Ще тоді, коли Вольський залицявся до неї, він був уже такий ловелас, що гидко було дивитись. Вона підпустила його близько до себе лише з тією метою, щоб, відштовхнувши, дати йому відчути його нікчемність. Але цього вона ще й досі не зробила. Може, тому, що й досі має малий вплив на нього, а може, просто легкодушна. Все ж він її утримує. От став уже за старшого помічника на заводі, а незабаром, може, буде й технічним директором. Їй уже скоріше хочеться виправити його, аніж відштовхнути, і от це виправлення вона переводить за його ж методою. Вони тепер живуть, як на перегонах. За кожну його зраду вона віддячує двома, за дві — трьома… І так от безоглядно, безцільно, майже все життя…
Вольська, ніби переглядаючи перейдений шлях, журно замислилась. Але раптом вона енергійно стрепенулась:
— Е, та чорт з ним! Як прожила, так прожила. Не дивіться на мене, Ганно Павлівно, так скорботно. Не варто мене жаліти. Сама винна. Випиймо ще! Правда ж, хороша наливка? Це мого власного виробу.
Ганна болісно посміхнулась: хто з них кого повинен жаліти?
Вони приязно цокнулись.
Випивши кілька чарок підряд, Вольська зовсім стала безжурна. Та не один чорт прожити вірно-невірно! Кому це потрібно? Немає дітей? І без неї плодять більше, ніж того треба. Вона п'є й живе незмушено. Ніхто їй не заборонить любити, кого вона хоче, ніхто її не примусить поводити себе так, а не так. Хай пропаща. Але ніхто не відбере від неї тієї колекції світляків, що її вона зібрала за своє життя. Тож у кожного мужчини, що його близько знала, вона вкрала для себе якийсь промінний спогад. Ах, які ж чудові є мужчини! Ніхто з вірних жінок не зможе пізнати тієї втіхи, що спізнала вона. Які ж блискучі й феєричні бували моменти… Так, моменти. Вольська тепер може кокетувати тим, що вона ніколи ні одному чоловікові не була вірна, аж до ідеалізування їх підлот. Вона ловила тільки моменти. Тільки момент може бути прекрасний. Кінець кінцем, усі чоловіки — падлюки, що купаються в баговинні. В їх душах, як на багнах, тільки моментами виблискують світляки. О, Вольська має коштовну колекцію світляків!
Голос Вольській підвищувався в міру того, як спадав у пляшці рівень наливки. Вольська вже брала гору над Ганною, і та з жахом почувала, як сповзає з неї маска. Ганна починала схилятись перед Вольською, як воскова фігура перед вогнем. Вольська каже правду. І Нік, і Володимир ніколи не були їй вірні. Марно прожите життя в самообмаренні, в ідеалізуванні звичайних двоногих істот.
— О, я ще досить молода, — нахвалялася Вольська. — У мене ще вистачить вогню. Ще не одного скручу. Які ж кумедні ці чоловіки! Будь ти останньою жінкою, але дай йому крихту ласки, крихту співчуття — він твій. Твій, як шовковий. Ви хіба цього не знали? Яка ж ви ще наївна, а вже й не молода…
"А вже й не молода", — подумала про себе Ганна, і їй стало сумно. Вона не знає досі життя. Їй зовсім нічим похвалитися перед Вольською. Де її вищість? На сцені? Вольська так само зможе стати за статиста в кожний момент. Хіба вона певна того, що зможе піти далі за звичайну співачку?
І Ганні стало до того тоскно, що вона ладна була розридатись перед Вольською, але, глянувши на її сп'янілі очі, схаменулась.
— Боже, мені ще стільки роботи, — сплеснула вона руками.
Надворі морозне повітря підбадьорило Ганну. Для чого за життя себе ховати? Хіба вона не вродливіша ще за Вольську? Хай вона змарнувала кар'єру артистки, але надолужити кар'єру кокотки ще можна. Для кого справді потрібна її вірність? І для чого, врешті, ставити вимоги, яких ніхто ніколи не здійснював? Реальність — це тільки те, чим жив Нік, чим живе Володимир, Вольська, Баталова. Життя пливе повз неї, намагаючись втягти і її в своє річище пристрастей, а вона злякано затуляє очі, щоб утворити в уяві верхів'я, до яких фізично ніколи людина не підійметься в силу самого закону тяжіння до землі.
Ганні хотілося реально відзначити сьогодні своє переродження, і замість того, щоб від Вольської піти додому, вона повернула до центру міста.
Тут перед пишними вітринами магазинів дефілювали в дорогих манто жінки своїх чоловіків, безжурні дочки своїх батьків та коханки своїх утриманців. Усі вони поволі човгали ботами по тротуарі й апатично позирали на квапливих чоловіків із портфелями; іноді на обличчі з'явиться зневажлива гримаса, коли перед очима стане чоловікоподібна жінка з портфелем. Усі їх шляхи перехрещувались від вітрини до вітрини, від дверей трикотажного магазину до дверей парфумерного.
Ганна увійшла в це річище й відчула себе так затишно, ніби була в святковому карнавалі. Вона так само обійшла по черзі трикотажний, парфумерний магазини, зупинялась часто перед вітринами й нарешті ще зайшла в цукерню.
Володимир уже був удома, як повернулася Ганна.
Він був стомлений і трохи сердитий. Може, тому, що його на репетиції знервували, а може, тому, що голодний довго очікував на неї. Одначе Ганну те не обходило. Вона дивилася на Володимира з таким насмішкуватим виразом, ніби щойно їй пощастило хитро обдурити його.
Він похмурий підійшов до столу.
— Чого ж це ти хмуришся?
— Того, що ти так глупо посміхаєшся.
— І це тебе обходить?
— Не обходить, а дратує. Скажи мені, будь ласка, що це за комедію ти задумала грати? Чого це ти сьогодні не пішла на репетицію, а пішла гуляти?
— Не пішла на репетицію, бо мені боліла голова. А зараз я пройшлась по свіжому повітрі й почуваю себе прекрасно. Маю ж я право посміхатись, чи ти забороняєш?
— Я тобі ніколи нічого не забороняв.
— От і добре.
Хіба ж можна було після цього сердитись, коли офіційно дотримано всіх вимог чемності?
Володимир нахилився над тарілкою й почав сьорбати суп. Ганна обвела очима стіл, де перед кожним парувала тарілка, що своєю парою ніби мала зігріти холоднечу стосунків. Таля доїла суп і поспішила скоріше вийти з-за столу, щоб пересидіти в своїй кімнаті, поки подадуть другу страву. Так вона стала поводити себе за столом від часу останнього візиту Баталової. Але з Ганни сьогодні спав гніт. Вона почала говорити про свої закупки, захоплювалась деякими речами, що їх вона купить, як тільки одержить платню. Володимир мовчки слухав її, йому абсолютно було байдуже до того, що Ганна купила й що вона має надалі купувати.
По обіді Ганна довго приміряла свою нову блузу, одягла тілесного кольору панчохи й ретельно припудрила лоба й носа зі своєї нової коробки "Коті"[28]. Потім уже загадала робітниці полагодити білизну Володимирові, а сама пішла на спектакль до опери.
У коридорі її вже очікував Гдаль. Ганна враз чомусь почала реготатися з учорашньої прогулянки, хоч їй зовсім не було смішно. На той сміх Баталова прочинила двері своєї вбиральні й багатозначно підморгнула Ганні.
Ганна залишила Гдаля і розв’язно увійшла в убиральню до неї.
— Ой, розкажу ж я Володимирові Андрійовичу, — жартома погрожувала Баталова.
— А що мені Володимир Андрійович? Кожен з нас сам собі закон. Ми вільне подружжя, ми навіть і в ЗАГСІ не записані.
— Хіба? От люблю таке подружжя. А що б ви йому сказали, якби він раптом захопився якоюсь іншою жінкою?
— Абсолютно нічого не сказала б. Учора обоє ми повернулися біля третьої години й сьогодні навіть півсловом не згадали про це.
— Браво, Ганно Павлівно, браво! Ви зовсім передова жінка. А от симпатія мені ваша зовсім не до вподоби. Чи ви так собі хочете трошки подратувати дідуся?
— Чого ж? Він досить симпатичний, та ще й іскра божа в ньому не згасла…
І обидві раптом по-змовницькому засміялися.
Залишивши Гдаля, перевели мову на інші свої вподобання в опері. Здебільшого Ганна погоджувалася з Баталовою.
Буров — красивий мужчина. Його орлячий ніс говорить за неабиякий темперамент. Кобець — досвідчений ловелас. А от Джіонеллі — сам голос чого вартий! Не дурно ж ото всі хористки без голів від цього ліричного тенора. Коли він співає, Ганна почуває, як їй мліють ноги. В його поводженні з жінкою також, мабуть, позначається південний темперамент. Ганна дуже хотіла б, щоб він як-небудь звернув на неї увагу.
Баталова була в захваті від Ганниної широкої вдачі. Вона пообіцяла допомогти Ганні при нагоді.
Але найближчого часу допомога Баталової виявилася лише в тому, що про всі вподобання Ганнині знав Володимир.
Якось, коли Ганна повернулася із спектаклю, Володимир запитав:
— Ну, як там сьогодні співав Джіонеллі?
— Чого це раптом тебе зацікавив Джіонеллі? Співав прекрасно, як і завжди.
— Тоді я дуже радий за тебе.
— А тобі що до того! Не тільки ж тебе можуть цікавити примадонни. Погодься з тим, що я можу мати право на це.
— Ну, звичайно, звичайно, — посміхнувся вибачливо Володимир. Хіба ж він міг чимось докоряти Ганні? Між ними ж склалися відносини безвідчитності.
Але сьогодні у Володимировому тоні Ганна вперше відчула ноту докору. В ній прокинулось завзяття. Нарешті вона потрапила на справжню путь… Її помилка досі була в тому, що в жертву розгніваному Гіменеєві[29] вона обрала старого барана Гдаля. Хто може позаздрити на старе м’ясо? Ганні тепер самій стало гидко при згадці про те, що вона дозволяла дотикатись до себе тому дідові. Недарма ж у Володимира її роман із Гдалем викликав презирливу посмішку. Своїм уподобанням вона лише скомпрометувала свої літа і вроду.
Володимир іще побачить, на що вона здібна!
(Продовження на наступній сторінці)