Дмитро відразу не зрозумів, про що річ, але як йому пояснили і сказали, що до мами забігає Лавро, він запалав таким гнівом, що мало вістунові зубів не вибив. Таку вістку вважав він за просту обиду для своєї матері, бо йому й на гадку не прийшло, щоб той висміюваний всіма Гаврусь, котрого прозивали без'язиким, посмів сягати так високо.
Але дарма! Хоч закуттяни сміялися з Гавруся і не любили його, зате закуттянки вважали його чемним чоловіком, що знав світові манери краще, ніж перший-ліпший шляхтич від плуга та ціпа. Дмитро, коли почув таку новину, побіг зараз до матері.
— Мамуню, чи то правда, що люди говорять, буцімто до вас забігає Лавро?
— А якби правда, то що? — питає Костиха, котра, хоч була таким питанням приголомшена несподівано, хотіла раз ту справу полагодити.
— Як то що? Та що з того буде?
— Він буде зі мною женитися та й тільки! Ми так умовилися.
— А я нічого про те не знав! Та як так може бути, щоб таке робилося поза моїми плечима?
— Чи ти гадав, що я буду в тебе дозволу просити? Я сама собі господиня і твоя мама... я маю свою волю.
Дмитро запаленів від злості.
Та Костиха була хитрою бабою і не хотіла всього ставити на вістря ножа відразу, а воліла все полагодити по-доброму.
— Слухай, сину, розмірковуй добре, що тобі буду казати, і побачиш, що моя правда. Інші в старшім віці виходять заміж, мені ледве тридцять п'ять літ... Як я віддавалася, мені було шістнадцять років, ну, а тобі тепер дев'ятнадцять. Ти в службі, а я сама на господарстві і не можу собі з дитиною ради дати (Костиха пробувала при тих словах заплакати). Тепер прийде на господарство чоловік розумний, бувалий і роботящий, то зараз усе піде своїм ладом...
— Ото мама роботящого собі знайшли! Таж то нероба, що його порядний господар за наймита не прийняв би!
— Е то ще не рація. Як наймитові йому, може, й не схочеться робити, але на своїм буде інакше, бо то для себе. А силу має... хлоп здоровий... бо таки правда, нічого йому не бракує...
— Але бійтеся бога, ціле село буде з нас сміятися...
— Я собі тим анітрохи перейматись не буду? Нехай сміються, аби нам було добре...
— Чекайте ж, мамуню! Якби ви віддалися, я не міг би вирекламуватися від війська. А хоч би й не те, то коли я оженюся, куди піду з жінкою, як тут буде вітчим?
— Ого-го, чим ти журишся? Не бійся! Вуйко знається з панами і певно тебе від війська убереже, а як засядеш на вуйковім, то тобі й не схочеться переселятися до такої мізерної хатини... Вже, сину, хоч що говори, а я таки так зроблю, бо я без нього не можу жити...
Костиха мала на Дмитра великий вплив ще з дитячих літ, тому-то й тепер Дмитро не посмів гостро виступити проти матері. Та ще підбадьорювала його згадка, що він засяде колись на вуйковім і стане великим паном. Дмитро знизав лише плечима і пішов до вуйка.
Шевко їздив того дня до міста, тож Дмитро вже не міг його діждатися, щоби вилляти перед ним своє горе. Як вуйко приїхав, Дмитро вибіг за ворота.
— А чого ти, Дмитре, так скривився?
— Ой, вуйку, біда моя!
— Що сталося? Говори!
— Скажу в хаті...
Увійшли в хату, і тут Дмитро розповів усе дочиста. Шевко вислухав уважно та й каже:
— Здуріла баба та й годі? Видно, що чоловік дуріє, як ся волос сіє і як сивіє... Але ти, Дмитре, міг би сам собі порадити...
— Та як?
— Буком!
— Таж то мама!..
— Е, маму лиши, а паничеві випари хребет, щоб йому відхотілося весілля. Потому я з мамою поговорю сам.
Дмитрові така рада подобалася і дивувався собі, чому він сам не прийшов до такої гадки... Тепер роздумував, як би це виконати. Він наглядав пильно за своєю хатою. Через те навіть занедбував роботу.
Вуйко помітив це.
— Ей-бо, Дмитре, то шкода часу! Так нічого не зробиш. Твоя хата з тамтого боку потоку, звідси не побачиш нічого, а хоч би ти по цілих днях сидів дома, то нічого з того, бо він, власне, не прийде тоді, як ти є. Але зроби так: скажи мамі ще нині ввечері, що завтра, вдосвіта, ідеш до міста. Я замість тебе вишлю Гринька, а ти сховаєшся,— ну, та й тоді роби як знаєш...
Дмитро пішов таки того вечора до матері:
— Чи не маєте, мамуню, якого діла до міста, бо я завтра вдосвіта їду... Вуйко посилає мене.
— Та купи мені, наперсток, бо той дуже подірявився, не можу навіть латки до сорочки пришити.
— А який купити — жовтий чи білий, і як завеликий?
Костиха зраділа, що Дмитра не буде цілий день дома, та й так лиш на вітер сказала про наперсток, хоч їй зовсім не було треба.
— Купи, Дмитрусю, жовтий, такий, знаєш, середній... Ось тобі дві шістки... або ні! На маєш ринського...може, собі що купиш... Ти так працюєш тяжко та й для нас усіх стараєшся, а ніколи собі нічого не купиш... Може, собі купиш файку або хустку на шию. А тепер, дитино, йди спати, бо завтра треба встати рано, то щоб тебе головка не боліла... Шануй, Дмитрусю, здоров'я, бо то найдорожчий скарб...
Дмитро лише посміхайся від такої бесіди своєї матері.
— Я вже тепер ледве на ногах стою, а очі аж злипаються... Нині рано вуйко збудив, було темно, та стільки наробився, що рук своїх не чую... Зараз іду спати... Доброї ночі!
Костиха по виході Дмитра скоренько дала Лаврові знати, що може приходити безпечно, бо Дмитра не буде. Лише смерклося, прийшов Лавро. Костиха послала за горілкою.
— А що там, сем, ваш клюк робить?
— Та казав, що буде зле, як ми поженимося, але то вже моя річ, щоб так було, як я схочу.
— Шон гут! Най ми поберемось, то я так його виабрехтую, що пізнає, почому локоть. Затрацена мерга. корпо ді омаледетта!
Коли собі так любенько розмовляли, попиваючи горілочку й закусуючи пиріжками, Дмитро не пішов до Шевка, лише засів у бур'яні під плотом. Коли побачив Лавра, хотів таки зараз кинутися на нього, але ще здержався. Він був схвильований, серце билося, начеб хто молотком товк у груди. Відтак хотів увійти до хата і там йому справити сватання, але й цього не зробив. У хаті Костиха. певно, стала б на захист Лавра, а з матір'ю дертися якось ніяково. Отже, вирішив ждати надворі, поки Лавро не вийде з хати. Але Лаврові ані снилося заходити тепер, коли чув себе таким безпечним.
Дмитра взяла нетерплячка. Він ждав так під плотом зо дві години, аж йому ноги потерпли.
"Е, я тут до ранку не буду сидіти... Треба його викликати надвір... але як?" Дмитро витягнув собі доброго колика з плота і став ходити довкола хати. Відтак підійшов під вікно й гукнув:
— Горить, гей! Утікайте!
В хаті заворушилося. Вони не знали, з котрого боку горить, бо не бачили ніде світла. Кинулися бігти надвір. Лавро вийшов перший, бо Костиха метнулася збудити доньку. Як лише Лавро вийшов за поріг, Дмитро замкнув сінешні двері на защіпку.
— Що то за алярм? — питає Лавро.
— Почекай, татуню, я тобі такий "алярм" зроблю, що десятому будеш заказувати, як удовам голови завертати!
В тій хвилі держав уже Лавра за чуприну, перевернув під ноги хребтом догори, придавив колінами за карк і став бити коликом, куди попало. Лавро, видно, не був силачем, а тепер то й кричати не міг, бо лицем запоров у болото. Костиха і дівчина кричала в хаті й термосили дверима.
— Не бійтеся, мамуню, не горить ніде! — Я тут... не бійтеся! — І бив далі, аж ласкіт ішов.
Костиха зміркувала, кого б'ють.
— Ой, Дмитре, ти, проклята дитино! За що ж ти його так караєш? Таж він тобі буде татом...
— Я для того його тепер б'ю, бо потому якось не випадає тата бити,— говорив Дмитро і молотив знову.— Маєш, злодію, ти, пройдисвіте, волоцюго! А як ж раз тебе тут прихоплю, то уб'ю на смерть!.. Тепер марш!
Дмитро зліз а Лавра, підніс його обіруч поперед себе і майже виніс до перелазу та бебехнув ним на вулицю, як приколотком соломи.
Лавро стогнав тяжко, піднявся насилу й пішов у чотири боки під плоти додому. Він не посмів і словом обізватися, бо Дмитро готовий був підбігти та побити ще дужче.
Дмитро, сапаючи тяжко, відчинив сінешні двері й випустив маму, що дерлася надвір.
— Де він, де Лавро?
— А то був Лавро? Я навіть не знав... я гадав, що то злодій господарить коло нашої хати.
— Я ж до тебе гукала, що то Лавро!
— Ба, мама вже тоді гукали, як я його зачав бити, то трудно було переставати... він міг би був мене вибити.
Костила зміркувала, що Дмитро собі з неї глузує. Вона ще більше розсердилася.
— Та яка мара тебе наднесла тепер?
— Та яка мара? Я сам прийшов.
— Та ж ти мав їхати до міста!
— Ну, я поїду завтра, а до ранку ще далеко... Не бійтеся, мамо, буде наперсток... я не забув... Доброї вам ночі!
Дмитро пішов до вуйка й ліг спати в стодолі.
Прокинувся вдосвіта і став поратися коло коней, вибираючись у дорогу. Вийшов вуйко.
— А де ж Гринько? Ти ж не їдеш нині...
— Та чому маю не їхати? Я вже по роботі...
— Коли?
— Ще вчора. Я так його, вуйку, випарив, що а! Буде лизатися якийсь місяць...
— Добре справився! Ну, їдь до міста, а я мамі сам іще скажу, щоби не дуріла.
Ще того дня побачив Шевко Костиху, як ішла селом.
— Сестро, ходіть-но сюди, щось вам маю сказати!
(Продовження на наступній сторінці)