Микиті Єгоровичу пригодилося десь вичитане, що на Сахаліні, де за царизму жили вислані, дозволялося будь-кому брати собі землю й займатися господарством. В такому разі знімалася охорона. Брали землю не лише селяни, а й люди іншого стану. Як не дивно, а врожаї у інтелігентів були вищі, ніж у безграмотних селян. Людина, що живе і діє навпомацки, не може відірватися від засвоєного досвіду, вона змушена бути консервативною.
Коли була продана десята машина, голова колгоспу зупинив цю вільну торгівлю і наказав вивозити сапропель на шпиль й засипати під намет. Наступного року ці добрива підуть під кавуни, на яких спеціалізується колгосп. На чистому піску навіть кавун не росте. А якщо йому дати добриво під корінець, та ще таке, він дуже швидко й надійно вхопиться за ґрунт. Для кавуна головне вхопитися за ґрунт, не загинути на перших порах, а тоді корінь проб'ється до ґрунтової води і ніяка посуха йому не страшна. Навпаки, згодом чим більше тепла, тим солодші будуть кавуни і дині.
Як би там не було, а кооператив "Акванавт" зібрався у повному складі в своєму штабі, щоб підбити баланс роботі і заробіткам.
Була неділя. Чергувати на плоту у другу зміну випало Володі, Зоріку Ткачу по прізвиську Гумірабік — на березі. Зорік — хлопець ненадійний і не пристосований до роботи, пов'язаної з машинами, з молотком і терпугом. Він нелегально пише вірші, як і Володя, грає на гітарі і пробує малювати. Тому-то ставити його на двигун не можна. Заглухне, він його до ранку не заведе.
Збиралося на дощ. Гриміло десь за горою, і навіть над головою потріскував якийсь сухий і неприємний грім, небом пробігала синя блискавка, і тоді на якийсь час очі нічого не бачили. Володя сидів під дощовиком, обмахуючись бур'яниною від комарів.
— Зо-орік! — подав голос Володя, щоб перевірити на місці той і чи не заснув — Як ти там? В тебе є плащ, бо дощ надходить?
— Ні-і, нема.
— Я так і думав! Як же ти виходиш на чергування?
— Було так гарно...
— А тепер буде погано! Якщо почнеться дощ, пересунь шланг в ямку за кущами, а сам тоді сховайся в сарайчику! Та не засни, бо там затишно і тепло!
Аж тут налетів вихор, зашелестів листям плакучих верб на березі, погнав хвилі по озеру, розгойдав пліт. Володя скочив на ноги й ухопився за триніг. Дощовик злетів з пліч, але він встиг вхопити його за полу. Накинув на голову. По напнутому целофану забарабанили крупні краплі дощу. Пліт погойдувало, але він сто яв на місці, чинячи опір вітрові і хвилям Володя поправив брезентовий чохол на двигуні, щоб часом дощ не позаливав свічки чи не замкнув проводку.
Раптом Володя відчув, як пліт повернуло й почало відносити на середину. У чому справа? Кинувся до троса. Так і є! Один кінець, той що був прив'язаний до пенька, відірвався. А може, пеньок трухлявий, не витримав, зламався. Тягнучи на себе трос, Володя нарешті зупинив пліт. Треба було заглушити двигун, але він не міг відпустити трос. Та налетів вітер, він скинув чохол у воду, а дощ позаливав свічки.
Зрозумівши, що далі протилежного берега пліт не попливе, а чохол може потонути, Володя кинув трос і стрибнув у воду. Володя кинув чохол на пліт, а сам вхопився за край і почав штовхати його до берега. Залишалось кілька метрів до очерету, що ріс на мілині, як Володю щось шкрябнуло за ногу. Відчув, що на дні якісь колючі гілки й коряги. Вирішив обійти їх і став на щось пласке й слизьке. Камінь? Звідки він? Хитнувся назад і почав ногами обмацувати плиту чи щось схоже на неї. Точно. Вона неширока. Пірнув, і вхопившись за гілку, що колола йому ноги, став обмацувати той предмет. Аж воно не плита, а мабуть, камінь з могили. Сантиметрів тридцять заввишки і біля метра завдовжки. Товщина його десь біля сорока сантиметрів. Раптом намацав щось подібне на отвори для ключів. Випірнув і, важко дихаючи, вхопився руками за край плота, який краєм уткнувся в очерет.
Нарешті хлопець вибрався на берег, добряче поколовши ноги в очереті, де було чимало дрібних гострих черепашок. Кинувся попід вербами до хлівця, в якому дрімав Зорік.
— Спиш! — вигукнув Володя й увімкнув світло.
— Ой, не треба, зараз буде повно комарів! — пробурчав Гумірабік.
— Не з'їдять! Ти чуєш мене, соня! Я знайшов скарб! Може чув, що наші, коли відступали у війну, поскидали в озеро всі сейфи, що везли на схід! Тут, казали, таке багатство!
— Нащо поскидали? — невдоволено бурчав співбесідник, йому хотілося спати, а в такому стані людині нічого не миле, навіть скарб.
— Бо німці оточили! Як ти не розумієш! Так от на дні біля кута нашого плоту, під карчамаччям і якимсь гіллям у муляці сейф! Ти чуєш? Я його обмацав! Точно сейф! Треба там якось прив'язати пліт, щоб його не погнало кудись з того місця, а завтра, як приїде Микита Єгорович, добудемо його з води! А то він обіцяв якусь золоту жилу! Оце буде золота жила, уявляєш?!!
Вночі була сильна злива, і Микита Єгорович не наважився їхати зранку, доки не протряхне дорога біля озера. Там чорнозем і взагалі ґрунт такий, що ложка води, — миска грязюки. Приїхав він лише по обіді. Приїхав і ще здаля побачив, якого лиха наробила стихія.
— Ну що, набідокурили тут без мене? — запитав він свою команду, переступивши поріг сарайчика-майстерні. — Чого носи повісили, це нормальне явище! До нього належить бути готовим і не нюні розпускати, а все ставити знов на свої належні місця. А ви стільки часу сидите? І стільки часу простоює агрегат?
— Трос відірвало й понесло, — розповідав Володя — Я чіплявся за другий кінець і підтягнувся до берега. Двигун залило. Треба розбирати, чистити свічки і всю проводку.
— Так чого ж ви, — почав було Микита Єгорович і замовк, пригадавши, що сам заборонив хлопцям мати справу з електрикою.
Хлоп'ята переглянулися, і всі погляди на якусь мить зупинилися на Володі. Пауза насторожила Микиту Єгоровича.
— Іще якась неприємність?
— Навпаки, — мовив Володя загадково — Ви чули, що у війну наші відступали й поскидали в озеро скарби, щоб не дісталися фашистові?
Оце так секрет! Микита Єгорович отетерів. У вухах задзвеніло від такого запитання. Виходить, вони все знають? Як і звідки? Треба б якось прореагувати, проказати, що все це вигадки, та гра в байдужість не виходила. Зібравшись з духом сказав:
— Ну, чув, то й що?
— Так то правда.
— Та киньте ви вірити в різні там плітки! — сердився Микита Єгорович — Коли була та війна. І хто це знає? Хто бачив? А якщо бачили, то чому не повитягали? Все! Кінчаємо про вигадки, беремося до діла! Боцман, на човен, тягніть кінець троса на місце, як тільки пліт підтягнете сюди до берега, я займусь двигуном.
— Так то правда! — стояв на своєму Володя — Я знайшов сейф!
— Де-е? — аж похитнувся Микита Єгорович. Він уже встав було, та повернувся й сів на лаву — Де, кажу?
— На дні. Он там, де стоїть зараз пліт, куди його підбило. Я наступив на нього ногою, а тоді пірнув і увесь обмацав. Точно сейф. Тільки до половини замулений і слизький.
Мовчки вставши, Микита Єгорович поспіхом поскидав з себе одяг і, вхопивши за руку Володю, скомандував:
— Пішли!
Перший порив був кинутися швидше, стрибнути у воду й самому переконатися, але стримав себе, бо... належало обмізкувати, як же тепер бути, коли такий секрет розсекречено? Все пропало. Доведеться здавати державі, а тоді винагороду ділити на всю братію. Хіба заради цього він кинув роботу і товчеться тут з цими недорослями? Хоча останнім часом і це заняття йому подобалося. Вільний, сам собі хазяїн, робота клеїться, а там підуть і добрі гроші. Чого ще треба? — зупинився на березі біля високого очерета.
Володя в плавках зачвакав по муляці.
— Йдіть за мною.
Микита Єгорович пішов слідом, все ще не знаючи, як бути, що робити далі. Хоча віри не йняв у те, що це правда.
— Обережно, Микито Єгоровичу, тут накидано гілля. Ой, уже! — зупинився Володя по пояс у воді.
— Що вже?
— Наколовся. Коліно.
Володя нахилився й потягнув з води гілочку, яка виявилася донькою великої гілляки. Намірився кинути її на берег, та Сорокаліт перехопив її і став приглядатися до колючок.
— Акація, — зробив висновок він — Володю, як ти думаєш, звідки тут акація? По березі озера верби ростуть, калина, ну ще кислиці. Акація у лісосмузі. Хтось же притяг гілляку з лісосмуги?
— Та й не одну. Оце місце все захаращене чомусь таким гіллям.
— Понаносило вітром? Виключено, адже вітрові належало пронести таке важке гілля через городи, через кущі й дерева. Для цього вітер мусив мати не тільки руки й ноги, а ще й голову, — говорив Микита Єгорович, витягаючи з води гілку за гілкою й передаючи їх Володі. А той виносив і викидав гілля на берег.
Пліт стояв, уткнувшись одним своїм кутом в очерет під берегом, а протилежний кут ніби показував місце розташування скарбу. Тримаючись руками за пліт, Микита Єгорович місив ногами намул і відвертався від бульб, що пузирились на воді, лопаючись, стелили над водою болотяний слід. Володя уважно спостерігав за Сорокалітом.
— Ні, то ви вже дуже далеко, ближче трохи! Ще ближче.
— Стій! — підняв руку Микита Єгорович. — Воно!
Він ще якийсь час потоптався, ногами обмацуючи предмет, а тоді, затуливши носа, пірнув під воду. На тому місці розійшлися піняві кола. Та ось він випірнув і потяг за собою ще одну гілляку. Пішов до берега, приказуючи:
(Продовження на наступній сторінці)