«Акванавти» або «Золота жила» Михайло Чабанівський

Читати онлайн повість Михайла Чабанівського «Акванавти» або «Золота жила»

A- A+ A A1 A2 A3

Голова подумав-подумав та й зрештою погодився на виставлені умови, бо справа перспективна. Микита Єгорович повертався до своєї юної бригади в доброму настрої.

6. ПОПЕРЕДУ МОРЕ

Третій день Микита Єгорович гасав на своєму горбоконику, дістаючи в колгоспі все потрібне для нового агрегату, писав заяви, виписував накладні й залишав розписки.

Третій день його команда знаходилася між небом і землею. Купалися на пляжі, неподалік від піонерського табору, бо там, де дачі, рибу ловити можна, а купатися незручно, обривчастий берег, і муляка закипає бульбами, насичуючи повітря смородом.

Микита Єгорович хвилинки вільної не мав, щоб заскочити до них. А така довга відсутність Сорокаліта розхолоджувала хлопців, наводила на нехороші роздуми. Особливо тоді, коли тебе під'юджують і хіхікають за спиною. Все це, звичайно, Рая. Це вона сіє підозру щодо Микити Єгоровича і його дружби з Ляною Григорівною. Це вона пророкує класичний фінал такої дружби: одруження і все інше, що з того витікає. А в сімейного чоловіка, звісно, нема вільного часу для таких дурниць, як спускання під воду...

Сонце було в зеніті, і вся бригада акванавтів разом з дівчатами Іриною, Раєю і маленькою Каринкою зібралися йти додому. Раптом Боцман, що більше від усіх переживав відсутність Сорокаліта, мовив до товаришів:

— Увага! Не треба паніки! — він приклав до очей зігнуті трубками пальці рук, ніби дивився через бінокль, і став коментувати те, що бачив і що бачили інші. — Прибув якийсь вантаж! Це добре. Краще, коли привозять, ніж коли вивозять. Щось габаритне і важке, бо здорові дядьки зсовують той пристрій униз по дрючках...

Так, справді, в цей час у дворику сторожевої будки розвантажували пристрій — насос і двигун, встановлені на металевих полозах. Коли машина поїхала назад, а хлоп'ята підійшли і мимоволі вишикувалися, спостерігаючи за тим, як Микита Єгорович відмиває під умивальником руки від мазути, Рая подала голос:

— Будемо поливати городи дачникам і заробляти гроші.

— Точно! — підійшов до них Микита Єгорович. — Молодчина дівчино! Ти дивишся в корінь! Перш за все нам потрібні гроші. Якщо ми думаємо про справжній батискаф чи батисферу, потрібні чималі гроші. І ми їх заробимо!

— Що-о, справді будемо поливати? — розчаровано мовив Боцман.

— На поливі багато не заробиш. Ми відкриваємо золоту жилу! Час настав такий, що люди, які мислять і діють, мають можливість за свою працю одержували належну винагороду!

Микита Єгорович у доступній формі виклав хлопцям свої плани добування муляки з дна озера. Показав документи, які свідчили про те, що з колгоспом укладено угоду на поставку на поля сухого намулу, по-науковому — сапропелю.

Агрегат належить встановити на плоту і з дна озера подавати намул разом з водою на берег.

— Цього літа ми попрацюємо, заробимо грошей, які будемо складати на книжку, а наступного літа поїдемо на море. Взимку розробимо план і креслення справжнього батискафа. Ознайомимося з усім тим, що вже є на світі. Прочитаємо все написане про вивчення морського дна і будівництво батискафів. Всі твори француза Іва Кусто...

— І ви думаєте, що на муляці можна заробити гроші? — засумнівався Володя. — Та ще такі, яких би вистачило на будівництво батискафа і поїздку на море?

— Я вам сказав, що це — золота жила! — переконував Микита Єгорович, хоча думав у цей час не стільки про батискаф і сапропель, скільки про дно озера і металевий сейф, у якому, за словами діда, має бути щось вагоміше за цю затію.

Розуміючи стан хлоп'яків, без яких йому не обійтись, Микита Єгорович малював їм прекрасні картини, але намагався не відриватися від реальності. Праця й справді не важка. Хтось один сидить на плоту біля двигуна і шланга, що смокче муляку з дна озера. На березі черговий чи двоє з лопатами і сапами спрямовують воду з мулякою у якісь ямки чи загати, де б намул осідав, а вода стікала поступово назад у озеро чи просочувалася в землю. Фізичне навантаження мізерне. Тут може ходити з сапою навіть Василько. Якщо все піде гаразд, то працювати можна у дві, а то й у три зміни. Третю — нічну, Микита Єгорович бере на себе, про що й сказав хлоп'ятам.

— І самі будете вночі? — засумнівалася Рая і багатозначно усміхнулась.

— Можу тебе взяти, щоб не так нудно було, — відказав Микита Єгорович, відбрив, так би мовити, гостроязику.

— Нащо вам ми, у вас є старші. Ляна Григорівна, наприклад, з якою буде вам веселіше. На весілля покличете?

— Обов'язково, тільки ж це не скоро, — не розумів Микита Єгорович, до чого все це.

Є на світі люди, яким здається, що вчора все було прекрасно, сьогодні гірше, а завтра буде якщо й не гірше, то й не краще. Пішов сніжок, всі навколо радіють, адже це якось підійме настрій, а такий відкопилить губу і скаже: а чого радіти, він все одно розтане. Людина живе на світі. Теж нічого радісного, все одно помре. Микита Єгорович дивився на Раю і думав, що така навіть на весіллі скаже: "А що тут хорошого? Зараз розлучень більше, ніж заручень та шлюбів".

Навчені гірким досвідом і підбурювані Раєю, хлопці не вірили в надійність і довготривалість їхнього, як каже Микита Єгорович, кооперативу. І тільки тоді, як Ляна Григорівна погодилася допомагати цьому кооперативу в роботі, Рая прикусила язичка, а всі інші з повною віддачею взялися до роботи.

Голова колгоспу приїхав на озеро, щоб на власні очі побачити, що тут намислив оцей городянин, онука діда Сорокаліта. Приїхав і побачив те, на що навіть не міг сподіватися.

Микита Єгорович і Ляна Григорівна в човні, один кінець тонкого металевого троса прив'язали до пенька, другий тягли по воді, щоб прикріпити до стовбура верби й відгородити великий кут води. Вибирати сапропель потрібно, починаючи від берега. Трос напнули майже над водою, але як не напружувалися, середина все одно провисла й торкалася води.

— Та це не страшно, — запевнив свою підручну Микита Єгорович. — Трос оцинкований, іржі не боїться. Спочатку пліт рухатиметься по один бік троса, що ближче до берега, а потім...

Хлопці тим часом бродили у воді навколо плота, забиваючи гвіздки й обплутуючи дротом дрючки для надійності. По краях прибивали рейки, щоб інструмент чи гайка, що випали з рук, не котилися у воду. Анатолій Іларіонович здивувався, з якою запопадливістю вони все це виконували.

— Чим ти їх так заохотив, як мурахи працьовиті? — гукнув він Сорокаліту.

— Нічим. Це просто розкріпачена праця! — весело відказав Микита Єгорович, повертаючи човна до берега. — Це ж авансом, а що буде, як побачать результати своєї праці?

Зробили по краю плота ще й бильця. Поставили триніг над двигуном, а в ньому повісили електричну лампочку. Кабель тягнеться з берега від стовпа. Все враховано, все вирахувано. У воронку залита вода, шланг опущено в озеро, але не до дна. Повен бак бензину. Шнур на пусковому шківу. Микита Єгорович глипнув на голову колгоспу, що все ще стояв на березі, голосно мовив:

— Боже поможи! — і рвонув на себе заводний ремінь.

Все вже перевірене й вивірене. Двигун запрацював з півоберта, загомонів, задимів спочатку, а потім присмирнів у розміреному робочому ритмі. Пожежна "кишка", що широкою стрічкою лежала на поплавцях від плота до берега, поступово стала округлятись. Вода просочувалася в отвори й дірочки, над шлангом підіймалися невисокі фонтанчики, утворюючи на вечірньому сонці невеличкі, іграшкові веселки.

На березі вода зі шланга витікала в бур'ян. Хлоп'яки обступили калюжу. Вода спочатку була чиста, та вже через секунду, другу, третю пішла каламутна, а далі з мулякою.

— Ура-а! — зарепетував першим Василько й на манір буровиків, що радіють першому фонтану нафти на новій буровій (як це показують по телевізору), почав набирати в пригорщу каламутної води й хлюпати собі в обличчя. Заодно хлюпнув і Каринці, що зовсім цього не чекала. На лиці майже нічого не залишилося, зате біле платтячко стало рябим.

Згодом потекла рідина схожа на мазут.

І розпочалася робота. Звичайна, повсякденна, у дві зміни, бо Микита Єгорович, прочергувавши другу половину ночі, не міг сидіти за кермом свого горбоконика. А сидіти треба було, оскільки він сам був і за начальника, і за постачальника.

Добутий матеріал висихав, тріскався, але дуже легко кришився, перетворюючись на сажу. Щоб встановити його риночну, так би мовити, ціну, Микита Єгорович, узгодивши це з головою колгоспу, вивісив щит, де пропонував дачникам купувати надзвичайно якісне добриво.

Місцеві селяни, що проїздили цим шляхом понад озером, теж читали написане, але купувати не поспішали. По-перше, у них городи внизу, це у дачників на пісках, а по-друге, вони ще не знали, що воно.

Першу машину купив за сто карбованців сивоголовий інтелігент. Микита Єгорович зрозумів, що прогресом рухає мозок. Чоловік розумової праці, мабуть, читав журнали чи чув по телебаченню і взяв до уваги відкриття. Простий дядько на таке на наважиться, скаже, ще бог його знає, яке воно, а гроші чортячі! Він не розуміє, що для посіву не варто шкодувати нічого, оскільки прислів'я твердить: що посієш, те й пожнеш. Чим більше вкладаєш у майбутній врожай, тим більше одержиш.

(Продовження на наступній сторінці)