На цьому розійшлись. Тарас зараз сказав це Трохимові і ще двом товаришам та взяв з них слово, що нікому про це не розкажуть. І справді другого дня поїхали, узявши харчів на дорогу. Журавлеві сказав Тарас, що відправляється на роз'їзд у степ. Вони їхали берегом річки до того місця, де Висунь впадає в Інгулець. Опісля побачили вершки дерев, що росли в балці, спустились над берег Інгульця, туди проїхали самим краєм балки. Максим пояснював, що дідуган живе вище, і нічого його боятися. Вкінці добрались до переправи. Тут обидва береги були такі плескаті, що й возом можна на воду з'їхати. На другому боці простягся широко розлогий степ і кінчався десь далеко на обрію. Тарас розглядався пильно і все добре запам'ятовував. На берег не радив Максим виїжджати, бо там, певно, побачить їх той самий чорт. Але Тарас не втерпів, щоб не вийти на берег пішки і не роздивитись. Він помітив, що в тому місці не росла трава така, як у степу. Тут було місцями повно високого хабаззя, місцями не було нічого. Запримітив тут попелища. Значить, татари ставали тут обозом, і то ще недавно. Зайшов, ховаючись поміж високий бур'ян, аж над берег балки. Вона була дуже велика, поросла старим лісом. Цей берег був стрімкий, з нього виступали каменюки, великі, наче хати. "Найкраще було б сховатись у балці, як татари вертались би, а вночі на них наскочити. А що з дідом зробити? Авжеж, коли покажеться, що він татарський поплічник, треба буде його кудись запроторити".
Розглянувши все гаразд, Тарас відправився на переправу під берег Інгульця і зараз вернувся з товаришами до села.
Ця думка не виходила Тарасові з голови. Але він ні перед ким її не видав.
Була вже пізня осінь. Замість спалених, з'явились нові городки. В полі обробили все, хліб звезли до села і поскладали в скирти.
Зараз у Пилипівку взялись морози і нападало доволі снігу. Зима почалася раніше, як собі люди міркували. Тепер звозили з лісу дерево на паливо вже саньми.
Одного такого дня вибрався Тарас з Трохимом до тої балки пошукати того татарського чорта, про якого говорив Максим. Вибралися дуже рано, бо днина була коротка. Приїхали прямо над балку менш-більш навпроти місця, де мав жити той дідуган. Вони роздивилися по балці. Безлисті дерева стояли, мов мертві, вкриті млою і снігом. Долом було повно снігу, так що не можна було зміркувати, куди б перейти на другий бік. Ніде не було сліду. Вони почули під другим берегом гавкіт собаки.
— Як тут є собака, то буде й людина, — сказав Трохим, —ану роздивімся.
Дивились, як би з'їхати з берега, та це здалося неможливим. Берег був стрімкий, мов стіна. Вони поїхали далі, та потім роздумали. З'їдуть з берега, та хтозна, чи конем переїдеш. Лишити б тут коні і піти пішки, але ж небезпечно самих коней лишати.
— Ні, Трохиме, добре, що ми слід знайшли. Приїдемо сюди ще з іншими, тоді залишимо тут коней і підемо обидва пішки... А дивись лишень — там під берегом видно смужку диму.
Дим справді виходив десь щілиною і здіймався вгору.
— Отож ми вертаймося, а незабаром, може, і завтра, приїде нас більше.
Та на другий день настала відлига, почав іти дощ. Так тривало кілька днів. Тарас розповів Максимові, що відшукали місце в балці, де живе дідуган.
— Я б вам був сам показав, та я його боюся, бо він з чортом руку держить, і татари мають перед ним страх. Я б вам радив покинути цю думку.
— Вдень хрещеним людям нічого чорта боятися, — сказав Тарас, — а з людиною, коли б того треба, дамо собі раду. Нас піде туди двоє.
Як знову погода поправилась, Тарас узяв іще двох товаришів, і вони поїхали ранісінько до балки. На тому самому місці почули гавкіт собаки і побачили смужку диму. Тарас з Трохимом узяли списи в руки і пістолі та зсунулися з берега вниз. Тут загрузли в сніг вище пояса, а треба було пробиватися далі. Місцями йшли поверх примерзлого снігу, місцями загрузали. Вони пробували списом промостити собі дорогу, поки не зійшли до дна балки. Тепер почали йти вгору. Два товариші, що стояли коло коней, бачили їх крізь безлисті галузки дерев. Нарешті, як добре вже попріли, дісталися на другий берег. Тут з-під берега стирчало велике каміння, наче скелі, присипане снігом. В тім березі побачили чорну щілину до якоїсь печери. Звідси вискочив великий собака і почав до них прискакувати. Хлопці обганялися списами.
— Який там чорт швендяється? — почувся з печери старечий голос по-татарськи.
— Чорт удень не ходить, — відповів йому Тарас теж по-татарськи. — Та ти, чоловіче, краще зробиш, як вийдеш та уговкаєш собаку, а то, далебі, списом проколю цю влізливу тварюку.
Тепер вийшла з печери чоловіча постать. Був це старезний дідок у високій татарській шапці, з сивою головою та бородою. Був він одягнений увесь в овечий білий кожух догори вовною. Здавалося, що те волосся виростало з його тіла, бо одежа щільно прилягала. В руці держав короткий спис, з-за пояса стирчав такий гострий ніж, що аж блищав.
Старий заслонив долонею очі від світла, котре його разило, і дивився на них.
— Ходи сюди! — замимрив беззубим ротом по-татарськи.
— Ходімо! — сказав Тарас до Трохима по-українськи.
— Як ти хрещений, — обізвався дідок по-українськи, —то говори до мене хрещеною мовою, якої я вже давно не чув.
— Здорові були, діду! — сказали обидва і поклонилися шапками.
Дід заспокоїв собаку, наблизився і почав до них уважно придивлятися.
— Здорові, хлопці! Ви, певно, будете з того села уходників, що тут недалеко в степу розляглось...
— А хіба ви знаєте про наше село? Ми вже тут п'ять років живемо, а ви, діду, до нас ні разу не заглянули.
— А хіба мені вас треба? Про село я знаю від татар. Знаю, що вони кілька разів хотіли вас загорнути, та не вдалося. Ви здорово б'єте, і вони мають перед вами страх. Але ви таки не встоїте, як прийде їх велика сила. І сліду по вас не останеться.
— Бог ласкавий на нас, і ми добре бережемось.
— Та чого ви в цю самітню до мене забрели?
— Ов! Та бо не гнівайтеся, діду, та краще нас у хату запросіть.
— У мене катма хати, так як у мого пса. Я живу в ямі.
— Так пустіть нас у яму, ми гості, з добрим словом прийшли, нічого злого вам не зробимо.
Старий махнув рукою і замимрив:
— Ходіть.
Сам пішов попереду, зігнувшись при вході. Пес обнюхав їх з усіх боків та кілька разів вишкірив зуби. Вони теж пішли у печеру. Тут горів малий вогонь, і було тьмяно. Дід підкинув скіпок, і стало ясно. Печера була досить простора, висока, закурена димом. Не було тут нічого помітного, а все ж було воно для хлопців незвичайне і дивовижне. Серед печери горів вогонь, коло нього стояв глечик. При одній стіні настелено сухої трави та моху, на ній кілька кожухів. Зараз недалеко стояв простий стіл, збитий з грубих дощок, та один ослін. Стояв ще тут пеньок, на якому старий колов дерево та скіпки. На столі були два глиняні горщики, миска і мідний кухоль на воду. На стіні висіли на кілку сокира, лук і сагайдак зі стрілами.
— Коли вам хочеться сідати, то сідайте на ослоні, я на пеньку присяду. А як ви голодні, то дам вам по кришці меду та в'яленої риби. Тепер, либонь, піст, тому не даю вам вудженини. Більше в мене нічого немає, вибачайте.
— Спасибі, діду, у нас є дещо в торбі, що на дорогу взяли, ось ми вас почастуємо горілкою та пшеничним хлібом.
Тарас добув з торбини пляшку, хліб і поклав на стіл.
— Дай, Боже, дідусю! — перехилив Тарас чарку та зараз налляв і подав дідові.
— Спасибі, що пошанували мене, старого. Випив чарку і взяв хліб. Він його понюхав.
— Як гарно пахне, справді. Вже й не тямлю, коли такий їв. Еге ж! І ковбасу привезли. Та тепер піст. Ну, спасибі!..
Видно було, що старий був з цього дуже радий.
— То ви, діду, знаєтеся з татарами? — спитав згодом Тарас.
— Як не знатися? Я сиджу при їх дорозі, і щороку ті грабіжники проходять мимо туди й назад.
— Переходять через балку впоперек?
— Куди пак! Можна б місцями переїхати одинцем, але вся орда не перейде.
— І нічого вам не роблять злого?
— Якби так було, то я б уже давно не жив, бо вони не вміють церемонитись, — відріжуть башку, мов горобцеві, —засміявся дід, — але вони мене вважають за свого, за татарина, бо я так по-татарськи говорю, наче їх брат. Я забув би хрещену мову, коли б сам до себе не говорив та молитви не промовляв уголос.
— А не скучно вам, діду, без людей?
— Чого ж скучно? У мене все якась робота є, я не без діла. Влітку зілля збираю та сушу, а відтак у татар міняю. В мене трохи садовини в балці, пасіка, а взимку шию собі одежу, та полюю, та шкіри виправляю, які теж у татар міняю.
— Випиймо, діду, ще по чарці, веселіше буде балакати.
— Чи не забагато буде на мою голову? Вона відвикла, а ваша горілка неабияка. Та тепер ви мого меду покуштуйте.
— А довго ви, діду, в цій балці живете?
— Е! Який ти цікавий! Перший раз тебе бачу і зараз душу перед тобою розкривай.
— Ні, то ні, ми не цікаві, а тільки так спитали. Ну, дідусю, ще по чарочці, щоб лиха не знати. Ми зараз-таки підемо, а коли нас не проженете, то ще деколи навідаємося, та й вас до себе в гості просимо.
— Мені за людьми не скучно, а ви, як схочете, то заходьте до мене, я буду вам радий.
— У вас, діду, не все би нам було безпечно, бо можна татарам у петлю попасти.
(Продовження на наступній сторінці)