— Ну, як хочете! Але я Дмитра цеї осені мушу оженити... від війська він уже звільнений. Ні, то ні, треба деінде шукати. Але я мислив, що воно для вас буде ліпше. Ось дивіться: взяв би Олюньку до своєї хати, а вас лишив би таки в її хаті та й рахунків не жадав би, як опіка скінчиться. Мали б ви святий спокій раз назавжди. А так не знаю, що буде. Трапиться хтось Олюньці, хтось порядний. Ви їй не батько, теж не зможете заперечити їй піти заміж, бо як ви не дозволите, то суд дозволить. А хоч би чекала аж буде мати двадцять чотири роки, тоді й без дозволу віддасться, як схоче і за кого схоче. А коли той "хтось" не буде мати своєї хати і до Олюньки пристане? Тоді забирайся, вуйку, хоч би й серед зими. Знаєте: з чужого воза і серед болота злазь! Отже, подумайте добре, поки скажете "ні". Я потрапив би остаточно й сам тої штуки, що домігся б через суд для Олюньки дозволу піти за Дмитра... але тоді Дмитро міг би впертися... і. може, схотів би Олюньчину хату знов якомусь Йоганові найняти. Подумайте добре! Я, видите, в тім ніякого інтересу свого не маю, але лише хотів би Дмитрові долю забезпечити, бо то мій свояк і добра дитина. Для нього міг би я і в місті жінку знайти, але я волію шляхтянку. А може, Олюньці з того буде яка кривда? Борони боже! Я за Дмитра ручаюсь, бо то добрий хлопець... Розумієте, язици[30]?..
— Та я, пане Якуб'є, проти Дмитра нічого не можу мати... Певно, що хлопець добрий і господарний...
— А видите, самі кажете... Ну, як же?
— Та дай боже в добрий час!
Подали собі руки.
— Але я гадав би, пане Єнджею, що ви ще нічого не говорили перед жінкою... Баби готові нам всувати, а ви самі видите, що то добрий інтерес для вас. У неділю я прийду в свати.
Андрій попрощався й пішов додому. Було йому трохи прикро, що треба буде віддати ґрунт та й робочі руки... Але до того мусило колись дійти. "Як не тепер, то в четвер",— думав собі Андрій, як переступав перелаз.
Ганні, розуміється, не сказав про те ані слова. Так само Ганна не говорила йому ніколи про те, щоб хто коли питав про Олюньку.
В неділю після обіду появився Шевко в новій капоті з Дмитром та ще одним поважним шляхтичем у хаті Андрія.
Ганна, як побачила Дмитра, здогадалася відразу, чого гості хочуть. Вона хотіла зараз утекти з хати і сховатися десь, але Шевко придержав її на порозі
— Ов! Щось вам, пані Єнджейова, не дуже милі гості, коли втікаєте... Почекайте трохи та прийміть нас хоч добрим словом, коли не вином-медом...
Нічого було робити. Ганна вернулася від порога. Андрій попросив гостей сідати.
— Може, вже здогадалися, чого ми прийшли до вас з каваліром, коли у вас є панна...
— Та певно, що здогадалися,— каже Андрій,— ми дуже вам раді.
— Та чого говориш, коли не знаєш, про яку тут панну ходить, — каже Ганна, котрій саме тепер прийшло на гадку, чи не вдалось би своєї доньки за Дмитра віддати.
— Ну, коли так, то я скажу виразніше, — обізвався Шевко.— Ми прийшли з паном Дмитром Полошинським до панни Гелени Лукашевої в свати.
Олюнька, як почула ті слова, хотіла утекти з хати. Другий сват задержав її на порозі.
— Ото ладно, та так утікати перед шляхтою? Почекай трошки? Олюнька вернулася й залізла в кут за запічком, вся червона як рожа.
— Дякую за честь, панове шляхта, а я Олюньки не маю ще до віддання, вона ще дитина! — кинула зі злістю Ганна.
— Як лише тому,— каже з притиском Шевко,— то нема страху, щоб її не засватати.
Тепер обізвався Андрій. Він зміркував, що Ганна буде перечити, а йому хотілося показати перед шляхтою, що він пан у хаті, а не Ганна.
— То, панове, все жарти, що моя жінка говорить. Тут лише моє слово буде мати вальор, бо я Олюньці опікун. Отже, я дозволяю й погоджуюся з тим, щоб Дмитро взяв Олюньку, як лиш вона сама схоче за нього вийти...
— Ну певно, що так! — каже сват.— На милування нема силування.
Андрій звернувся до Олюньки:
— Що ж, Олюнько, підеш за Дмитра?
Олюнька не обзивалася, лише, відвернена до печі лицем, колупала пальцем у запічку.
— Та бодай подивися на нього, бо не будеш знати, котрий! — каже Шевко, підходячи до дівчини. Він узяв її за плечі та повернув лицем на середину хати.— Відтак у церкві могли б тобі замість гарного Дмитра підставити якогось каліку...
Олюнька глянула спідлоба на Дмитра й усміхнулася. Але в її чорних очах показалися сльози.
— Ну, говори, хочеш Дмитра, чи ні?
— Хочу,— відповіла несміло Олюнька, не підводячи голови.
— А підеш за нього з доброї волі? — питає далі Шевко.
— Піду...
— От і ладно! Видно, що розумна дівчина, коли таким гарним шляхтичем не помітує. Отже, пам'ятайте, панове, добре, що шляхетно уроджена Гелена Лукашева годиться вийти заміж за шляхетно уродженого Дмитра Полошинського. Дай боже щастя на довгий вік! Тепер поцілуйтеся!
Дмитро кинувся до Олюньки, обняв її міцно за шию і цілував, куди попало.
Шевко лиш підморгував на свого товариша-свата.
— Де ти, Дмитре, навчився так гладко дівчат цілувати?.. Видите, пане брацє, цілує, як з книжки. Вірте ж тепер тим вітрогонам у їх смирність! Вдає, що дівчини боїться як вогню, а дайте йому волю, то цілує, аж ляскіт іде...
Андрій шепнув щось Ганні. Вона пішла до комори, принесла хліб, масло, а сина послала за горілкою.
— Ба! Де ж хустка? — питає Шевко.
Ганна пішла до скрині й витягла нову хустину, певно, не для Олюньки прилагоджену. Показали Олюньці, як має хусткою перев'язати. Посадили молодят за стіл. Гості посідали.
— Дуже добре зробилося,— каже Шевко,— так я люблю. Пощо то довгого м'явкання, як коти на даху?.. Раз-два — та й по заручинах!
Першу чарку підніс Шевко
— Коли вже так ладно сталося, то нехай бог благословить з роси, з води ,аби ви були багаті щасливі й веселі, як свята землиця в петрівку! Любіться щиро, то й біда вам нічого не зробить. За ваше здоров'я, віват!
Дмитро випив до Олюньки Вона взяла чарку, поцілувала вуйка, вуйну і сватів у руку, випила трошки та поставила чарку на стіл.
— Ну, коли ж зробимо весілля? — питає Шевко.
— Та хіба аж восени.
— Певно, що восени, бо й робота тепер і нема нічого прилагодженого. Приданим займеться вже моя, бо є на те в мене сотка, що лишив покійний Лукаш, царство йому небесне! Але треба і волю його сповнити. Весілля буде тихе, без музик. Візьмуть шлюб, поснідають у мене — та й до роботи. Що то варті ті всі гуки-пуки та й п'яничення цілих три дні або й більше?..
Гості закусили і стали прощатися. Дмитро поцілував Олюньку на прощання. Вона вже не соромилася й поцілувала його теж. Шевко тільки моргав своїми довгими вусами й посміхався. На відході каже до Ганни:
— Мене не згадуйте лихим словом, пані Єнджейова! Все вам пояснить ваш чоловік — мені не випадає. Тоді пізнаєте, що так буде найліпше, як лише може бути.
Але Ганна була лиха, як чорт, хоч нічого не говорила, бо Андрій потягнув собі трохи з тої оказії. Вона боялася, щоби не повторилося колишнє... бодай не згадувати!
XIV
Костиха сприйняла звістку про заручини байдуже. Олюнька не припала їй до вподоби. Вона гадала, що Дмитро повинен би оженитися з попівною. Та то ж було робити, коли таку пару вибрав йому Шевко, а Шевка трудно було дражнити. До того ж Дмитро ніколи не йшов проти волі вуйка, йому було цілком байдуже, з ким вуйко скаже женитися, а коли б вуйко колись зробив інакше, ніж думає собі про це Дмитро, тоді й попівна йому ні до чого.
Стали лагодитися до весілля. Шевкова поїхала сама до міста, накупила сукна, різних півсуконків, полотна, перкалю, пір'я на подушки, купила нову скриню, гарно в квіти розмальовану. Сорочки і спідниці дала пошити шляхтянкам-швачкам, хоч сама все виміряла й покроїла. Шевко купив білі смуші, дрібненькі, густі, на кожух і два великі лиси на комір. Вижидали Йоська, щоб те все пошив як слід.
Йосько був мандрівний кравець із третього села, що половину року ходив поміж людьми зі своїм молодшим братом Янкелем і заробляв голкою. Він ходив до дворів, до священиків і до заможнішої шляхти. Його всюди так хапали, що треба було його бодай на місяць наперед замовляти. А хапали його через те, що робив добре, умів добре кроїти, міцно шити і не крав, як то вміли робити інші мандрівні кравці. Був це дотепний та й веселий кравець і міг битися в заклад, що цілий місяць потрапить говорити одну казку за другою, цікаву і смішну або таку страшну, що слухачам волосся дибом стане. Те розказування казок нічого Йоськові не заважало в роботі. Він мав таку славу між шляхтою, що хто мав капоту з-під його голки, міг сміло уважатися за першого елеганта в селі. Йосько, прийшовши до когось на роботу, сидів так довго, поки всього не закінчував. А щоб не втік, то в гарячий час, наприклад перед Великоднем або Різдвом, ховали його чоботи під ключ. За той час харчувався Йосько в корчмі, а поза тим живився печеними яйцями. Йосько набрав у тім неабиякої вправи; він завивав сире яйце в мокре клоччя й загрібав у гаряче вугілля. Одну лиш мав Йосько слабу сторону — всього дуже боявся. Боявся розбійників, а ще більше собак...
(Продовження на наступній сторінці)