«В потоках» Гордій Брасюк

Читати онлайн повість Гордія Брасюка «В потоках»

A- A+ A A1 A2 A3

"Дуже дякую за попередження. Звичайно, я й без цього знав, що ви оголосите мені війну. Але, дозвольте повідомити, ваші набої рвуться "за полем поражения". Я тут неповинний. Вас кепсько поінформовано. Як хочете мати дійсне уявлення про стан речей – треба поставитися критично й до слів того, кому ви так безмірно довіряєте.

Коли хтось хоче вас вигідно продати, то не називайте це "купівлею любові ціною коров’ячих туш". В ту хвилину, як і зараз, мені тільки шкода вас. Ви жертва. Я трохи більше за вас знаю життя і знаю людей. Вашого "товариша", чи як ви його називаєте, я зрозумів з першої зустрічі, а остання сутичка тільки ствердила справедливість моїх спостережень. Я міг би багато дечого вам викрити, але бачу, що моя послуга стає на перешкоді вашого "щастя". Даю слово, що від цього моменту найменшого втручання мого у ваші справи не буде. Тепер я хочу тільки попросити у вас пробачення за попереднє втручання, й з’ясувати його природу.

Досі я вас знав за надзвичайно хорошу, скромну й справедливу людину, і тим ви мені стали дорога. Я вас дуже поважав. І от, я побачив вас на краю прірви. Я сказав собі: "Твій моральний обов’язок за всяку ціну врятувати її. Вона ще наївна, молода, вона не бачить…"

З цієї причин і у мене його листи, його адреса й моя пропозиція йому виявити перед вами його дійсне обличчя. Повертаю вам листи й шлю вам своє тисячу-тисяч – вибачте!

Від душі зичу, щоб ви були дійсно щаслива, а в нещасливу годину не забувайте, що є на світі готовий до ваших послуг – Ол. Концов".

– Ну, за це вже дякую! – проказала собі Оля, сміючись, але поруч з цим відчула, як просякло їй у груди якесь роздратовання на саму себе.

– Вітя, підемо на город? – перекричала свій внутрішній голос.

За чверть хвилини вона вже обливалась потом, підсипаючи картоплю на батьківському клапті города. Вся увага була в процесі роботи, і зденервований організм вбирав як живний нектар – сонце, відмолоджувалась кров, росли м’язи.

Вже сонце, підпаливши край неба, склало офіру робочому дневі, як Оля поверталася з города. Повз неї проходили зі струментом теслярі, заляпані мулярі, вантажники… І Оля почувала себе спорідненою з цією робочою сім’єю. Вона має святкувати відпочинок разом з ними, вона має право на життя… Безперечно, вона відродиться.

Незабаром стануть певно в життя, горді своєю вірною любов’ю.

Неначе вранішнє сонце – розцвіла Оля щастям, коли вдома застала листа…

І раптом:

"…Ми сиділи одинокі, вигнанці світу. Були щирі й близькі, як брат з сестрою. Я не стямився, як наші вуста зіллялися в братній поцілунок… А потім… вона стала мені за жінку…"

Оля швидко відкинула листа. Зблідла, як висохлий степ. За завісою братерства – Сергій розпутник? Сергій зрадив?

Це та страшна хвилина, що її Оля інтуїтивно сподівалась. Вирок вже давно був у неї випечений хрестом на руці. Дві пилюлі морфію зберігались, як емблеми, що повинні уквітчати їхню любов.

Як з-під удару ножа, криваво бризнуло з грудей:

– Навіки втеряла любого, хорошого Сергія.

І руки рефлекторно простягалися до отрути. В цей час, підстрибуючи, в кімнату вбіг Вітя.

– Бачиш, скільки для тебе в полі нарвав квітів!

Здержуючи ридання, Оля вибігла на двір. Тікала міськими вулицями від камінного натовпу, від крику, від життя…

Скам’яніло зупинилась над кручею.

Сонце згасло. Насували примари. На синьому небі зірка запливала туманною поволокою.

Сергій був під перехресним вогнем. Він втеряв рівновагу, сон. Між ним і Олею повстало щось чорне, болісно-гнітюче, якийсь упир, що висисав йому кров і почуття. Сергій втеряв мужність. Він не договорював.

Оля догадувалась.

"…Благаю, хоч момент будь щирий. Чи ж любиш ти мене?.."

"…Ти не розумієш, яка я покинута, самітна. Ти може ніколи не зрозумієш…"

"…Ах, як хотіла б я, щоб хтось могутній стер цю чорну сторінку наших відносин, щоб, повернув мені давнього, хорошого Сергія…"

А поруч Катерина Яковна.

"Любий Костю! Ти завжди в моєму серці залишишся рідним братом. Ти надзвичайно хороша і щира людина…"

"…Я живо відчуваю твій подих, твою ласку…"

Сергій сам ще свіжо відчував солодкий сік її вуст, гарячий тиск її оголених рук. Марив нею самітними ночами.

І от однієї ночі Сергій побачив їх обох. Він лежав безвільний, а Катерина Яковна хірургічним приладдям витягувала йому серце з грудей. Поруч стояла Оля, бліда, з жахом в очах.

На ранок Сергій рішуче розірвав листи Катерини Яковни, а Олі написав одверто. Він зараз нічого не почуває до неї – стомився від переживань. але знає, що незабаром прийде хвилина, коли готовий буде добути її крізь ножі, крізь полум’я.

Написав і заспокоївся. Нарешті він одігнав чорну потвору. З певністю очікував хвилини, коли виправдає любов’ю слова.

Тим часом щовечора Сергія заїдала самотність. Тікав на людні вулиці, на бульвари, в кафе… Всюди тинявся одинокий, непомітний, безідейний, безбарвний. Заздрив на тих, що мали громадської нагрузки на двадцять чотири години, заздрив на ті білі пари, що зогрівали прохолоду ночі жаром грудей, проймали пітьму блиском в очах.

Він самітний.

Одного вечора, після кількагодинної прогулянки бульваром, Сергій сів на лавку. Не було опертя ні для думки, ні для ока. Враз на сусідній лавці проти ліхтаря помітив на диво знайоме обличчя. Наблизивсь до лавки й лише вловив усмішку очей – скрикнув:

– Фізіономістка?

– Фізіономістка. Ну що, справдилось моє пророцтво?

Така була зав’язка, а потім Сергій прогуторив цілий вечір. Щоб розпізнати ближче фізіономістку, він прикинувся ловеласом. До кінця вечора Сергій уже грався її косою, брав за талію… І в той момент, як мав остаточно кваліфікувати її, наблизившись до вуст, – фізіономістка раптом випросталась тигрицею:

– А та, найкраща з усіх жінок? Ех ви, мужчини… Або ви поцілуєте й ми більше не зустрінемось, або будемо хорошими знайомими.

Сергій засоромивсь. Він з’ясував мету свого поводження й запевнив:

– Я ніколи не полюблю другої…

– Полюбите! – жагуче шепнула йому в уста фізіономістка й зникла.

Сергій відчув, як той шепіт збурив йому кров, як раптом він зненавидів фізіономістку…

Другого вечора Сергій уперто шукав фізіономістку по всіх вулицях і бульварах. І знов несподівано вгледів її на тій самій лавці.

– А ви знаєте, що я приходив до цієї лавки вже кілька разів?

– Я знала, що ви будете мене шукати, й вийшла.

Сергія обурила така впевненість.

– Так знайте, я шукав вас для того, щоб поцілувати.

– Ви можете мене поцілувати тільки раз. Раз назавжди, – промовила романтичним патосом.

Сергій безцеремонно підступив. Враз фізіономістка закрилась руками й голос їй упав:

– Хіба й ви легковажний? Невже заради паскудного поцілунка ви здатні проміняти добрі товариські відносини? Ах, якими можна бути друзями! Це ж прекрасніше за любов. Так мало в житті прекрасно-чистого. Люди такі легковажні. Крихту волі, крихту свідомості – й можна викристалити прекрасніший перл, якого ще ніколи не знало життя. Його ніколи не породжувало кохання. Один необачний крок – і вже ніколи не відродити чистоти відносин.

Вона підвела надхненне обличчя й захоплено промовляла, вдивляючись широко-відкритим зором у глибінь ночі.

Сергій зачарувавсь: пророчиця Тірца…

""О, як я хотіла б, щоб хтось могутній зітер цю чорну сторінку наших відносин", – пригадав з аналогії: – Але, чи ж знає Оля цей кришталево-прекрасний ідеал дружби? О, безперечно, фізіономістка вище Олі. Вона пророчиця людського щастя, художник прекрасного ідеалу… Ніколи не сподівався зустрінути в ній таку високоідеальну жінку. О, божественна Тірца!"

Той вечір вони сиділи одно поруч одного повні екстазу, мрій, поривань до зоряних світів, і не ворухнувся жодний нерв стати.

Вранці Сергій не пішов на працю. Як же підло було б після надхненного піднесення внизитися до ілюстрування тексту: "Щоденно свіже м’ясо з міської різниці"…

Сергій побрів назустріч сонцю, вітав волошки й пахучі медові гречки. Радий був обійняти всесвіт, затопити повіддю рожевих мрій…

Коли ж повернувся, місто зразу закричало тисячами голосів різноманітних потвор цивілізації, вітрини магазинів презирливо дивились на його маленького, сірого…

Враз перед Сергія з магазину вийшла Тірца. Пішла вгору в супроводі сивого інженера. Тірца граціозно балансувала в білих капчиках, в білій шовковій сукні й білому брилі. До неї не по-батьківському притискався інженер. Він ніс галантерейні пакунки, й Тірца вдячно схиляла в його бік голову.

– Наволоч! – вирвалось у Сергія. – Так ось чому вона не хотіла, щоб я її проводив?

Зате тепер провів мстивим поглядом до самого будинку, де Тірца зникла разом з інженером.

Увечері Сергій зустрів Тірцу на місці де умовились. Взяв грубо попід руку й мовчки повів. Коли опинилися в глухому місці, промовив:

– Сьогодні я вас поцілую.

– Я певна, що ви цього не зробите.

– Ні? Ось вам. Що ви після цього скажете?

– Нічого я вам не скажу. Це тільки гра.

– Гра?

(Продовження на наступній сторінці)