— Ви б, панове, не осмішували себе і не видавали таких приказів, про які знаєте, що ніхто їх не виконає, бо не може, а ви не маєте сили присилувати нас до того. Не забувайте, що ви на Січі, і сюди жодна ляська нога без нашої волі не поступить. Ви хочете знищити наш флот, і то нашими таки руками, а ми маємо на цім острівці здихати з голоду. Хочете видачі нашої старшини, щоб козацтво осталось без проводу, без голови і або пішло в сирівцях у Крим, або вернулося на Україну у панське ярмо і на панів працювало. А що буде, як це розбите, безголове козацтво сформує неслухняні розбишацькі ватаги і візьметься до панів? Вам захочується печеного льоду, і ви з огнем іграєте. А що буде, панове, коли ви нас притиснете до стіни, а ми погодимось з ордою? Тоді ми визначимо шлях, котрим будуть татари переходити в Польщу, там і назад без ніякої від нас перешкоди. На се вони радо пристануть, бо не вас, лише нас, вони бояться. За таку ціну вони радо зобов'яжуться не брати ні одної української душі в ясир.
— То була б зрада власної вітчизни.
— Нашої вітчизни, нашого краю ми такою умовою не зрадимо. Серед того, що тепер робиться, то Польща показується для нас не матір'ю, лише мачухою, котра хоче нас винищити. Хочете забрати наших старшин і вивезти у Варшаву, а опісля видати бусурменові на перепросини його султанського маєстату. А що зробите, як старшина того приказу не послухає і не поїде, а козацтво не схоче її силою видати? Чи маєте змогу взяти їх силою звідсіля? Попробуйте. Покиньте таку підлу думку, якої кожна культурна держава повинна соромитись. Я вас запевняю, що між низовим козацтвом друга Солониця не повториться, — другого Наливайка ви таким способом у свої руки не дістанете. Забаглось панам з Варшави дістати в свої руки Сагайдачного. Це я сам, панове. Беріть мене. Я в сій хвилі без брої. Беріть, коли у вас є на те сила. Я сам не маю тепер часу їхати ні у Варшаву, де на мене жде розпечений мідяний бик Наливайка, ані в Стамбул, де мене жде Чорна вежа і смерть Дмитра Байди... Я в Стамбулі колись буду, але не з залізом на руках і ногах, лише з залізом у руці. Вертайте, вашмосці, з тим, з чим приїхали і то чимшвидше. Не дратуйте козацтва, бо право гостинності мав свою межу там, поки гість поводиться чемно. Не дай Боже, щоб наше поспільство довідалося, по що ви сюди приїхали. Тоді і ми вас не охоронимо, хоч би і голови за вас поклали... Скажіть тим панам, що вас сюди прислали, що ви бачили і чули, та ще добавте, що ми як ходили, так і ходитимемо на поганців. А коли се невлад, то злучіть свої сили з бусурменськими та йдіть разом на наше Запорожжя війною. Та я вам заповідаю, що не верне з вас neque nuntius cladis (ані виступ погрому). Вертайте собі здорові додому, бийте далі чолом султанам і ханам, возіть золота на гарач, а ми собі його опісля заберемо. Розповідьте те, що я говорив від цілого козацтва, а коли вам здається сього замало, то добрешіть ще дещо від себе.
Сагайдачний очевидно був схвильований.
— Прошу вашмосці не обижати королівських комісарів, — крикнув один з комісарів.
Сагайдачний тупнув ногою і поглянув на нього так грізно, що його аж заморозило.
— Тихо! Тут запорозька земля, і ми тут панами. — Та зараз запанував над своїм схвилюванням і каже: — Може, вашмосці, пам'ятаєте, що зробили вольні греки з послами перського короля, який взивав їх зігнути голову під перське ярмо? Їх закопали живих у землю. Ми не слабші від жменечки сих патріотичних греків, а вам далеко до того, щоб з тодішнім перським самодержцем рівнятися. Се, чого ви від нас зажадали, може, ще є підлішим, як жадання персів. Там жадали лише віддатися в неволю, а ви поводитеся з нами, начеб ми вже були в вашій неволі. Я вам раджу, вашмосці комісари, виїздіть скоріш звідсіля...
Він вклонився комісарам і відвернувся від них, а приступаючи до Пшилуцького, каже:
— Се не дотикає вашмосці, що я говорив. Будьте у нас гостями, як довго вам завгодно.
Але ляхи вийшли всі разом. Пшилуцький був сердитий, аж дрижав:
— Як можна так по-дурному поводитись і говорити. Ви такі здатні на послів, як я на біскупа. Вам здавалося, що до хама говорите. Вам треба було говорити політичне, та бодай яку обіцянку додому привезти, задобрювати їх і уговорювати. А ви обмежились до того нефортунного письма, поза тим гороїжились і облизня піймали. Я вам кажу, що незадовго козаки такий похід уладять, що цілий світ буде про них говорити...
Ляхам не було вже чого довше на Січі побувати. Козацтво чогось догадувалось і дивилось на них вовком. Поляків не хотіли через січові ворота пускати. Пшилуцький переказав, що хоче з Сагайдачним попрощатися, і він там пішов.
Попрощавсь з усіма сердечне. Анна, прощаючи його, була бліда, мов полотно, і тільки раз поглянула йому у вічі своїми живими очима, з яких виглядала розпука.
— Не забудь, панночко, о що я тебе благав: о користь підданців пана батенька прохати...
— Обіцяю і додержу слова... — відповіла тихо.
VI
Сагайдачний поклав собі їхати у Чепелів хутір. Вважаючи це за довг своєї душі — відвідати ще раз ті місця і поклонитись мощам своєї єдиної дівчини.
Старий Чепіль зразу не похочував, відкладав з дня на день. Навіщо роздряпувати болячу рану, яка ще не загоїлася? Та Сагайдачний так настоював, так просив, що нарешті старий згодився. Взяли з собою кількох козаків для безпеки і вибрались одного літнього дня в дорогу.
По дорозі розказували собі те, що за той довгий час переживали. Сагайдачний мав старому оповідати, а той слухав з великою увагою. Особливо цікавився походом на Варну і жалував, що його там не було.
— Знаєш, Петре, якщо ти задумаєш який похід, то піду і я. Може, легко забудеться моє горе.
— А який я буду з того радий, коли матиму при собі такого досвідного чоловіка, як ти, батьку. Не раз прийде скрутна година, а кого-будь радитись мені не ялось, і сам собі радити мушу, хоч дрижу на саму думку, що може з того вийти лихо, а тоді козацтво пропаде, а з ним і моя добра слава... Та ось батьку, що я тобі скажу: я задумую з весною великий похід на Кафу... Поки що не треба про це говорити, аби татари не довідались...
— Аж так далеко?
— Авжеж. Моя душа чим-будь заспокоїтись не дасться. Ганятись за малими татарськими чамбулами або татарськими конокрадами — се не для мене робота. Мені припали на долю великі, широко закроєні завдання, про які світ мусить заговорити. Таких думок у мене кілька. Коли поживу, то, може, їх і виконаю. Тільки я се тобі одному говорю, як рідному батькові, бо се мені душу розпирає. Другі з мене, може б, за се посміялись, на глум взяли мою зарозумілість, а мені не раз конче треба перед кимсь щирим виговоритися. Через такі більші походи козацтво набере сили і самопевності себе, і тоді можна буде справді щось великого, хосенного зробити для церкви і народу. Тоді всі, а особливо Польща, мусять нас боятися, ще заки ми з ляхами візьмемось за чуби. Се жде нас неминуче, та до тієї боротьби треба нам добре підготовитись. Поки що хай ляхи гуляють з уніятами по Україні, се підбурить народ до краю, ненависть до панів поглибиться. Ми не можемо зачинати сієї боротьби з тим, що Косинський або Наливайко. За козацтвом мусить стати увесь народ, від великого до малого, а тоді певно побіда буде за нами, і ми запануємо на своїй землі.
Поки що я бажаю собі спричинити війну між Польщею і Турцією. Тоді прийдуть до нас ляхи з поклоном, тоді буде нам право збирати по Україні військо. Та ми, зібравши його раз, не розпустимо і не дамось розігнати, а скажемо ляхам: "Давай, ляше, що наше, а то собі самі візьмемо". Хоч ми не зараз з Польщею розріжемось, то все-таки жити будемо не під Польщею, а побіч Польщі.
На хутір Чепеля їхали тою самою дорогою, якою їхали звідтіля на Січ. Сагайдачний тямив добре дорогу, хоч їхали степом, де не було на чім окові спочити.
Аж здалека побачили високі тополі, а далі купки меншої деревини. На обрії поміж деревами показалися дими з хат:
— Невже ж там село?
— Так, се село, — відповів сумно Чепель.
Сагайдачним заволоділо якесь дивне почування. Почував у серці якусь ніжність і розжалоблення. Став пильно розглядатися, аж став в одному місці під самітною грушею. Зліз з коня, припав до землі і став її цілувати. По його лиці плили гарячі сльози.
— Що тобі, Петре?
— На сім місці я востаннє прощавсь з Марусею, до того місця вона мене супроводжала... Тепер вже їдьмо далі.
Наближалися до села. У них забилося живіше серце. На вигоні за селом пасли недолітки товар. Вони придивлялись подорожнім. Аж одне хлоп'я скрикнуло до товаришів:
— Та ж це наш пан сотник.
Хлоп'ята стали вимахувати шапками, збігались у купу і пхались до Чепеля, щоб поцілувати його в руку.
— Здорові були, діточки! Що у вас у селі доброго чувати?
— У нас все гаразд...
Поїхали далі. Сотникова оселя стояла серед села. Тут був великий рух, бо якраз звозили з поля хліб. Бондаренко стояв лише в сорочці на стіжку і складав снопи, які йому з возів угору подавали. Заслонивсь долонею від сонця, та й зараз пізнав свого добродія.
Миттю зсунувся з стіжка і побіг до гостей.
— Слихом слихати, видом видати, які любі гості! Вітайте, батьку, та у хату просимо. Гей, хлопці! Візьміть від гостей коні.
Чепіль скочив з коня і став Бондаренка обнімати.
— Горпино! А чи є ти там? Біжи сюди гостей вітати...
З кімнати вибігла на рундук здорова, гарна молодиця. Вона була боса, в сорочці та спідниці, її фартушини держалось двоє білявих діток. Вони дивились несміло на гостей, повтикавши пальчики в ротик.
(Продовження на наступній сторінці)