Серед таких обставин витворила собі баронова зовсім окремий спосіб життя, не такий, як бував у других панів. Рано літом ходила по огороді читаючи дещо, по обіді виїздила в поле, або заходила до обори, заглядала всюди. Сестри Міхал і ни вже вивінувала і повіддавала. З одною оженився таки Гоздецький, що тепер став другим економом, другу взяв лісничий Іздеб-ський, з сусіднього домініюм. Не диво, що тепер бароновій бажалось мати коло себе якусь істоту, котрою би занималась, дбала про неї.
Занялася малою Ганною. Михась зразу протестував проти того.
— Ясна пані бароново, як я можу дати дитину від себе?
— Не бійся, Міхалє! у мене не буде їй кривди...
— Я то знаю, але прошу ясної пані подумати, що її відтак жде? То не її гніздо... її Бог призначив на шляхтянку, а що з неї буде, коли виховається по панськи? Буде ціле життя нещасливою, бо граф її не візьме, лише шляхтич.
— Те-те-те, говори здоров, панє Міхалє! А дивися на твою Міхалінку... зла з неї шляхтянка? А також я її виховала від такої о! дитини. Так буде і з Ганною. Виховаю і випосажу як слід.
Михась ще не дав переконатися.
— Міхалє, зроби те для мене і віддай мені Ганню до двора. Дивись, яка я самітна, бідна. Немає в мене нікого, з ким би заговорити щиро. Родина мене покинула, а дітий своїх не було. Мені треба когось мати біля себе, щоби мою материнську любов було на кого перелляти.
Бароновій станули сльози в очах. Михасеві зробилося її жаль.
— Чого я би для вас, ясна пані, не зробив? Беріть дитину, мою єдину...
— Спасибі тобі! — каже врадувана баронова.— Не забуду тобі того, і ти не пожалуєш. І не бери собі того так дуже до серця, що Гання буде у мене. Таж то не за морем... будеш її що днини видати...
І Ганню взяли до двора. Баронова приняла для неї бону. Дитина росла гарна і здорова.
Михасі осталися знов одинокі. З разу сумно було в хаті, бо не стало дрібної білявенької щебетушечки. Михасі ходили ні в сих ні в тих, а з часом і привикли до того. Що днини забігали до двора. Гання витала їх радісно, вибігала до тата аж на ганок, обнимала своїми рученятами за шию і бавилась Михасеви-ми довгими вусами.
Михасі ждали аж три роки на дитячий голосок в хаті. Післав їм Бог другу дитину — сина. Охрестили його Иосифом, на памятку покійного баРона. Щ° так звався, і по шляхотському звичаю кликали хлопчика Юзьом.
— Цего також до двора заберу, як підросте. Того мені Міхалє вже не відкажеш...
— Ой, пані бароново, ласкава пані! — говорив Михась кривлячись — деж так можна? Яж не зазу-ля, щоби свої діти в чужім гнізді виховувати...
— Послухай же мене, мій добрий Міхалє! З Ганною ти мав рацію, бо то дівчина і її призначення вийти заміж і бути матірю, але щодо Юзя, то таки помиляєшся. Таж то хлопець! Я його виховаю і вчити дам. Чому не може бути великим чоловіком? Чиж він мусить на ріллі робити конче? Через те він шляхотства не втратить, що вивчиться і піде в люди. Навряд, шляхетство може йому дуже придатися... бо шляхта всюди перша...
Михась признав, що баронова має рацію. Плян цей подобався йому. Чомуж би його син не мав бути ученим чоловіком? Тоді і слава буде, і син підмоги не буде потребувати.
— То хіба ясна пані всі мої діти заберуть?
— Ні, не всі, на те вже маєш моє слової Що ще Бог дасть, то вже виховуй собі сам, як знаєш. Най буде шляхтич-хлібороб.
Малий Юзьо ріс як здорове деревце, а Михасі заздалегідь освоювалися з тою думкою, що недовго при-йдеться їм тішитися Юзьом, бо він непримінно піде в чуже гніздо ховатися, піде під опіку баронової.
III.
До 15-го мая не вспів Михась усеї весни обробити на пишновецьких ланах. Дещо ще осталося. Це обробляв двірською службою, але і тої нестало. Двірські парубки і дівки стали з служби відходити. Наймались у заможних господарів-хлопів. Було би дійшло до того, що не булоб кому коло худоби ходити, як би в справу не був вмішався Яричовський. Маючи власть адміністративну в руках, він виконував також юрисдикцію над службою взагалі.
Яричовський прикликав кількох парубків до себе.
— Що ти, небоже, фиркаєшся? Таж ти ще року не добув.
— На що мені року добувати, коли тепер вже свобода і панщину дарував цісар...
— Або ти, сякий-такий сину, за панщину в дворі був? Або то в тебе був панщизняний грунт? Ти був слуга і за те тобі пані платила, годувала тебе. Зараз мені йти до двора служити!
— Не піду...
— Ні?... Максиме! — кликнув Яричовський на гайдука,— дати тому ледареві пятнадцять буків!
— А то можна бити? Цісарський патент зніс панщину...
— Зараз будеш мати патент... Бери його! Гайдуки вхопили хлопа, положили на лавку і вчистили пятнадцять буків.
— А що? будеш служити?
— Буду...
— А видиш! на що було тих всіх гримасів?... А ви другі будете служити?
— Будемо...
— Марш! а памятай один з другим, що як би тобі прийшла ще коли охота брикати, то двадцять і пять тебе не мине...
Парубки вклонились низенько пану сендзьому, поцілували в руку, подякували і пішли до двора. Та пригода пішла до селу блискавкою.
— Ось воно що! то дарували панщину, а до служби силують? та як воно? Може то знов яка панська штука, аби нас в ярмо заманити?
— Треба пильно берегтись, щоби в сильце не попасти...
— Та куда нашому братові встерегтись?
— Куди? Мені так здається: як підемо на панський лан робити, то знов завернуть панщину... Мені навіть так в Самборі на ярмарку говорив один посторонний старий чоловік.
— От воно що! видите? А щож би на те цісар сказав?
— Та що цісар? Він нас викупив з ярма на волю, значить: не будемо панщини робити, признав нам землю... Але як би ми таки на лані робили, то цісар так скаже своїм міністрам: Най їм, каже, чорт! Не хотять бути вільними людьми, то нехай орють знов як воли!
— От видите, до чого воно йде! Видите, панове громадо!...
— Я би теж так зробив, певно... Не хотіли жиди їсти манни, най їдять цибулю... А для нас з того велика наука: не йди на лан, щоб тобі дукатами платили, та медом мастили!...
— Ого! не підемо, най нас Бог боронить! Злако-мишся на дутка', тай потому покутуй...
— Наші діти та внуки би нас прокляли...
Так урадила громада і кріпко того держалася.
Поки що двір обходився своєю службою, котра ніби то дослугувала року. Але прийшли жнива. Робучих рук треба багато. Машин до такого ніхто ще не знав. Роби, що хочеш!
Михась вислав по селу польових, гуменних, наставників кликати людий на роботу. Обіцяли платити по пятнадцять дутків і три рази горілки. На ті часи плата була велика. Та хлопи, почувши про що ходить, позамикалися по хатах і ніхто й носа не показав на вулицю, поки двірські висланці не забралися. Вони боялися навіть двірського духу, щоби їх не очарував, не заманив на таку загибіль. Розуміється, що другої днини і пес не прийшов до двора на роботу.
Що робити? Далі з колоса стане сипатись, жниво аж проситься, а тут нема нікого! Баронова ходить, мов на грані. Прикликала Яричовського, щоби що порадив, але він йно руками розвів:
— Не можу їх ясна пані до такого всилувати... не маю на те права...
Михась був страх лютий! Годі так стояти з зало-женими руками, таж само не зробиться... Нараз Михась ударився по чолі рукою і закликав радісно: маю! Казав осідлати коня і поїхав в Закуття. Пішов до Філіпка Городиського, до префекта, а вони стали скликати шляхту на майдан серед села.
— Панове братця!—промовив Михась до шляхти — я приходжу до вас в великій пригоді, просити о порятунок. Знаєте, що панщини вже нема, а хлопство
фіш тодішній, около 10 грошів.
збунтувалося і не хоче нізащо піти до жнива. Наша ласкава дідичка вже по пятнадцять дутків обіцяє, а ніхто не хоче послухати. Коли так далі піде, то вся праця пропаде, змарнується. В тій пригоді я до вас, панове шляхта, як до своїх братів йду: поможіть, бо шкода дарів Божих марнувати! Воно певно, не годиться, аби шляхта гербова йшла на панський лан робити, але щож порадиш? Я би вас не смів манити за заплатою, бо я сам шляхтич і себе би я тим споганив, але, панове, так, за ласку, за добре слово, за по-частунок... Ясна пані дідичка до смерти вам того не забуде!
Шляхта слухала уважно, покручуючи недовірчиво головами, бо як же шляхті найматися та йти робити там, де недавно робило хлопство?
Обізвався Філіпко:
— Ось воно що, мої панове: "Чи встидно би було шляхтичеві на приклад тягнути когось з болота, як би загряз і топився. Мені здається, що ні, бо то добрий учинок, хоч шляхтич не є на те, щоби своїми плечима чужий віз двигати... А так само тепер з бароновою. Вона топиться і гріх би був її лишати. А годі нам також забути, що юна для нас зробила. Памя-тайте, як нас угощувала, коли пан Міхал женився? Не сиділа з нами за панє брацє при столі, як звичайна шляхтянка? Не дає нам що року випасати свої угори? Отож коли вона нас не соромилася, то й нам нема чого соромитися, помочи їй в біді... Як ви кажете?
— Та воно правда, але бо й своя робота надходить...
— Надходить, ну надходить, а у баронової вже надійшла і заки наша надійде, все спрячемо. Ми сіяли пізніще, то й не доспіє так борзо...
— Згода! підемо!
— Панє Міхалє! — каже відтак Філіпко — кланяйся ясній пані від шляхти і від старого Філіпка Горо-
чвалав до двора.
(Продовження на наступній сторінці)