— Зух з тебе, хлопче! — каже Шевко, попліскуючи його рукою по плечу.— Видно, що в тобі шляхетська кров... Але я також слова додержу. Котрого коня собі вибереш?
— Та нащо мені кінь, що я з конем буду робити? Я за коня в воду не поліз би.
Він знав дуже добре свого вуйка і знав, що таким чином завоює собі ще більшу його ласку, а це було для нього більш варте, ніж пара коней.
— Ну, як хочеш, але я слова шляхетського не цофаю, — каже Шевко. — Хочеш — бери, котрий тобі найліпше подобається.
— У мене вуйкове добре слово більше значить, як сто цугових[26] коней,—підлещувався Дмитро.
Шевко відійшов задоволений, бурмочучи собі під носом: "Я все кажу, що в тім хлопці пливе правдива шляхетська кров... "
На той жест Дмитра дивилася вся закуттянська громада, і всі стали лише про те говорити. Нині був Дмитро побіч Бази героєм дня.
— Своє зробив, а коня не хотів брати! — говорили між собою закуттяни. — Той Дмитро таки дурний...
За кілька годин почала вода спадати. Тепер знов забивали люди колики, але вже не на березі, лише щораз дальше в воду, щоб побачити, як швидко вода буде спадати. Вода справді стала в такім темпі спадати, в якім прибувала. Над вечір остався лише намул та невеличкі калюжки води. Легенький вітерець розігнав хмари, небо прояснилося, і над заходом показалося ясне сонце.
Слава ж тобі, господи! Люди стали вертатися до своїх загород. Всі хати залишилися цілі завдяки сильним плотам, що стояли впоперек пливучої хвилі, та грубим вербам, яких було в селі повно. Це здержувало напір води. Одна лише хата Андрієва розмокла у воді і завалилася.
Кожний, хто ввійшов до своєї хати, застав пустку. Намулу було всюди стільки, що треба було лопатою та коцюбою вигортати. Не лише на помості, але й в печі було його завтовшки з долоню.
Люди почали поратися коло хат. Повигортали болото, почистили посуд та домашнє знаряддя, випрали плаття й розвішували по плотах сушити. Кожний сусід з горбка позичив комусь з долини в'язочку соломи та трохи сухого ріща, щоб було чим на перший раз у печі затопити, погрітися та зварити теплої страви.
При всій страхітливості грізної повені не обійшлось і без смішних епізодів.
При дорозі, що вела з міста до Пишнівець, стояла у полі мурована каплиця, а в ній на підмурованім престолі лежав вироблений з дерева чорт, котрого бив святий Михайло. Чорт мав стать чоловічу, довгий, задертий угору хвіст, роги на голові і довгі кігті на руках і ногах. Він лежав плечима догори, лише голову повернув до святого Михайла та вишкірив до нього довгі зуби. На зображення цього ворога світу фантазія сільського артиста-різьбаря віддала всі свої сили, щоб його представити якнайбільш по-чортячому.
Чорт був справді страшний. Цілий помальований чорною фарбою, очі червоні, з білими білками, паща червона, а зуби білі, щербаті. В тій відкритій пащі, в тих вишкірених зубах, у тих страшних очах виявлялася така злість і завзятість, що не можна було спокійно на чорта глянути... Ще більшої грози додавали йому ті кігті, що запустились в мармурове підвищення, на котрім він лежав. Здавалося, що чортяка ось-ось вирветься з-під святого свого мучителя і кинеться в світ робити людям капості.
Святий Михайло, одягнений у панцир від колін до шиї й озброєний коротким римським мечем та списом, стояв одною ногою на спині чорта, а другою на підмурку і свій довгий спис застромив у розкриту чортячу пащу. На лиці святого вимальовувався небесний ангельський супокій і певність перемоги над нечистою силою.
Ті дві фігури яскраво випромінювались від задньої стіни каплиці, що внизу відтворила пекло, а вгорі — лагідні білі хмарки на синьому небі. Цілість, та ще з такою декорацією, уявлялася добре.
Люди, що їздили туди до міста, знімали перед каплицею шапки і хрестилися, та хоч лютилися на те, що й перед чортом мусять шапку знімати, мали великий острах перед тою каплицею, і ніхто ні за яку ціну не наблизився б вночі до неї.
Але повінь не була така боязлива й зайшла до каплиці. Святий Михайло, як фігура стояча, був прикріплений до задньої стіни залізним прутом і тому остався. Та чортові при допомозі води удалося вислизнути з-під ніг святого воїна і попливти світами.
Михась Ясів добрався й собі до хати і став робити порядки. Вигорнув болото з хати, застелив долівку соломою і став поратися коло печі. Засунув коцюбу досередини і наткнувся на щось тверде. Спочатку гадав, що жінка забула в печі горщик зі стравою, але то було щось не те. Він зачепив коцюбою та й став тягти... і витягнув на припічок чорта. Чорт вилазив з печі пащею наперед. Здавалося, що роззявив її просто на Михася, начеб хотів з'їсти. Михась настрашився, кинув коцюбу і вибіг як несамовитий надвір та став брести в болоті по обійстю, не в силі з переляку промовити слова.
Побачив його сусід.
— А що таке, панє Міхасє, танцюєте по болоті? Михась тепер отямився.
— Ой, сусіде, я ледве живий... Ходіть сюди й подивіться... я сам боюся до хати ввійти.
Зацікавлений сусід переліз через перелаз і зайшов до сіней Михася.
— Йдіть ви, бо я, бігме, боюся! — каже Михась.
Сусід не знав, що про те думати. Гадав, чи не гадина запливла до хати Михася. Для безпечності взяв у руку залізний рискаль, що стояв коло дверей у сінях.
Михась відчинив обережно хату. Сусід подивився уважно, переступив поріг, а далі підступив до печі, схопив чорта за руку й витягнув посеред хати.
— Ха-ха-ха! Та то, бігме, з-під святого Михайла з каплиці... Ха-ха! А то неборака з-під одного Михайла визволився, а другому до печі вліз... ха-ха-ха! І говорять, що чорт має бути дуже розумний... ха-ха-ха!
Сусід лишив Михася з чортом у хаті, а сам побіг розповідати сусідам новину, що Михасеві чорт до печі заліз.
Назбігалося багато людей. Оглядали диво на всі боки, бо поки чорт був у каплиці на своїм місці, ніхто не наважувався приглянутися до нього ближче. Але тепер лежав він немічний і вимазаний болотом. Шляхта перевертала чорта на всі боки, поки хтось не відломив йому хвіст.
— Що я з ним зроблю? — радився Михась людей.— Якась біда напосілася на мене!
— Занесіть його до двора до пана, бо то його каплиця, а він вас за труд певно винагородить.
— А де ж би я його ніс? Господи! — відпекувався Михась. — З мене би люди сміялися... Та то біда така велика, як телиця...
— То візьміть на фіру й завезіть, — радив інший. Другої днини Михась запріг коні, положив чорта на віз, прикрив соломою й повіз до двора.
Пан сміявся, аж за боки брався, угостив шляхтича в канцелярії й дав йому за те фіру сіна й ринського.
XI
По смерті Луця Олюнька ходила ще ту зиму до школи. Коли настала весна, вуйна й слухати не хотіла про школу.
— Хіба ж вона в школі і шлюб буде брати? — говорила Ганна до Андрія.— Таж то гріх, щоб така дівка дармувала над книжкою. Коли ж вона навчиться господарської роботи?
Андрій не перечив жінці, але, знаючи, що покійний Луць поставив над ним контролера, пішов тихцем, потай від жінки, до Шевка порадитися, що робити.
— То, видите, пане Якуб'є, покійний тато хотів, щоб вона ходила до школи, тому й я би не хотів його волі не виповнити (він соромився признатися, що таки боїться Шевка, щоб йому не відібрав опікунства), а моя Ганна й говорити не хоче про те.
— Ваша жінка має рацію, що так робить, — каже Шевко.
Андрій аж рот роззявив, почувши таке слово. Він не міг зразу зрозуміти, чи Шевко каже правду, чи жартує. Та Шевко повторив і те раз, що Ганна має рацію.
Андрій привик дотепер чути на свою жінку самі докори. Ніхто і ні в чім не признавав їй рації, а він сам ніколи б її говорення не слухав, якби не те, що боявся її як вогню.
— Так гадаєте? — питає недовірливо Андрій.
— Авжеж. Дівчині вже п'ятнадцять літ. Читати навчилася. Або вона буде книжки писати, чи буде ксьондзом? Нехай буде доброю шляхтянкою, а до того треба не самого читання й писання, але ще чогось: ознайомитися з господарством, навчитися кожної роботи — от що! А то якби її так усе посилав до школи, то далі забуде, на чому біб родиться, та й не буде знати, як вареха називається.
Андрій аж зрадів, що хоч раз його жінку розумні люди похвалили.
— Та, правду кажучи, пане Якуб'є, і я так собі мислив, але я, властиво, вас не хотів розгнівити... Тато так вас просили й бажали собі, щоб Олюнька ходила до школи.
— Який же ви чудний чоловік! Гадаєте, що покійний ваш тато бажав собі, щоб Олюнька до сивої коси ходила до школи? За що ж я мав би на вас гніватися? Коли ви й ваша жінка, а особливо ваша жінка, не будете Олюньці кривди робити, то я вам прикрого слова не скажу.
— А яку ж би я їй кривду робив? — оборонявся Андрій, зраділий тим, що не буде мати потреби перечити жінчиній волі.
— Ну, яку? Ви не знаєте, що значить кривда? Та ви як ви, ви добрий чоловік, але вибачайте, пане Єнджею, за слово, ви баба, і я на вашім місці, якби мені
так жінка їздила по носі, то я би її за косу та так випарив, що пити просила б. Андрій, маючи на гадці те, що він дуже підлеститься до Ганни, коли їй скаже, що Шевко її похвалив, не думав сперечатися з Шевком і пішов додому.
— Знаєш, Ганно, я також собі так розгадав, що Олюньку нема чого до школи посилати... Нехай уже буде дома та й навчиться чогось робити коло господарства.
(Продовження на наступній сторінці)