Я всі твої задушевні думки знаю. Ти вибрав собі пряму і добру дорогу. Твої замисли по більшій часті сповняться. Ти поставиш козацтво, так, як воно ще ніколи не було. Воно під твоєю рукою стане могутнє і сильне, і вороги боятись його будуть. При твоїй помочі наша церква піднесеться з упадку, в якому вона тепер. Ти поможеш нашому народові піднести голову, але Польщі ти не переможеш. Тобі припало на долю добути від неї лише розумом дуже багато, чого тепер Польща не хоче дати. З того, що ти від Польщі розумом здобудеш, скористає твій наслідник у гетьманстві. Він розіб'є Польщу тими засобами, які ти придбаєш, розіб'є її так, що вона втратить силу і ніколи більше не піднесеться.
— Хто ж буде мій наслідник?
— Ти його не знаєш, хоч він вже живе. То я тобі його зараз покажу. Покажу тобі дещо з того, що він робитиме. Ходи зі мною... Ходи зі мною...
Маруся взяла його за руку, і він устав. Десь відразу ділась його сонливість і утома. Почував себе тепер легким, мов перце. Маруся повела його у садок.
— Пам'ятаєш, як ми тудою походжали?
— Сього я ніколи не забуду.
— Тепер ходімо далі, — вона держала його за руку.
Він зауважив, що підносяться легенько вгору, все вище і вище. А далі піднеслись вище дерев, а за хвилю ціле село, осяяне ясним світлом місяця, було під ними. Неслись у далекий, тихий, чистий простір. Він не почував жодного страху, що так далеко від землі відстав. Йому було на душі так легко, так весело, як ще ніколи досі. Розумів, що його душа відстала від тіла так, як коли людина вмре. Вони все держались за руки...
— Бачиш оцю довгу срібну ленту, що так гадюкою по землі в'ється?
— Се, либонь, Дніпро.
— Так, Дніпро-Словутиця, дивись добре, зараз і його острови побачиш, і твою дорогу Січ-матір...
Він побачив, що на землі стояв ясний день, хоч сонця ніде не було видно.
Побачив справді і Січ, а там стільки народу, мов мурашок. А далі усі згуртувались у купу, либонь, на велику раду зібрались. Якийсь кремезний козак стояв усередині збору і говорив, а козацтво підкидало вгору шапками.
— Що воно там робиться, Марусю?
— Там йде велика рада над тим, як на ляха стати та прогнати їх з України з усіма єзуїтами та жидами... А сей, що насередині стоїть, то саме твій наслідник, про якого я тобі говорила. Там підсувається вікова хвиля. Там збирається чорна хмара, з якої вдарить грім, від котрого Польща затруситься у своїх основах. Вона не перестане труситись і хитатись, поки не впаде. А тут що ти бачиш?
Січ пропала йому з очей, і він тепер бачив широкий степ, по якому йшло військо. Дніпро було видно і далі. Далі Дніпром плили з військом байдаки. Із берега хтось до них промовляє, вони виходять на берег і братаються з військом, що йшло степом.
— Се, бачиш, ляхи послали українців, мов освоєних вовків, щоб своїх братів-запорожців на куски шматували. Та се не повелось. Твій наслідник перемовив їх, і вони з'єднались на спільного ворога. А тепер що ти бачиш, Петре?
— Козацьке військо до бою ладиться. Гарно стають, видно, що неабиякий ватажок їм отаманує... Так, то люблю, — говорив врадований Сагайдачний. — А се що, ті багаті шатра, коляски і ті гарні панські коні? А тих людей, то й не злічиш...
— То панська шляхта на козаків зібралась. Самі ясновельможні пани з своїми багатствами та двірнею...
У тій хвилі Сагайдачний затремтів.
— Я боюся за козацьке військо, — каже. — Он там орда стоїть, як вона хитро зачаїлась, мов хижак, щоб на добичу кинутись. Тоді і ляхи їм поможуть. Чи не можна би, Марусенько, козаків остерегти перед небезпекою? — просив своєї товаришки.
— Не турбуйсь, тепер орда в злуці з козаками, вони з козацтвом змовились і у свій час кинуться разом на ляхів.
— Хто? Татарин у союзі з козаками? Як се можливо?
— Чого ж так чудуєшся? Хіба ти не сказав польським комісарам на Січі те саме?
— Я так казав, щоб їх налякати, але се неможливе.
— А воно так справді буде. Але ся приязнь не буде щира. Вони опісля зрадять козаків і з ляхами получаться, та се буде не зараз...
— Де ж се все робиться?
— Не знаєш того місця? А що там бачиш?
— Якісь води кров'ю плинуть...
— Се місце звуть Жовті Води, а зараз вони почервоніють від вражої крові. Задержимось тут і побачимо бій.
Сагайдачний бачив усі рухи війська, бачив, як козаки з татарами громили ляхів, як потім в'язали панів у пута і відвозили, як забирали панську здобичу.
Та образ пропав відразу, начеб його хто здмухнув. Нічого не було видно, хіба степ широкий.
— А чи той мій наслідник у козацтві визволить усю Україну з польського ярма? Чи стане за ним увесь український народ?
— Народ послухає справді його голосу, стане за ним, та так довго стоятиме, поки він з народом буде. Він щира людина, та не одне прогавить, а з сього вийде таке лихо, що аж страшно подумати... Опісля, може би, він і поставив Україну самостійно, та він завчасно минеться. Його вороги отруять... Польщу він повалить, вона вже ніколи не буде тим, що тепер є. Але самостійності Україні він не виборе, і на це треба буде ще довго ждати...
— Боже мій, як би мені хотілось остерегти його, та, либонь, я й знати його не буду...
— Ти його пізнаєш. Він під твоєю булавою служити буде, та ти його не остережеш і нічого не вдієш, бо того, що провидіння боже для України призначило, жоден чоловік не перемінить. Та ти знай і запам'ятай собі, що Україна не загине, хоч як її вороги угнітати будуть. Натепер буде з тебе сього, що ти бачив. Не дивись на дуже далеку мету, бо ти сього робити не будеш. На Польщу ти не добувай шаблі, бо не встоїш, і славу свою запропастиш, і козацтво пропаде. Вихіснуй своїм розумом кожну скрутну годину Польщі, а багато від неї видреш... Вертаймося в село, бо й мені пора до себе вертатися...
Завернули в село.
— На розставанні ще тобі одне скажу, — не побивайся за мною ні ти, ні тато. Я щаслива, і на землі не було б мені так добре. Тепер прощавай, мій вибраний козаче. Ступай сею дорогою, на яку ступив, а певно зайдеш там, де я тепер. Прощай!
Вона пустила руку Сагайдачного, і він став на землі. Хотів її ще раз піймати за руку, та вона підійшла вже високо. Він бачив, як вона звернена була ангельсько-ясніючим лицем, поки не зникла з очей. На тім місці осталась ще ясність, яка щораз погасала.
— Марусю! — скрикнув Сагайдачний і від свого власного голосу прокинувся зі сну. Його обливав гарячий піт, і серце дуже билося. Якраз світив йому місяць і вічі своїм біляво-мертвецьким лицем. За вікном було тихо, мов у могилі. За пічкою цвірінькав свою одноманітну пісеньку цвіркун. Над постелею по стіні тріпотіла крильцями якась велика нетля... — Свят господи! — хрестився Сагайдачний. — Оце був сон...
Він став нагадуватися, що в тім чарівнім сні чув і бачив. Переповідаючи це в пам'яті, запам'ятовував собі кожну подробицю.
— Такий віщий сон, певно, від Бога. Марусина душа таки була біля мене. Марусі подякувати за те треба, що я почув і побачив.
Він устав зараз і одягнувся. Узяв свій короткий кинджал на всякий припадок і переліз вікном у садок. Усе тут побачив, що недавно бачив у сні. Великий місяць мертвецько-блідим лицем освітлював садок і виписував дивоглядні образи тінями дерев і кущів. Десь у дуплі верби відзивалась сова, а решта — мертвецька тишина.
Сагайдачний переліз огорожу і пішов прямо на кладовище. Попрямував до могили Марусі. Тут було тихо, мов у домовині. Він не прочував жодного страху. Прикляк біля могилки, заложив руки, як до молитви, і говорив стиха:
— Марусенько, дівчино моя єдина! Я гадав, що з твоєю смертю розстанемось навіки. Та сей чудовий, чарівний сон навчив мене, що ми ніколи не розлучимось. Я гадав, що ти лише за життя будеш мені провідною зіркою, а то бачу, що ти останеш нею до кончини мого земного життя. Послухаюся тебе, мов дитина, піду вибраною дорогою до слави, на хосен своєї церкви і українського народу. Коли я під твоєю опікою, то я певний, що не заблукаюсь. Велика тобі дяка від мене, що до мене з'явилася та відкрила мені таке, чого я не знав. Нічого мені плакати за тобою, коли ти щаслива. Тепер мені ясно стало, що усе на світі марниця, суєта, а наша мета по тім боці у горнім Єрусалимі. Ми тут мізерні подорожні-сліпці. Та я почуваю себе щасливим, що мені Бог послав таку провідницю, як моя агельська Маруся. Вічна тобі пам'ять, моя незабута...
Він устав. Почував себе веселим і бадьорим. Узяв грудку землі і пов'язав у хустину. Вернувся тією самою дорогою додому і зараз кріпко заснув...
VII
— Хіба, батьку, вертаймося на Січ, — говорив уранці Сагайдачний до Чепеля. — Я вже усе зробив, по що сюди приїхав, а там жде мене велика праця.
Чепіль зараз завважив у Петра велику переміну від вчорашнього дня і не міг з дива вийти, що з ним за одну ніч сталося. Вчора ходив сумний, як хмара, плакав, а сьогодні він веселий, начеб на весілля ладився.
Сагайдачний повів старого у садочок і розповів йому свій сон. Старий слухав уважно, похитав головою і каже:
— Ти щасливий, бо мені такий сон не присниться. Та коли тобі Маруся сказала, що живе з мамою, то і моя небога живе між угодниками божими. Коли так, то і мені не слід побиватись за нею, бо мені ближче до них, як тобі. Мені би лише мої гріхи спокутувати поки ще час.
— Які там гріхи за вами, тату! Усі ми грішні, та воно прощається, коли вони добрими вчинками рівноважаться...
Чепіль начеб не чув тих слів...
(Продовження на наступній сторінці)