— Ми його ще не назвали. Старшина вирішила, що його назвуть іменем того уходника, що для села найбільше послужить.
— Дай, Боже, щоб воно назвалось Тарасівкою.
XVI
За три дні перед Різдвом приїхав Тарас з двадцятьма хлопцями на конях та ще великими саньми, вистеленими сіном. Вони об'їхали балку довкола, поки не стали над самою печерою, де жив Гарасько. Була морозна погідна днина. Всі дерева та кущі в балці вкрились інеєм, який блищав до сонця сріблом, аж очі разило. Гарасько, почувши гамір і веселі оклики, вийшов з печери нагору, де його привітали в один голос:
— Здорові були, дідусю, помагай Біг! Беремо вас силою в ясир, коли не схочете по-доброму їхати.
— Спасибі вам, діти, що ви не забули, та ви почекайте, хай я трохи переодягнусь у кращу одежу, бо таке гороб'яче опудало не повезете, а то всі пси на мене брехали б...
— Там для вас приготували вже кращу одежу — шкода часу втрачати.
— Ні, вже вибачайте, в мене своя одежа. Ось я зараз. Він пішов у печеру і довго не виходив, аж надокучило чекати. Хлопці позлазили з коней, стали гуртом і заколядували, аж луна балкою йшла. Тарас з кількома зійшов униз. Старий порався довго, а опісля як вийшов, то його не впізнали. Надів чисту сорочку, причесав волосся й бороду, вбрав смушеву сиву шапку і суконний жупан, підперезався кольоровим шовковим поясом, на ноги взув червоні сап'яні чоботи. Він випрямився, наче помолодшав. Хлопці радісно його привітали.
— От стільки мого добра. Та найгірша моя турбота — що мені з моїм псом робити? Брати його — погано, бо буде з псами в селі заїдатися, а лишу його тут — якийсь звір зжере або з голоду здохне, а мені його дуже шкода.
— Заберіть його, діду, з собою на сани. З нашими псами він умить познайомиться та заприятелює.
— То знову погано, бо не буде кому моєї печери пильнувати.
— І на це ми порадимо. Нуте, хлопці, назгортаймо снігу та засиплемо вхід до печери.
Посходились ще й інші і почали згортати руками сніг до щілини. При тому не обійшлось без жартів і молодечих пустощів. Хлопці кидали один на одного грудками снігу, штовхали один одного. По балці лунав веселий сміх... За хвилину перед печерою стояла велика купа снігу, ніхто й не догадався б, що туди пройти можна. Гарасько покликав пса і поліз на сани. Його одягли в кожух і добре вкрили ноги. Пес не знав, що з ним робиться, як Гарасько узяв його за шерсть на сани і прикрив кожухом. Зараз зрушили з місця. Хлопці на конях переганялись, співали, сани гнались вихором по широкому степу.
Гарасько немало здивувався, як побачив село. Його обвозили довкола валу, який був укритий снігом, що присипав густу тернину. Заїхали у ворота на майдан просто перед хату голови Кіндрата Мухи. Тут старому запропонували мешкати. Гарасько зліз з саней, оглянувся, перехрестився на церкву і сказав:
— Аж тепер мені ясно, чого татари не могли вашого села здобути.
Муха привітав Гараська, як свого гостя, і попросив у хату. Всі, що сюди посходились, не могли надивуватися. Після того, що їм хлопці розповіли, сподівалися побачити якогось дикого степовика. Та ось перед ними стояв поважний міщанин, що схожий на святого Миколу своєю сивою бородою і довгим волоссям.
Відтепер щодня обидва сивоголові дідусі сиділи й розповідали один одному про свої довголітні переживання.
Того року відсвяткували уходники Різдвяні свята дуже весело. Гарасько ще перед Святвечором висповідався й запричащався і з того був дуже радий. Вже на свята мусив ходити від хати до хати в гості. А молоді що тепер робили, то й описати годі! Ходили з колядою, і то неабияк, а з музикою, бандурами та решетом. А за ними йшли парубки, переодягнені у звірів, татар, турків, міщан, вояків, і точили різні баляндраси.
Особливо Трохим був митець. Він прикидався за дурного і таке вигадував, що люди аж боки зривали зі сміху.
Усім святкувалося добре і весело, як людям, що не знають над собою пана, ніхто не потребує у багатшого шматка хліба просити.
Дід Гарасько наче помолодів. Зараз по святах хотів повертатися до себе, та його не пустили. Він аж плакав на радощах, дякуючи людям за щире серце.
— Як вам, діду, подобалось між нами, то залишайтесь тут, і не пожалкуєте, а коли нам своєю мудрою головою порадите, то це вже буде для нас ваша послуга.
— Ще не час, мої добрі люди, я не проти того, щоб до вас переселитись і тут по-християнськи віку дожити, та в мене одна велика думка на умі. Я ще хочу християнському мирові послужити. Що це таке — знає ваш молодий лицар Тарас Партиченко.
Тарас, відчувши, як очі всіх на нього повернулись, почервонів:
— Панове громадо! Те, що задумав і перед дідом Гараськом відкрив, я ще нікому виявити не можу. Та, дідусю, пробі, залишіться в нас іще поза Йордань, то й на Водосвятті будете та Йорданської води візьмете собі у пляшку.
— Спасибі, синку, за добре слово, Господь тебе благословить. Я залишуся.
Усі були з того раді, бо Гарасько поводився так, що нікому не надоїв, його всі полюбили. Він багато розказував, що цікаво було слухати. Люди сходилися в одну хату, а дід розказував всячину. Лише про себе не говорив ні слова, хто він і звідкіля тут узявся.
— Добре б мені жилось у моїй печері, бо я малим задовольняюсь. У мене й садок свій, і пасіка, тільки через тих клятих татар життя мені немає. Вони мене не чіпають, та я мучуся, коли дивлюся на те, як вони над християнськими бранцями знущаються. Як надженуть того ясиру, як все це почне голосити — і жінки, і діти, — то мені серце крається, рад би я від щирої душі помогти, — та що я вдію? А поганці знущаються над ними, мов над худобою, або ще гірше... Знеможеться хто, не може йти далі, то його вбивають на місці. Скільки я таких бідних поховав, щоб християнського тіла гайвороння та дикі звірі не шматували.
Декому поталанить втекти до мене, то такого і переховаю, але втекти нелегко, бо кляті добре пильнують.
— А яким чином ви, дідусю, у цю пустелю потрапили, та ще й один живете?
Старий махнув рукою і важко задумався. Він довго так сидів та лише губами ворушив, наче жував.
— Біда мене туди загнала, мої діточки, не від гаразду я туди втік. Та не питайте мене про це, не ятріть старої рани... Вона ніколи не загоїться... Як бачите по моїй одежі, я з міщанського роду. Мій покійний батько був купець, і я до цього приучувався, по світу їздив, у Крим та й у Царгород. А опісля таке скоїлось, що не було чого додому вертатися.
Він більше не говорив нічого, і люди більше нічого не питали. Всі бачили, що таким одним питанням йому начеб рота зав'язав. Люди почали розходитися по домівках, хата опустіла.
Другого дня по Йордані старий просив, щоб його відвезли. Тарас приготував сани, взяв кількох товаришів, і старого відвезли. До печери ніхто не заходив. Хлопці відгорнули сніг і промостили дорогу.
— Слухай, синку! Як ти справді щось думаєш, то приготуйся заздалегідь, а коли сніг почне танути, пришли кого сюди, бо як лише степ обсохне, то татарва рушить на Україну.
— Ми, дідусю, готові хоч би й зараз. Сюди ми будемо навідуватись, а коли настане та пора, то один з наших тут лишиться.
— Добре! Ти пам'ятай, що татари погано озброєні, вони не звичні до того, щоб їх зненацька застукати. Добрий спис та шабля, кілька рушниць, а при тім порядок у війську, то, наскочивши зненацька, можна малою силою велику орду розбити.
— Так ми, діду, беремось за діло з найближчою весною. Все залежить від того, щоб ми заздалегідь знали, коли орда піде на Україну і коли вертатись буде.
— Слухайте, товариші, — казав Тарас, як уже верталися, — нікому про це ні слова. Ми самі діло обміркуємо, і вся слава з того буде за нами. А коли скажемо це старшим, то певно, нас не пустять.
XVII
Настала нарешті нетерпеливо очікувана весна. З весни найбільше радів хлібороб. Так було і в давнину. Та не радів з неї той, кому довелось жити на татарському шляху. Недарма той страшний шлях назвали Чорним. За бузьками, дикими гусьми та ключами журавлів надлітали ключі татарських яструбів, котрі не щадили ні малого, ні старого, ані людської праці.
Трохи інакше було між канівськими уходниками. Вони, хоч і при шляху жили, та своїм завзяттям відбивали всі дотеперішні напасті і були певні, що так буде і далі.
А молодь таки раділа тій весні, бо постановила собі зробити таке діло, що піде від нього слава широко по світу.
Як лише степ підсох, а вода в річках спала, Трохим засів у печері Гараська і вижидав татар. Він виходив обережно на берег балки і оглядав далекий степ по той бік Інгульця.
Аж одного дня почувся з того боку гомін, а вночі заясніли в степу великі вогні. Гарасько запевнив його, що це орда йде.
— Тобі, сину, пора вертатися. Добре було б, щоб зі схованки придивився до їх сили, але хтозна, чи не захочеться їм ваше село застукати. Береженого Бог береже.
Таки зараз Трохим сів на коня і поїхав у село. Журавель наказав залишити роботу в полі. Не ставили вже вартових на фігурах, лише посилали в розвідку.
Та не було чого лякатись. Татари переправились через річку та пішли далі, і все вернулося до давнього ладу. Як тепер їх не чіпали, то, вертаючись зі здобиччю, певно їх не зачеплять.
Зараз поїхав Тарас з Трохимом до Гараська порадитись.
— Заходили сюди гості, діду?
— Як би не заходили? Вони кожного разу заходять, то й тепер...
— Великий загін пішов?
(Продовження на наступній сторінці)