Шевко насилу посадив Олюньку на лаві і казав взуватися, відтак одягнув її в кожух, стягнув іще якусь хустку з жердки, закинув Олюньці на голову й вийшов з хати, ведучи дівчину за руку.
— Пожди, я вас навчу, почому лікоть маслянки! — гукнув Андріям на прощання і тріснув за собою дверми.
Андрії стояли ще якийсь час мовчки, поки не затих хрупіт чобіт Шевка по замерзлім снігу.
Перший відізвався Андрій:
— Бійся бога, Ганно, що ти наробила? Шевко наробить нам такої біди, що в чистій воді не обмиємося...
— А хто ж знав, що його якраз тепер дідько наднесе? — відповіла Ганна зі злістю.
— Та бо й не годилося на таку лють дівчину голу надвір виганяти... могла захворіти.
— А коби її чорт уже злизав мені з очей, то я була б щаслива!
Андрій здвигнув плечима, не сказав більше нічого. Вийшов до сіней, пошукав сокири і почав справляти засув та вставляти двері на бігуни. Шевкова не пізнала Олюньки, коли Шевко привів її в хату.
— Свят господи! А ти де таку шляхтянку знайшов? — каже до чоловіка.
Але Шевкова зараз зміркувала, що мусило статися щось незвичайне, бо Олюнька була заплакана, а Шевко насупив брови й нічого до жінки не говорив.
Шевкова кинулася до Олюньки і почала з материнською дбайливістю роздягати її. Зняла з неї хустку, кожух, та аж очам своїм не повірила, як побачила на Олюньці чорну подерту грубу сорочку.
— Ті люди хіба серця не мають, ні крихітки совісті! Матко найсвєнтша, та в мене пастушка, що безроги пасе, має ліпшу сорочку.
Шевко сів на лаві й тяжко сопів. Він не міг іще заспокоїтися з гніву.
— Та що ж, Мариню, думаєш над нею? Візьми умий та перебери в що, бо ще яка худоба порозлазиться по хаті з тих єдвабних саєтів [28].
— Ну добре, добре, але ти йди собі на другу сторону до кімнати. Шевкова налляла в миску теплої води, зняла з полиці шматок мила й наказала Олюньці митися.
За хвилю вода в мисці почорніла, наче хто сажі насипав.
— Бійся бога, дитино, та хіба ти ніколи не милася?
— Або мені вуйна коли позволила митися? Все було промию лиш очі та й лице — і зараз за кужіль. Мені навіть гребеня не дали розчесатися. Вуйна все ховала гребінь у скриню, під ключ.
Олюнька ніколи не любила жалітися на вуйну перед чужими людьми. Але тепер докір Шевкової був звернений просто до неї, то вона боялася, щоб справді не вважали її за нехлюю.
Тим часом Шевкова розплела дівчині довгу чорну косу, взяла свіжої теплої води і мила та стала мити їй голову. Голова аж забілілася від мильної піни. За тим пішло чесання, Шевкова за кожним разом, як потягнула гребенем, плювала, обчищаючи гребінь патичком над мискою з водою.
— А господи, відколи живу на світі, ще не бачила такого плюгавства! Опісля стала помалу розчісувати довгу косу, заплела її і звинула на голові за
шляхетським звичаєм.
Прийшла черга на білизну. Шевкова вийняла зі скрині свою чисту сорочку й спідницю та якийсь кафтанчик і надягла на дівчину. Дівчина вмить змінилася. Вона здалася такою гарною, що Шевкова не могла очей від неї відірвати.
— Ото раз панна, бігме! Якуб'є! Якуб'є! Ходи-но сюди! — закликала чоловіка, відчинивши хатні двері.
Шевко увійшов усе ще насуплений і гнівний, та як побачив таку кралю — прояснію його чоло, й він усміхнувся.
— І таку ладну квітку гноєм прикинули, та й то на її власнім городі... Тьфу на їх голову!
Олюнька виглядала справді гарно. Її гнучка постать, обтягнена добротним кафтанчиком, рум'яне личко з чорними бровами і довга коса, що обвилася навколо голови, червоні губи, трохи з природи відкриті, й визираючі з-поза них рівні 6ілі зуби творили одну пишну цілість чарівної дівчини.
Олюнька й собі усміхнулася, але вмить засмутилася знов, бо пригадала собі нужденну дійсність.
Аж тепер розповів Шевко жінці всю пригоду з Олюнькою. Обоє сердилися й наговорювали на Андріїв, що на язик попало.
— Я з тим зроблю порядок, але не знаю, кому то буде гірко! — сказав Шевко.— Поки що будеш її, Мариню, держати коло себе, вона буде в нас. На другий тиждень буду в місті і зроблю лад у суді. Олюнька дістане іншого опікуна, а Андрії мусять із хати таки зараз уступити. Нехай та чарівниця посмакує, як то добре грітися на морозі! За той час, Мариню, залучай Олюньку до всякої роботи — нехай навчиться дечого, поки стане сама господинею.
Саме тоді ввійшов до хати Дмитро. Він хотів щось говорити, але сказав лише "вуйку!" й урвав на слові та роззявив рота, коли побачив несподівано таку кралю перед собою.
Шевко моргнув на жінку помітно й усміхнувся. Відтак, бачачи, як Дмитро замішався, обернувся до нього й ніби сердито спитав:
— Ну, й що, "вуйку", скажете?
— Та я,— каже Дмитро,— хотів сказати, що Лиса має теля.
— Хвала богу! — промовила Шевкова.— Буде більше молока, а то тепер того добра так скупо, що вже мені аж голова сохне, як прийдеться тою одробиною челядь ділити.
— А що, теличка чи бичок? — спитав Шевко.
— Га? — відповів Дмитро, що знов задивився на Олюньку. — Ая, теличка!
— А ти нею так утішився, що язика в роті забув,— дражнив його вуйко.
— Та де, о, та чого забув? — І Дмитро вибіг із хати.
Олюнька була кілька днів у Шевків. Вони поводилися з нею, як з рідною дитиною. Спала разом з ними в кімнаті. Шевкова не дала їй дармувати і все наділяла її тою чи іншою роботою.
По кількох днях Шевко каже жінці:
— Знаєш, Мариню, що я собі погадав, як побачив Дмитра коло Олюньки? Я погадав собі зараз: а то була би з них пара, аж любо! Прошу тебе, вона дівчина гарна й заможна, він хлопець працьовитий і добрий, а що в нім справжня шляхетська кров, то я це знаю. Що ти гадаєш?
— Та певно, що то було би добре, але до того ще далеко. А знаєш ти, Якуб'є, що вона нічого, анічого не вміє? Я не розумію, як її виховували. Така велика дівчина, а вона не вміє ні голки в руки взяти, ні горшка обмити, про варення й не говори! Яка ж з неї буде господиня, якби так мало бути?
— Та правда, що без того господині з неї не буде, але що вона тому винна, що та чортиця нічого її не навчила? Та я гадаю, що якби побула тут з тобою якийсь рік, то таки б дечого навчилася. То має бути дуже тямуща дитина — от як скоро навчилася читати! Учитель хвалив її; ну, а вже читання — більша штука, як миття горшків або як шиття...
— Будемо видіти! — відповіла жінка.
По тій пригоді Андрії охололи й стали роздумувати над тим, що сталося.
Ганна була страх яка лиха на Шевка; погрожувала, гадала собі, що Шевко вже не одно таке зробив, та й нічого з ним не сталося, бо він знається з панами. Але якби Шевко зробив те, чим їм загрожував? Якби так в Андрія відібрали опікунство, то-то була б біда! Відібрали б ґрунт, викинули з хати, а тоді хоч під пліт іди, і то під чужий, бо свого нема... А ще ті рахунки, що то покійний Луць заповідав, і Шевко часто пригадував... то скарана година! Обоє Андрії думали про ті прикрі можливості кожне про себе, тихо, бо Ганна ніколи не любила радитися з чоловіком, а Андрій, знов, боявся вискакувати зі своїми гадками перед жінкою. По кількох днях Ганна не втерпіла й каже:
— Що гадаєш, Андрію: зробить Шевко те, чим нам загрожував?
— Ніби що?
— Що-о? Дурень, не знаєш? А за ту дурну опіку.
— Я гадаю, що зробить, бо він завзятий чоловік.
— То була би біда...
— Ще й яка біда,— потакнув Андрій.
— Відібрали би ґрунт і хату...
— Певно!
— Казали би розрахуватися за стільки літ...
— Ая!
— Дурний ти зі своїм "ая"! Піди нині до Шевка... треба його якось уговкати.
Андрій почухався за вухом і скривився. Він боявся дуже туди йти, бо знав, що його порядно вичешуть.
— Я гадав би, що ліпше було б, якби ти, Ганю, пішла... Ти ліпше вмієш говорити,— сказав несміло Андрій.
— А тобі язик задубів чи що? Підеш ти! Ти менше винен, то на тебе не так дуже визвіриться.
Не було що говорити, бо так наказувала жінка. Андрій хотів лише трохи від-волікти ту прикру місію.
— Та нехай буде... піду в неділю.
— Аж у неділю? Чи ти оцапів, чоловіче, чи тебе вже цілком запаморочило? Хіба не знаєш, що до неділі можемо вже бути під плотом? Підеш нині, зараз!
Наказ був твердий. Андрій зліз з лави, надягнув святкову капоту, взяв шапку й вийшов. По дорозі роздумував про те, як перед Шевком стати і що говорити.
Шевка тоді не було дома. Андрій застав Олюньку в сінях, щось заговорив до неї, але вона нічого вуйкові не відповіла і шмигнула до хати. Вона побачила, як спокійно пливло життя в Шевка, і тому дуже їй не хотілося повертатися під п'ястуки вуйни.
(Продовження на наступній сторінці)