«Олюнька» Андрій Чайковський — страница 33

Читати онлайн повість Андрія Чайковського «Олюнька»

A

    Лікар, що був у Шевка рано, обіцяв ще заглянути до нього ввечері, коли по­вертатись буде з третього села від хворого, до котрого за одним заходом поїхав. Уже було пізно ввечері, як на обійсті задзвонив дзвінок від саней.

    Олюнька, що цілий час сиділа в Шевка, хотіла саме тепер іти. Але Шевкова затримала її.

    — Пожди трохи, почуєш, що доктор скаже тепер... Олюнька присіла знов на стільці.

    Лікар скинув з себе кожух у сінях і, потираючи руки, увійшов до кімнати, де лежав хворий. Він грівся поки що коло печі, щоб з холодом до хворого не при­ступати. В хаті стало тихо. Лікар приступив до хворого, поміряв пульс, постукав по грудях, приклав вухо до грудей, до плечей, казав хворому глибоко дихати, стукав знов та вкінці тільки плечима знизав. Опісля, усміхаючись, обернувся до Шевкової:

    — Нащо ви мені, пані-матко, хворого підмінили?

    — Як то? — питає Шевкова, не розуміючи.

    — Та так! Я лишив рано такого хворого, що не був певний, чи його ще живого застану, а тепер натомість знаходжу чоловіка, котрий буде здоровий і ще довго поживе. Вся небезпека вже минула, і на те маєте моє слово!

    — Боже мій, який ти для мене ласкавий! — промовила Шевкова і клякнула перед образами.

    Вона більше плакала, ніж молилася, але це вже були сльози радості. До неї прилучилася й Олюнька. Лікар дуже радів: за багато років праці він не пам'ятав, чи йому таке коли вже траплялося.

    — То вам кажу,— говорив до Шевка,— що це чудо невидане. Рано... я вам не говорив... було з вами дуже зле, а тепер за один день дуже поправилося!

    Шевкова тим часом поставила на столі хліб, масло й гарячу воду з гараком та стала лікаря припрошувати. Лікар був голодний і змерз, тож радо прийняв за­просини.

    Тепер Олюнька попрощалася й пішла додому, щоб чимскоріш донести своїм радісну вістку. Вона й не подумала про те, що тою вісткою зробить своєму чоловікові та його мамі велику прикрість. Увійшла в хату рада, якою ще ніколи не була, й каже:

    — Вуйкові, хвала богу, полегшало!

    В Костиху і Дмитра наче грім ударив. Обоє переглянулись і подумали: "Який чорт йому поміг, коли рано лікар казав, що напевне не вийде?"

    — А хто тобі таке казав? — спитали Олюньку.

    — Я там була, коли приїхав лікар, що кудись за день їздив, і він сказав, що вуйкові дуже поліпшилося... вже буде жити.

    Олюнька говорила ці слова з такою веселою усмішкою, її очі так радісно сві­тилися, що аж любо було на неї поглянути.

    Дмитро був лютий. Він почастував у думці того лікаря всіма хворобами, а Олюньці був би язик видер за те, що йому таку новину принесла.

    — Іди, Дмитре, подивися сам,— каже Костиха,— ця дурна сама не знає, що говорить...

    Костисі здавалося, що, може, Олюнька навмисне таке говорить, щоб їх на­лякати, бо спостерегла перед тим, як вони тішилися сподіваною смертю вуйка. Костиха вважала в тій хвилі Олюньку за дуже злісну людину.

    Дмитро зібрався зараз і пішов до вуйка. Йому не могло в голові помістити­ся, щоб вуйко так скоро міг видужати, коли вже одною ногою був на тамтім світі. "Хіба сам чорт вмішався, щоби мені пакость робити! Та як же? Я тремтів зі стра­ху, щоб не вмер, поки не підпише тестаменту, а тут лікар каже, що видужає... А може, той лікар лиш так вуйні сказав, аби більше грошей узяти? Докторам не­ма що багато вірити..." Так потішав себе Дмитро. Але все-таки чим ближче до хати Шевка, тим менше мав надії, і, ввійшовши в сіни, таки зовсім втратив її, коли побачив, що вуйна саме тоді переходила з кімнати по пекарні обрадувана і привітала його з усмішкою.

    Тепер годі було Дмитрові удавати сумного. Він, як заходив у хату, розвесе­лив лице, наскільки йому лише сил стало.

    — Я ось так прочував, що вуйко з того вийдуть... От, хвала богу, нехай во­ни живуть ще довгі літа!..

    Лікаря вже не було в хаті. Він порадив, що треба далі робити, і поїхав додо­му. Дмитрові здавалося, що якби був його застав, то роздавив би як жабу.

    — Богу дякую за це,— каже хворий,— хоч нітрохи не боявся вмирати. Мені хіба було моєї старої жаль, бо вона не дала б собі ради з тим господарством.

    — Таж я вуйни не покинув би! — скоро озвався Дмитро.

    — Я знаю, що ні, але все воно не так ішло б, як треба, бо хоч ти добра дитина і я про те знаю, але ти мусиш про своє дбати... Що найгірше,— говорив далі Шевко,— то те роблення тестаменту. Таке воно якесь прикре, що бодай бог бо­ронив! І я собі постановив більше тестаментів не робити, хіба б мусив. Але до того, певно, не прийде, бо я знаю, що ти добрий хлопець... Хіба б Олюньку перестав любити,— мовив Шевко, усміхаючись (він навіть і в гадці не мав, щоб коли до того дійшло),— тоді, небоже, не дав би я нічого...

    Дмитро аж затрясся від цих слів, хоч не показав того по собі. Він зміркував, з котрого боку загрожує йому найбільша небезпека, і коли б вуйко розкрив йо­го душу та довідався, що в нього в хаті робиться, певно на шматки подер би зроблений тестамент...

    Дмитро хотів чимскоріш зійти вуйкові з очей. Він не міг подивитися на Шевка, щоб часом вуйко не розгадав чого, та й, крім того, йога страх як тягло додому. Дмитро у тій хвилі був схожий на чоловіка, котрий пригадує собі, що до­ма лишив тліючу головню в соломі й ось-ось може вибухнути вогонь... Треба бу­ло грізну небезпеку чимскоріш усунути, а Дмитро не знав, як до того братися. Але нехай буде що хоче, а йому треба йти звідси додому. Дмитро спитав чемно:

    — Чи вуйкові не треба чого від мене тепер?

    — Ні, не треба! Йди, сину, додому, бо Олюнька дуже затужить за тобою... Дмитро поцілував обох Шевків у руки і вийшов за двері. Звідси через городи побіг додому.

    При Олюньці годі було з мамою говорити про те, що почув від вуйка. Треба було конче Олюньку з хати випровадити.

    — Чи ти нині напувала коней?,— питає Дмитро жінку навпопад, як увійшов до хати.

    — Ні,— каже Олюнька,— гадала, що ти напоїв.

    — Він напоїв, о, яка розумна! — відізвалася Костиха,— а їсти б їла, аж жи­віт тріщить... ти, неробо!.. — — Гони мені зараз коні до води! — крикнула Костиха.

    — Таж там уже ніч! — каже Олюнька з острахом.

    — Зараз мені гони! — кричала Костиха.— Не бійся, дідько тебе не вхопить! Надворі світить місяць.

    Нічого було робити. Олюнька пішла до стайні, щоб повести коні до ріки. По її відході Дмитро приступив до мами й каже стиха:

    — Зле, мамуню! Вуйко буде жити, але казав, що вже не буде міняти тестаменту, хіба б, каже, треба було, якби я перестав Олюньку любити. Мене від того аж заморозило. Ото якби він знав, що в мені сидить... нехай бог заступить! Він те опудало чогось дуже любить і за нею побивається, мовби то його рідна дитина...

    — О, має за чим! — обізвалася Костиха.

    — Що кому до вподоби, але так є. І знаєте, мамуню, що якби Олюнька де в чім проговорилася, то страх, що б то було!..

    — Вона не скаже нічого, коли дотепер не сказала...

    — Хто то може знати? Як їй так будете допікати, то, може, не витримає й пі­де пожалітися.

    — А ніби ти їй менше допікаєш? Таж ти також не промовив до неї доброго слова...

    — А хто ж мені порадив, як не ви? Не наказували ви мені, що нехай бог за­ступить, аби в нас були діти?

    — Я ще й тепер тобі скажу, що нехай бог заступить, бо ви б обоє засмерділися...

    — Отже, видите, що я не можу інакше.

    — Я також не можу інакше. Трудно від мене вимагати якихось любощів, ко­ли я її не терплю, як пса. Та нероба зав'язала тобі світ...

    — Буде зле, мамуню, вона так не видержить довго, і колись терпець урветь­ся...

    Костиха задумалася.

    — І так може бути... Треба би на те щось порадити.

    — Може, знайдеться якась рада,— каже Дмитро,— але яка?

    — Хіба б її дідько взяв звідси, бо іншої ради не бачу.

    Дмитро не спав цілу ніч. Він перекидався з боку на бік, зітхав і охав.

    Від того дня Дмитро дуже змінився. Він був роздратований і задуманий. Нія­ка робота його не бралася і нічого не говорив з мамою. За Олюнькою наглядав пильно, щоб часом до вуйка не забігла. Коли мама за своїм звичаєм гримала на Олюньку, він ставав дуже нетерпеливий, хоч не говорив нічого. Сам забігав до вуйка дуже часто і тут скупчував усі свої сили, щоб показати себе веселим і обрадуваним тим, що вуйко приходить до здоров'я.

    Шевко дійсно з дня на день ставав здоровшим. Його залізна вдача пере­борювала тяжку хворобу.

    За кілька днів мороз пустив цілком. Сніг став танути, на ріці пустив лід. Це було по Йордані, а в ту пору часто так буває.

    До того зірвалася сильна буря. Від полудня дув сильний вітер і забивав дріб­неньким дощем та гнався від села до ріки. Ще не смерклося добре, як Дмитро вернувся від Шевка.

    — Олюнька, ану гнати коні до води! Та візьми з собою коновки і принеси за одним заходом води додому!

    — Та там нема вже ополонки, лід поламало й вода прибрала,— каже несмі­ло Олюнька..

    — Гони, коли кажу! — закричав скажено Дмитро, а голос його був якийсь за­хриплий, наче крякання ворони.

    Він трясся цілим тілом. Руки його дрижали, що не міг уздечки коневі на го­лову закласти, коли помагав Олюньці виводити коні.

    — Та води я принесу з криниці,— каже Олюнька.

    — Принесеш з ріки, бо з криниці до прання не годиться...

    (Продовження на наступній сторінці)

    Другие произведения автора