— Не втечеш мені, собако, я тебе ще дістану,— кричав за ним услід Кривоніс і завернувся до своїх. Ярема наказав своїм драгунам позлазити з коней і так оборонятись... Битва протяглася до ночі. Ярема хотів зачинати вранці знову, та розрадився, бо військо його було вже втомлене. Тим часом козаки взяли замок у Махнівці і вибили всіх до ноги.
Шляхтичі в Полонному не почувалися безпечно, поїхали до Вишневенького, прохаючи помочі. Ярема відмовив.
— Не можу ж я ганятися по всіх кутах без цілі і знесилювати моє військо. Кому небезпечно вдома, приставай до мене.
Зараз післав гінців до Корецького і Осінського і взивав їх до себе. Та вони відмовилися тому, бо дожидали наказів від гетьмана. Ярема розлютився:
— Так посилайте, вашмосці, у Крим до ваших гетьманів по накази. Хіба й мені нічого не робити, поки пан гетьман не пришле наказу.
Це була для них новина. Зараз поміркувались і стали князя перепрошувати.
Вибач нам, ваша милість, що нерозважного слова вжили, і прийми нас до себе, бо пропали наші статки, ми самі не встоїмось. Будь нашим вождем.
Не хочу, панове, до того братись, щоб не прогнівити Варшаву, котра нам наказує не дразнити козаків, а потурати їм. Може, мені дістанеться догана за те, що я зробив. Мої маєтки на Україні пропали. Я йду до мого Збаража і там буду мого життя боронити, а ви чекайте на гетьманів...
Не роби того, ваша милість,— просили пани.— Ти тепер одинока оборона Речі Посполитої на кресах. Тепер іменує себе гетьманом пан Домінік Заславський, хоч його ніхто гетьманом не поставив,— говорив Корецький. Він знав, що то найчутливіша струна в душі Яреми.
Що? Заславський гетьманом? А то парадне... А скільки-то потреба жовнірів, щоб пильнувати його подушок, перин, ласощів та коханок? А з того складається його обоз... Добре, панове, я вас приймаю до себе і, не оглядаючись на нікого, буду воювати ворога. Нам треба конче десь помірятися з гультяйством, а то незадовго прийдеться нам до Варшави втікати.
— І там уже небезпечно,— каже Осінський.— Я маю певні вісті, що якийсь ватажок Тиша пішов загоном на польські землі і що до нього пристають і польські хлопи і разом грабують і нищать шляхту.
Ярема дуже зрадів і звів руки до неба:
— Боже! Недослідні твої стежки! Не хочу радіти з чужої біди, та добре коронним панам так сталось. Хай вони хоч раз покуштують того хліба, який у нас на кресах є щоденним хлібом, хай пізнають, як чемненько вміє хлопство з своїм паном поводитись. Без того нам ніколи не признають рації. У них ми лише винуваті, а хлопство — прямо ягнята.
Кривоніс, дізнавшись, які жорстокості поповнив Вишневенький в Немирові, запалав страшною жадобою помсти. Пішов на Полонне, де крилася шляхта, й здобув його одним махом. Налякана шляхта, не бачачи виходу для себе, оборонялася слабо. Козаки вибили всіх панів і ксьондзів до одного. Самих жидів вимордовано 6 000.
— Оце вам, голуб'ята,— говорив Кривоніс до мучених жидів,— заплата за Немирів. У вашій вірі говориться: "Око за око, зуб за зуб", а ми платимо вам з баришем: за зуб голову, а за око сто голів.
Через своїх шпиків дізнався Кривоніс, що Вишневенький пішов на Старокостянтинів, і пішов зараз йому назустріч. Того самого хотів і Вишневецький. Від пійманих козаків довідався на муках, що Хмельницький рушив уже на чолі стотисячної армії з-під Білої Церкви, а йому на поміч іде велика татарська орда з султаном Нуредіном і Калгою, за ними йде сам хан татарський.
Дня 25 липня стрінувся Кривоніс з Вишневецьким над ставом коло Старокостянтинова. Став був переділений греблею.
Вишневецький виправив Осінського з частиною війська позад Кривоноса на засідку. Драгунів поставив на греблі, а за ними скрилися піхотинці.
Кривоніс дав перехитритись. Побачивши на греблі самих драгунів, зрадів.
— От і вся лядська мізерія! Ануте, хлопці, поспішайте взяти Ярему живого, не дайте йому втекти, бо й він між ними є.
Козаки кинулися з великим ком і завзяттям на греблю. Драгуни відстрілювалися мало, а де ще більше осмілило козаків. Аж відразу драгуни розступились, а з-поза них виступили піхотинці і налягли на козаків. На такім вузькім місці годі було наступати. Кривоніс помітив тепер, що дав себе перехитрити. Засурмили сурми на відступ. Кривоніс гадав, що піхотинці поженуться аж на цей бік греблі, а тоді можна буде привітати їх гарматою.
Та ось нова біда. Осінський вискочив із засідки і напер на козаків ззаду. Козаки відступили і вскочили до возового табору, що стояв оподалік. Поляки розігнались і стали наступати на табір. Не могли його здобути, бо козаки сильно відбивались. Вишневецький щораз посилав нові сили до наступу, і кожним разом їх відбили з великими втратами. Боротьба припинилась. Того дня козаки мали великі втрати на греблі, а найбільше, було Кривоносові шкода через те, що славного1 партизана, полковника По-лов'янина, піймали поляки раненого в полон.
Окривавленого, в подертій одежі, знеможеного привели перед Ярему.
— Хто ти, хлопе? — питає Ярема.
— Я не хлоп, лиш козак, посланець пана Хмельницького до полковника Кривоноса.
— За чим тебе посилав?
Я прийшов з наказом від гетьмана, щоб Кривоніс перепинив усі ворожі кроки, поки гетьман не наспіє з головною силою. У нашого гетьмана тепер сто тисяч війська, а орда вже в дорозі, як хочеш знати.
Поки твій гетьман прийде тебе освободити, то ти здохнеш на колі.
Це для мене не новина. Я це знав, як іно попав у руки лютого звіра, як ти, пане Яремо. Але те, що я піду на кіл, не здержить ні на одну годину пана гетьмана Хмельницького.— Полов'яний хрестився і лагодився на смерть. Ярема не видав ще наказу і велів його замкнути під сторожею. Скликав зараз раду.
Що зробимо, панове? — відізвався перший Коре-цький.— Хмельницький налетить на нас леда хвиля, і ми не встоїмось такій силі. Ми покиньмо добувати Кривоноса і уступаймо з цілими головами. Чей же стрінемо десь по дорозі коронне військо і з ним злучимось.
Даремно, вашмосці, його будемо шукати,— каже Ярема.— Хто там тепер гетьманує? Заславський... Якби він мав з Хмельницьким поєдинок, то, може б, його перепив, але шаблею він йому не спростае...
— Коли б ми тільки стрінули коронне військо, то начхать нам на всіх гетьманів. Ми маємо між собою досвідного вождя, котрому всі віримо. Ти нам, князю, проводитимеш. Ми готові за тебе, а коли так судилось, при тобі наші голови покласти.
— Пан Корецький говорить за нас усіх,— гукала
шляхта. 1
Це дуже Ярему полестило.
— Будьте певні, панове, що я не надужию покладеного в мені довір'я. Остану з вами в щасті й нещасті. Погоджуюся з вами теж, щоб не витрачувати сил на дешевенькі побіди і уступати...
— Поляки уступили непомітно на Кольчин. Кривоніс став на них наступати. Коло села Россоховець наздогнав їх на переправі через греблю. Перед греблею стояла невелика частина жовнірів, яка стала швидко уступати. Козаки кинулися за ними на греблю. Даремно здержував їх Кривоніс. Не здержав їх ні голос сурми, ні наклики. Це нездисципліноване військо не мало інших жовнірських прикмет, хіба фізичну силу, завзяття й відвагу. Гнали за втікачами наосліп, аж спинилися на тому кінці греблі. Гребля заповнилась ущерть людьми, що ні взад, ні вперед. Тоді стали поляки бити з гармат і рушниць. Стріляли у скупчену на греблі юрбу, і жоден стріл не був даремний. Тепер пустив на них Вишневецький військо. Завелася страшна рукопашня. Козаки, що стояли напереді, відби-вались,-як могли, поки ті, що позаду, не отямились, поки хвиля не рушила назад. Багато попало у воду та болото. А ті, що перші, видісталися з греблі, стали в паніці втікати. І знову Кривоніс не міг їх здержати і впорядкувати до оборони.
Вишневецький остав побідником, та коли почислив свої сили, то показалося, що побіда дорого стояла, бо втратив у тій боротьбі чотири тисячі.
— І що ж нам з того, що застелили поле хлопським стервом? Завтра злетиться вдруге стільки гультяйства, а як ми кожним разом стільки люда втратимо, то ненадовго нас стане. З цієї побіди буде хіба стільки хісна, що хлопство не поважиться нас зачіпати. Приведіть мені сюди того пійманого харциза, треба з ним щось зробити.
Післали за Полов'янином, та його вже не було. Його замкнули у якійсь повітці, бо іншого місця не було, і поставили сторожу.
Жовніри впевняли, що до півночі ще був. По півночі поставили іншого жовніра, і той пропав ураз із в'язнем. Вартові аж дрижали зі страху перед Яремою, бо знали, що їх за таку неувагу жде. Шляхтич, що приніс таку вістку, дрижав теж і боявся сказати, та нічого було робить.
— Лотри! — кричав Ярема.— То змова, усім відрубати голови.
Ніхто не посмів за ними просити, бо кожний дякував Богові, що він там не був. Справа була така: опівночі поставлено на сторожі жовніра-українця. Він знав, кого пильнує, і жаль йому стало козака. Рішив визволити його, але й самому не було чого лишатись. Він підповз до Полов'янина і порозтинав на ньому мотузяні пута. Не говорячи нічого, взяв його за руку і вийшли обидва з обозу. Ніч була дуже темна. Кілька разів спиняли його сторожі, та він знав гасло, і його пропустили. Дійшли так до ставка і пірнули у воду. Як доплили до половини ставка, Полов'яний почув, що його рани відмокли і з нього сходить кров.
Ти, друже, пливи далі, а мене лиши,— каже Полов'яний,— з мене кров сходить, я слабну і не допливу, а тобі вертатись нічого.
Держи мене за одежу, я тебе доволічу до берега. Не рушайся.
Та це не надовго помогло. Полов'яний почув, що йому шумить, в голові, і був близький омління.
(Продовження на наступній сторінці)