Він пожадливо впивався в губи, в очи, груди… Тірца поривчасто дихала, вгиналась тремтючою лозиною, шепотіла:
– Це нічого…
Була чаруючи приваблива, як сон. Вона безмірно краща за Олю. Правильний ніс, еластичні гадючі обійми…
Солодкий гріх! І вони сплелися, впившись одно в одного, як двоє зміїв.
– Ну, а тепер ми розійдемося назавжди.
Тірца мовчала…
– Прощавайте!
– Пожди… Я хочу ще сказати.
– Краще мовчи. Я все одно не повірю тепер ні одному твоєму слову.
– Ти й раніше так ставився до моїх слів?
– На жаль, я учора повірив тобі, а сьогодні я зневажаю тебе разом з собою.
– Я не брехала. Я так думала…
– А я так думаю, що це були дипломатичні віхи по дорозі в соіtus.
Тірца мовчала, потім схилилась лицем у траву й заридала.
– От. Я думаю, що й твій плач – штучна гістерія, яку ти не раз учиняла своєму інженерові.
Тірца злякано підвелася.
– Взагалі, з сьогоднішнього дня ти для мене – плювок. Більш ми не зустрічаємось.
Тірца стала навколішки, цілувала Сергієві руки:
– Костю! Котику!.. Вийди взавтра… Я благаю… ти про все довідаєшся…
– Добре! – принизливо кинув Сергій, вирвав руку і зник у пітьмі.
Але другого вечора він вийшов.
– Скажи, ти хоч крихотку мав доброго почуття до мене?
– Мав. Багато мав. Я навіть починав вірити, що ви морально мене підіймете, а вийшло, що ви сама мерзенна торговка душею й тілом. Від дотика до вас я став гидкий сам собі. Я не можу простити собі, що був момент, коли я протиставляв вас їй.
– Ви їй напишете про це?
– Я написав. Я завжди їй пишу про все.
– І вже послали?
– Ні, лист у мене.
– Ви зможете прочитати мені це місце?
– Це для вас не дуже приємно буде.
– Це буде для мене остання приємність.
– Гаразд! – згодився Сергій.
Вони зайшли в окремий кабінет кафе.
"…А виявилось, що ця свята женщина – звичайнісінька полюбовниця якогось інженера, – кінчав Сергій. – Я певен, що ти не надаси цьому такого значення, як попередньому інцидентові. Після тієї віри в дружбу – це була звичайнісінька гра, щоб виявити обличчя цього типу…"
– Падлюко! – скрикнула обурена Тірца. – Ви хитросплетінням хочете замаскувати свою підлу істоту?! Ви називаєте це грою? У кого загорілися очи божевільним упоєм? Хто кусав мені груди? Я б доказала їй – вашій любові. А він ще величається своєю щирістю. Мені противно дивитись на вас.
Сергій, загорнувши листа, встав.
– І ви пошлете?
– Пошлю.
– Ви не маєте права, – скрикнула Тірца з новим приступом люти. – Ви ображаєте мене. Ви мусите зараз же повернути мені цього листа. Плюгавити мене перед якоюсь міщанкою?! Не смій!.. Порви, або я перегризу тобі горло. Ти не мужчина, ти не маєш свого "я". Я буду кричати, я покличу мужчин – хай розсудять.
Сергій озирнувся. Вже й так біля їхніх дверей стояло чимало людей. Роздробивши листа, Сергій кинув Тірці в обличчя його, й кулею врізавсь у натовп.
Через день Сергій уже сміявся з цієї пригоди. Він відновив листа й дописав останнього інцидента. Тільки ж повернувся від поштової скриньки, як біля ганку до нього підійшов хлопчина:
– Ви товариш Мироненко?
– Я – Мироненко.
Хлопець ткнув пакета й вибриком зник за ріг. Пакет був товстий, загадковий. Глянувши на підписа, Сергій іронічно посміхнувся: Тірца.
Лист починався тоном закляття пророчиці. Любов – не вічна. Настане хвилина, коли він буде покинутий і тоді відчує себе обікраденим до дна душі. Він не має власної скарбниці, не має власних таємниць. Мусить їх берегти. Її останнє прохання – зберегти в таємниці чистий спогад про їхні відносини. Щоб зрозумів її – вона розкаже про себе. Це мала йому переказати вчора.
Так, вона полюбовниця інженера, навіть двох інженерів, вона вже з останніх років гімназії – полюбовниця, бо вродилася красива й бідна. Вона все життя своє – полюбовниця, але їй дано розуміти й відчувати життя глибше. Вона плекала в своїй фантазії велику дружбу, велику любов, – хоч ніколи її не знала. Тоді трапився він – закоханий ідеаліст. І перше її бажання було вкрасти чужого раю. Вона вкрала…
– Гістеричка! – промовив Сергій і, недочитавши листа, злісно затопив його шматки в помиях умивальної миски.
"Ти не надаси цьому такого значення… це була… гра…"
Там "братерське почуття", тут "дружба", "гра"… Хто ж, нарешті, Сергій?
"Я міг би вам багато дечого викрити", – пригадався лист Концова.
І Оля, приголомшена, знечулена, шукала зустрічі з Концовим. Кілька разів вона його бачила в компанії ділових непманів, раз з елегантною жінкою. Врешті зважилася зайти до нього на кватирю.
Концова не було. Оля лишила записку. Другого дня вже одержала відповідь: "Буду очікувати о 7-й вечора".
О 7-й Концов очікував на Олю разом зі столиком, збагаченим фруктами, пундиками та парою чарочок. Оля одмовилась од угощення й зразу перейшла до питання, що її цікавило.
– Що ви знаєте про Мироненка? Що він за людина, на вашу думку?
Концов озвався ображеним тоном:
– Мироненка? Я не знаю, чи варто мені говорити про його після того, як мені висловлено повне недовір’я… а врешті, коли вас цікавить – я скажу. Я в цьому не зацікавлений, а вам, можливо, буде на користь. Мироненко. Так. Я певен, що й ви не знаєте його дійсного прізвища. На мою думку – це тонкий дипломат, шантажист вищої марки. Я інтуїтивно відчув його істоту. І от уявіть собі… ми зустрілися з ним на вокзалі. Зараз почав про вас… Як живете, як виглядаєте, чи не зраджуєте…
– Так запитав?
– Так, так, так. Думаю, – помилився. Він щиро її кохає. Коли раптом: "Ну, а як вона вам?" Кажу: "Оля мені дуже подобається. Це незвичайного розуму людина, це втілена наївність і чистота". – "Так, – каже, – такий крам на ринкові ідеалістів дорого цінується". Я обуривсь… "Як ви можете так цинічно висловлюваться про людину, що її любите?" Він зареготавсь: "А ви з чого це взяли, що я її люблю? Я тільки думав любити". – "Тоді для чого ви переписуєтесь, для чого дурите дівчину?" А він нахабно: "Ви ж людина комерційна. Власне, я й думав серйозно про це з вами поговорити. Я приручив одну з дикіших арабську коняку. Вам це не вдалося – прошу купити. Ваша ціна?" Я нестямився від обурення. Я схопив його за груди: "Або ви припините з цього моменту листуватися з Олею, або я зараз же вас одправлю в ДПУ, як шантажиста". І він, мерзота, в той же момент вигадав на мене історію зі спекуляцією. "А Оля, – каже, – то така наївна овечка, що щоб ви їй про мене не казали – то піде на гірше тільки вашій репутації… Запевняю, про це я потурбуюсь…"
Оля під час монологу Концова то блідла, то зеленіла. Потім тремтючими руками закрила обличчя й прожогом кинулась до дверей. Раптом ударилась головою в одвірок і впала на долівку в конвульсійних риданнях.
Концов перелякався. Він розбив карафку, поки зміг налляти шклянку води. Врешті йому пощастило посадити Олю на ліжко. Тоді він так само, як і воду, майже силоміць, влив їй чарку вина.
Гостро-зворушливий струмінь розбігся по тілу. Голова наллялася оливом. Оля не плакала.
– Дайте мені ще. Ще…
За кілька хвилин Оля відчула, як плинна маса пов’язала їй ноги, руки, а груди зчавили отруйно-тяжкі випарини. Хотілося скоріше задихнутися, захлинутися в плині. Оля жадібно пила щось нудно-солодке поруч з задушливо-гірким.
А навкруги тіні, тіні, вогні… Хаос…
Другого дня Оля прокинулася розбита, безвільна.
Мати стримано картала:
– Ну добре, що це в Шури… А якби це в когось? Хіба ж можна дівчині так поводитися.
Трохи згодом з’явився й Шура. Він турбувався про здоров’я й самопочуття Олі.
– Тепер тільки одно може мене прив’язати до життя, – казала Оля, – але почуваю, що цього ніколи не буде. Я хотіла б вчитися.
Шура серйозно замисливсь.
– Я вам допоможу. У мене є деякі зв’язки…
Оля вдячно глянула Концову в вічі. На цю тему вони говорили одного дня, другого й десятого.
Тоді Оля одержала від Сергія:
"Я певний, що ти нічого не будеш мати проти моїх розваг. Це переважно – тупоумні міщанки. Граючися з ними, я щораз упевняюсь у твоїй інтелектуальній і моральній величі…"
В Олі, здавалось, не озвався жодний нерв. Здерев’янілими руками поклала листа до великої їх колекції.
Увечері знов був Концов. Щось багато говорив. Оля зрозуміла його лише тоді, як торкнувся вусами її руки.
– Станьте мені за дружину. Клянусь вам. Ви будете користуватися всіма правами незалежної жінки. Ми цієї ж осені переїдемо в Москву, ви будете вчитися. До ваших послуг моя рука товариша. Навіть більше. Я радий бути вашим підданцем – тільки ви б були щаслива.
Оля болісно посміхнулась.
Пригадався реєстратор з біржі праці. "Не продасися – не будеш мати посади".
(Продовження на наступній сторінці)