— Та ми йшли на рибу з Базьом. Затягнули волок проти "стежки" й тягнули сюди до села, звичайно, як рибу ловиться. Опісля тягнемо на берег, а тут щось не пускає... ми гадали, що волок зачепився за якийсь корч, та тягнемо обережно. Волок зрушився, але все ще тяжкий. Ми до берега. Наперли обидва щосили... ба! Я дивлюся, а то чоловік! Базьо засвітив соломою, і зараз ми пізнали, що то Олюнька... Бідна, вже одного ока не має та й вуха, щось понадгризало...
— Що з нею могло статися?..
— Господь знає!
— Ви обидва прийшли?
— Ні, Базьо лишився там коло тіла. Могли би пси поїсти, та й на вовка або лиса за рікою не трудно.
— Дуже добре ви зробили! Треба послати по комісію до суду, а якби пси тіло розволокли, то й комісія ні на що здалася б... Вона, хоч самовбивця, а все ж то християнське тіло.
— Ей, мені, пане префекцє, здається, що вона сама собі того не зробила...
— То дасться видіти... Доктори пізнають вам зараз.
Надійшов Яців Ясьо, перший асесор. По дорозі Андрусь розповів йому, що сталося.
— Дзінь добрий, панє префекцє! Ну, що будемо робити?
— Підемо збудити Дмитра, нехай запряже фіру, і ми зараз поїдемо по трупа. А далеко то? — питає Цибульського.
— Може, буде сто кроків від стежки сюди... Але труп лежить за рікою.
— Ну, ходімо!
Вийшли всі три з хати префекта й пішли просто до хати Дмитра. Надворі світив місяць.
Всі три переступили через перелаз і стали під вікном. Префект постукав у раму.
Дмитро спав на лаві під вікном. Він зараз схопився й заглянув у вікно.
— Хто там стукає?
— Я, префект... Відкривайте зараз!
— Та чого вам треба вночі?
— Відкривайте, скажу вам у хаті... то справа урядова!
Дмитро ще не отямився добре зі сну й не міг гаразд зміркувати, чого хочуть від нього. Поки пішов відчинити двері, Костиха засвітила. Префект, асесор і Цибульський увійшли до хати.
— Пане Дмитше, запрягайте зараз коні, поїдете по жінку.
— По яку жінку? — питає ще заспаний Дмитро.
— Та я не знаю, чи багато ви мали жінок... Я лише одну знаю — Олюньку.
— Але Олюньки нема! — каже настрашений Дмитро.
— Є, знайшлася... От пан Цибульський витягнув цеї ночі з води.
Дмитрові щораз більше морозило спину зі страху та корчило в животі. Він не знав, що казати.
— А де ж вона? — питає Костиха.
— Там, де її витягли... за рікою. Треба її сюди привезти.
— Я... я... за жодні гроші не міг би на неї подивитися! — каже Дмитро.
— За гроші не подивитеся, але таки так... Наказую вам запрягати коні й зараз їхати! А то що, аби я ще форшпанами вашу жінку возив?
— Не можу! Ой, бігме, не можу! — проситься Дмитро, складаючи руки перед префектом.
— Мусите! — гримнув префект і тупнув ногою.
Дмитро став плакати, трястися, а далі метнувся з хати і сховався кудись.
— Здурів чоловік чи що! — каже асесор.— Що будемо робити?
— Та що з дурним порадиш? — відповідає префект.— Ходім до його тіточного брата Антося, нехай він їде.
Пішли.
Дмитро, босий, без шапки і свитинки, втік до стайні і сховався під жолоб. Коли префект з людьми відійшов, Костиха вийшла на обійстя і стала кликати сина:
— Дмитре! Дмитрусю! Вже пішли... ходи до хати, бо замерзнеш...
Дмитро вбіг до хати. Він став такий, що страшно було на нього глянути. Очі витріщив, лице скривилося, волосся наїжилось, а весь трясся як у пропасниці.
— Ой, мамо, мамуню, рятуйте мене! Я згину... вони сюди ще раз прийдуть і скажуть їхати, а я не можу... ой, не можу...
— Не бійся, я тебе сховаю... Лізь під перину.
Дмитро скочив на постіль і з головою накрився периною.
За хвилю вернувся префект, але вже до хати не заходив. Асесор і Цибульський допомагали Антосеві ладити віз і запрягати коні. Антося збудив префект і казав, що він як найближчий свояк мусить їхати по братову, бо Дмитро кудись утік.
Антось виїхав з обійстя; з ним поїхав Цибульський. (Префект і асесор зайшли поки що до хати й ждали, коли ті привезуть труп). По дорозі збудили писаря, щоби підготував письмо до суду, котре треба було рано вислати. Мусили об'їхати через міст, щоб дістатися за ріку. Здалека побачили вогонь і їхали просто до нього.
Базьо почув, як віз тарахкотів, устав зі свого логовиська, приткнув руку до очей і дивився, хто їде.
— А то ви, панє Цибульський?
— Ая!
Під'їхали. Антось глянув при світлі на труп, похитав головою, зітхнув тяжко та перехрестився. Постелили на возі сіна і положили Олюньку. Базьо залишив коло Олюньки волок, а сам пішов коротшою дорогою до села.
Фіра приїхала до села аж над ранком. Префект стояв уже серед села з асесором і дожидав. Казав утоплену завезти на обійстя Дмитра і сам тамтуди пішов городами.
Тим часом Костиха, як фіра поїхала і на обійсті стало тихо, хотіла Дмитра заспокоїти.
— Мав би ти, сину, розум! Та чого так боятися, як мала дитина? Не бійся, вона вже не встане... От добре, що її знайшли та вже напевно знаємо, що чорт її взяв... Тепер маєш світ вільний і зараз по великодні пошукай собі яку жінку... Я тобі сама вишукаю. Тепер уже безпечно зможеш оженитися, і ніхто про те зле не подумає. А так треба було бозна-скільки чекати, поки б її знайшли... З того тобі лише тішитися б... Не хочеш її видіти, ну, то не будеш — її повезуть тепер до громадської канцелярії, а потому поховають — та й буде спокій голові...
Дмитро на ту потіху не відповів ні слова. Одно хіба йому подобалося з материної бесіди, що не буде потребувати видіти Олюньки, бо її повезуть до канцелярії громадської. Дмитро одягнувся...
Відчинилися двері й увійшов префект.
— Ану, зладьте стіл у хаті, щоб було де трупа положити, поки приїде комісія...
В Дмитра наче громом ударило. Він боявся глянути на Олюньку, але не менше й настрашився комісії. Він не взув уже чобота, то держав у руках,— таки в однім чоботі приступив до префекта і став його крізь плач просити, щоби Олюньку поклали бодай у шопі.
— Та де ж утоплену в хаті класти? Бійтеся бога, панє префекцє, змилуйтеся... Я до хати не міг би ніколи більше увійти та страви до губи взяти.
Дмитро, а за ним і Костиха, склали перед префектом руки, як до молитви.
— Та нехай уже буде і в шопі! — погодився вкінці префект.
Поки що Дмитро натягнув другий чобіт і метнувся з хати, щоб не бачити, як Олюньку будуть знімати з воза.
Заїхала фіра на подвір'я. В шопі поставили дві порожні бочки, поклали на них дві дошки, що ними возять гній, і занесли туди Олюньку. Поклали горілиць і склали руки на грудях.
Сумно і страшно було подивитися на ту так марно зів'ялу квітку. Олюнь-ка, що кілька тижнів лежала у воді під льодом, не дуже змінилася, і її можна було ще пізнати з лиця. З колишньої краси осталася її довга чорна коса, що тепер лежала коло неї на дошці і звисала вниз.
Люди, що посходилися, клякали в шопі і тихо молилися. Зайшов і Шевко з жінкою. Вони зараз довідалися, що сталося. Шевко насупив брови й не говорив нічого. Шевкова утирала хусткою сльози.
Префект казав накрити трупа простирадлом і замкнути шопу, поки приїде ко-місія.
Вістка про те, що знайшли Олюньку, рознеслася блискавкою по селі. Кожне було цікаве про все щось докладніше довідатися. Отже, люди не давали спокою ні Цибульському, ні Базьові. Вони обидва спочатку оповідали по кілька разів, аж у горлі їм засохло, але відтак було їм того забагато, й вони позамикалися в хатах.
Було вже сполудня, як приїхала в село судова комісія. Приїхав слідчий суддя з писарем та двома лікарями. Префект повів їх на Дмитрове обійстя. Відчинили шопу і зняли з Олюньки простирадло.
— Хто ж її найближчий, щоб сюди прийшов і пізнав її? — спитав суддя.
— Та Дмитро Костів,— каже префект.
Дмитро сидів весь той час у хаті. Заткав очі долонями і ні до кого слова не хотів промовити. Костиха вговорювала його, аж плакала, але нічого не помогло. Дмитро сидів як заклятий.
Тепер увійшов до хати префект, а за ним кілька шляхтичів.
— Дмитре, пан суддя кличе... ходіть сюди!
Дмитро, як почув ті слова, затрясся всім тілом, підвів угору голову, але не відповів нічого, ані з місця не рушив. Префект зі шляхтою ухопили його за плечі і вивели силою з хати під шопу.
Підвели його до Олюньки. Дмитро опирався як міг, а тепер затулив собі очі й не хотів глянути на трупа.
— Е-во, то мусить бути! — сказав сердито префект і відірвав Дмитрові долоні від очей.— Подивися, чи вона?
Дмитро глянув на Олюньку, скочив назад, начеб йому хто розпаленим залізом до очей тикнув, і закричав несамовито:
— Вона, вона, Олюнька! Ґвалт, пустіть мене!
При тих словах Дмитро видерся з рук шляхти, побіг, як божевільний, до хати і присів на запічку в самім куті. Тепер уже не затикав очей. Він дивився в якусь страшну, темну даль. Був блідий, як труп, уста напіввідкриті, з вишкіреними зубами, дрижали судорожно.
По втечі Дмитра слідчий суддя глянув значуще на лікарів, але не сказав нічого.
(Продовження на наступній сторінці)