папірчик на сто ренських.
— Тим я моєї рідні не виживлю...
— На тім бо й не кінець. Слухай... Лишишся тут ржонцою на все. Ми зараз постараємося о заведення секвестру і виточимо тим брусам процес о звалення тестаменту. Згода?
— Най ся діє воля Божа! — Зітхнув Гоздецький ховаючи сотку в кишеню.
— Тепер говори, що знаєш! — Граф Альфред взяв папір і олівець, щоб усе записати.— Але найліпше буде, як я сам спитаю тебе:
— Лишила баронова які гроші і чи могла їх мати?
— За гроші я не багато знаю. Але мабуть не много лишилося, хоч були великі доходи, а баронова жила дуже скромно. Вона купила сумежний лан від графа Пивницького з лісом і випосажила більше як десять убогих шляхтянок, своїх вихованок із Закуття.
А все тота шляхта! — примітив граф з докором.
— Шляхта, то й уся біда, покійного барона віку позбавила, ну і так опанувала покійну паню, що вірити не хочеться!
— А як же вона поводилася з шляхтою?
— Чудно! Раз навіть танцювала з ними на толоці. Справляла їм балі, сиділа з ними при одному столі...
Граф усе пильно записував.
— В останніх часах до нічого не мішалася, з ніким не говорила, хіба з одним Міхалом і він лиш мав до неї приступ...
— А той Міхал не потягнув що?
і
— А може й так... хіба би дурний був коли така нагода аж сама лізла під руки...
— Маєш на то докази?
— Доказів не маю, але то річ ясна...
— Шельма по собі міркує — подумав граф.— А щож більше знаєш?
— Більше не знаю нічого.
Граф кинув олівцем зі злости. Ці відомості не варті були зломаного шелюга, а він викинув сотку...
— Я можу буду тебе ще потребувати, а тепер добраніч!
Гоздецький вклонився низенько і вийшов. Граф ходив довго по своїй кімнаті, порядкуючи матеріал доказовий...
Другої днини випитувалися всі графа Альфреда при сніданні, що довідався від Гоздецького, але йому соромно було признатися, що пошився в дурні, отже не відповів нічого і збув питання словами: ще час...
Коло полудня, саме як гості спали, коло другого снідання приїхав з Самбора коморник в старій бричці званій нейтичанкою, які тоді були в моді, з високими плічми, без крил по боках, зза чого в болотнисту пору відлітало болото високо в гору від коліс.
(Продовження на наступній сторінці)