Громада закричала:
— Слава! най жиє! — а гомін носився далеко по селу.
Люди не знали, що з радощів робити. Хлопи, жінки взносили руки до неба і плакали з радощів. Цілувалися взаїмно, прощаючи собі усі провини, наче б в церкві на Великдень. Немічні старі випрямилися, немов хотіли поскидати з себе частенькі побої, що їх ними панщина обдарувала.
— Вибачте нам, панє сендзьо ласкавий,— каже один хлоп, підступаючи до мандатора і кланяючись низько,— прошу нам пояснити: як воно буде без тої панщини?
— Щож я вам маю пояснювати? Не будеш ходити на панщину тай годі...
— А що буде з грунтом?
— Ага! той грунт, що хто тепер має, таки затримає його на вічність без сплати...
— А повісма не будуть вибирати?
— Ні.
— А кури тай гуси?
— Ні.
— А корцевого також ні?
— Ні, нічого! Коли підеш на лан робити, то за гроші...
— Побачить мене на лані, як своє вухо! — каже один молодий господар.
— Тепер лекше людям буде жити.
Яричовський розкинув між народ друкований цісарський патент, що зносив панщину. Люди трохи в шматки їх не подерли. Кожне хотіло його мати, аби оправити в рамки тай на стіну повісити між образами. Народові більше не треба було знати, то й не слухали, що мандатор ще балакав. Порозбігалися по селу викрикуючи: воля, воля! свобода!...
Баронова, довідавшись про це, була дуже збентежена. Що тут робити, як господарити на таких ланах без робучих рук? Прикликала Михася.
— Панє Міхалє, що будемо робити? Ти чув?
— Та чув, але якось дамо собі раду. До 15 мая ще зможемо обробити весну, а про решта подумаємо опісля. Нехай ясна пані не журяться. Ну, будемо за роботу платити, то будемо. Мандатор казав, що дворам заплатять за те з каси, то якось будемо ратува-тись...
Але баронова тим ніраз не заспокоїлася. Ходила по комнаті, держачись руками за голову.
— Що то буде? що то буде? А як хлопи не схочуть відтак йти на роботу до двора?
Таке Михасеві й на голову не приходило, і тепер став над тим думати, бо й сам того налякався.
По цілім селі народ заворушився, розвеселився. Пізно в ночі чути було співи. В коршмі грала музика і народ танцював, а Іцко не тямив уже, коли стільки вишинкував горілки, що того дня.
Другої днини поприходили люди на панщину пізніше як звичайно. Михась був лютий і став бити лю-дий нагайкою.
— Ви сякі такі! я вам покажу! Душу з тебе вижену, заки будеш свобідний...
Хлопи зносили побої терпеливо і потішалися тим, що вже недовго тої біди. Михась не дарував нікому одної години. Робота йшла горячково. Хотів конечно обробити панщиною весну.
Та час не стоїть.
Надійшов 15-ий мая 1848. Після нашого календаря день той числиться 3 мая. Цеж річниця польської конституції третого мая. Яка іронія судьби! Сказав би хто, що як би була Польща устоялась, то мали би ми вже пів віку конституційного життя за собою, але вороги перебили добре діло і треба було ще цілого пів віку ходити в ярмі, ждучи на австрійську конституцію. Шкода! Але чи це правда, то друге діло.
Вже 14-го мая ходили люди мов сонні, не могли діждатися, коли сонце зійде. Не одному хотілося мотикою чи істиком підогнати сонце, як ліниву шкапу. Але мусіли доробити до вечера. Коли вечером верталися до дому попри двір, то кожний погадав собі: Більше там моя нога не стане! славаж тобі Господи!
День 15-го травня заповідався величаво. Була гарна погода. Як йно зірки поховалися в синьому небесному просторі, в повітрі повисли жайворонки і почали свої пісні. Здавалося, що й вони про свободу співають. Так бодай причувалося хлопам, може лиш для того, що перед тим на жайворонка ніхто не звертав уваги. Скорше про чарку горілки кожне памятало, та про те, щоби не спізнитися на панщину, та виминути економської нагайки.
Люди посхапувались зарано, щоби побачити, як сходитиме сьогодні сонце, сонце свободи, волі і ліпшої долі. Показалося й сонце. Зразу зачервонілося небо, відтак на далекому виднокрузі показалася червона велика куля, котра викинула з себе тисячі та міліони ясних промінів на пишнівецькі поля. Заворушилася пташня, защебетала гуртом, а в їх щебеті чули люди виразно слово: свобода, воля. Навіть та роса, що на широких полях стояла на молодій травиці, блищала тепер інакше, веселіще, ясніще як вчера. А на вербах пишневецького цвинтаря аж в ухах лящить від пташого співу, як ніде. Хіба ж це душі битих, катованих панщизняних покійників прибрали подобу пташачу і радіють, що їх сини, внуки і правнуки діждалися свободи? Усюди невисказана радість. З церковної дзвіниці гудуть дзвони. Народ одягнений святочно, спішить до церкви. Люди стрічаються, здоровлять-ся, начеб по довгім невиданні, як би по тяжкій бурхливій ночі. Правда! та ніч трівала безперестанно пятьсот років! Не видно сумних похмурих лиць, бо всяке веселиться.
В церкві повно людей, не можуть всі поміститися і хто прийшов пізніще, стояв на дворі. Богато тут таких. Церква облипла людьми, як той улий, з котрого молодий рій вилітає. Дяки заспівали: Тебе Бога хвалим! Нарід став навколішки, співає і плаче. Але це вже сльози радости. Спів, що виходив з тих соток грудей, лунає по тих широких рівнинах наддністрянських просторів, а Дністер несе цей благодарний спів у світ, далеко, аж до Чорного моря переказати водам свого старшого брата Дніпра, яке то сьогодня свято в землі Данила.
А поки служба Божа правиться, сільські майстри обтісують гострими сокирами грубі дубові стовпи під церквою на цвинтарі, ріжут пилами і збивають па-мятні хрести. Другі копають ями на чотирьох боках церкви. Дарма, що таке свято! Робити хрести і збивати домовини — нема свята! По службі Божій, коли священик прочитав з проповідниці цісарський патент, залунав в церкві цісарський гимн. Відтак навколо церкви ходить процесія — хрести святять. Священика ведуть попід руки найстарші господарі в нових кожухах. Передом несуть хрест і хоругви. Нарід співає цілою груддю. Гадав би хто, що то Великдень, Воскресения. Так, це воскресения, бо воля воскресла, та, що пятьсот літ в могилі лежала закопана під панським порогом, доптана ногами всякої дряні...
Дальше йде процесія на цвинтар. Чи ховають кого? Ні. Алеж не годиться не звістити такої веселої вістки батькам та дідам, тим костям, що їх панська нагайка оперізувала. На цвинтарі усе розбіглося. Кожне мало тут когось, хто ще не міг знати, що тут сталося. Кожне припадає до могили, цілує її та кличе: тату! мамо! діду! ми свобідні, ми вже не підемо на панщину. Цісар нас викупив, дай йому Господи довгий вік і славне панування! Відтак вертають до дому, нікому і сісти не хочеться.
Далі на майдан, що серед села! Запрягають віз парою сивих умаєних волів; віз умаєний теж. На возі повно дівчат і парубків. їдуть селом і співають весело. Хто їм таке порадив? Самі вигадали!
В дворі тихо, мов в могилі. Ніхто носа не сміє показати, щоби хлопство не побило. Бояться навіть нападу і для того забезпечили себе на всякий припадок. З Закуття прийшло на зазив Михася пятьдесять шляхтичів узброєних чим попало. Другі не виходять з Закуття. Біда не спить — говорив дехто — хлопство розгедзгалось... Або то давно тому, як хлопи різали шляхту? Але хлопам і не в голові були пани, шляхта і різня; вони тепер такі раді, такі веселі, що обняли би увесь світ і кожнього пригорнули би до свобідної вже груді.
II
Михась Тарасович Стефанів пережив тих два роки щасливо. Молода жінка перекинулась від разу в шляхтянку. Занялася господарством, як коли б уродилася і виросла під шляхотською стріхою. Вправді не доїла коров, не ходила з серпом ні з мотикою в поле, але варила челяді їсти, пекла хліб при помочі тети, що таки при Михасеві жила, і всюди всему давала лад.
Михасеві ніколи було наглядати заєдно господарства, бо він має що іншого на голові — ціле пишне-вецьке домініюм. Баронова все здала на нього. З Михася мала Міхалінка стільки помочі, що порадилась його і знала дещо робити — котру ниву засадити бараболею, чи капустою, де посіяти пшеницю, а де жито. Михась приняв двох наймитів і наймичку, бо було що робити.
Усе йшло Михасеві з роси, з води. Придбав уже чотири корові, четверо ялівнику, пятеро коней. Усе те на двірській паші. Панщиною обробляв свої поля. Тітка вигодовувала що року кілька вепрів, котрі відтак продавала в Самборі. Михась продавав збіжжя і наповняв збанок сороківцями. Водились і дукати. За ті два роки докупив Михась кілька моргів шляхетського поля. Свою батьківщину відступив Федеві, братові, так як обіцяв, тай частенько запомагав його дечим.
По першім зараз році, як побралися з Міхалінкою, уродилась їм дочка. Охрестили Ганною, бо так звалася баронова. Михасі дуже раділи дитиною, бо гарна вдалася. Сама баронова за куму була, та тільки понадавала своїй похресниці подарунків, що другій вистало би се на придане. Баронова за нею побивалася страх. Казала собі приносити частенько дитину до двора, а деколи й до Михася приїздила в хату, щоби свою Ганню побачити, та попестити її.
— Як йно трохи підросте — говорила часто баронова — зараз заберу її до двора. Я її виховаю сама і не забуду її...
Привязання баронової до тої малої дитини походило з того, що сама була бездітна і самітна, як билина в полі. Родина її, графи Бабинські геть чогось відцурались баронової. За щось посперечались і перестали у себе бувати, навіть не писали до себе листів. Баронова нігде не бувала, з ніким не сходилася, нікуди поза Пишнівці не виїздила, не знала, що в світі робиться. Тому то вона довідалась про знесення панщини аж тоді, як проголосили на майдані під коршмою цісарський патент.
(Продовження на наступній сторінці)