— Ви думаєте? Так отже знайте, що ця сама Баталова ще в Москві підлещувалась до мене, як остання сука. Тоді в дирекції я багато важив, а вона лише починала кар'єру. Я не відкидаю того, що вона талановита. Я щиро пішов їй назустріч. Я ж вивів її в люди. Заради неї я покинув Москву, заради неї я покинув дружину і дітей… Я полюбив її, як власний витвір, як власне дитя. І тепер, коли вона почула під ногами ґрунт, вона послала мене к чорту. Ось яка це особа.
— Дивно. Я ніколи не підозрювала, що між вами були якісь близькі стосунки.
— Ближчі, аніж ви думаєте. Я в буквальному розумінні відігрів гадюку на своїх грудях. Так що знайте, з ким маєте приятелювати. Неминуче вкусить. Я певний того, що ви для неї зовсім не цікава.
— Тоді для чого я їй була здалася?
— Ви їй здалися, як провідна нитка. Їй Володимир Андрійович потрібний, коли хочете знати.
У цей момент ударило в обличчя світло ліхтаря, і Ганна ледве утрималася, щоб приховати обурення, що несподівано опанувало її. Але за хвилину сани мчались уже в пітьмі, і Ганна спокійно промовила:
— Я думаю, що Володимиром Андрійовичем вона дуже мало цікавиться.
— Далеко більше, ніж ви можете припустити. Запевняю вас. Це я спостеріг іще з першого виступу його. Пам’ятаєте учту? З того часу Баталова мене зовсім перестала помічати. Та й це так природно. Він молодий, талановитий, ще й до того композитор. Я кажу це безсторонньо. Ну, а в художній раді він важить не менше за мене. Про її приязне ставлення до вас можете міркувати з такого факту. Цими днями я зайшов до неї на помешкання. Її вже давно дратує моя присутність. Так це було й тоді. Почала швиргати стільцями, пробувала читати в той час, як їй не йшло до голови жодне слово. "З якого це часу у вас почались такі припадки?" — запитую. "З того часу, як ви стали подібні зі своїми підозрами на дражливу бабу". "Цебто ви хочете сказати, що моя підозра безпідставна?" "Вам до того абсолютно ніякого діла. Я живу так, як сама того хочу, і роблю те, що мені хочеться". "Хочеться розкласти ще одну родину?" "Плювать я хотіла на всі ваші родини". "Не плюйте так легко, бо на цей раз вам доведеться мати справу з асистентом Шальвія. Не забувайте, що на сцені грає його дружина". "Дружина його для мене остільки ж важить, як і ваша…" І тут Баталова послала такий епітет на вашу адресу, який може вимовити тільки вона.
Ганна вже не каялася, що поїхала з Гдалем. За цей вечір вона багато дізналась про Баталову, і головне, що більшість фактів говорило їй про те, що в особі Гдаля вона має надійного спільника, щоб наступати на Баталову. А поза цим було добре й те, що вона довго гуляла з Гдалем. Тепер Володимир напевне нервує.
Ганна уявляла, як він здивовано гляне на неї при зустрічі і як вона розв'язно почне розповідати про надзвичайно приємну прогулянку з Гдалем.
Змилений кінь уже важко пирхав. Гдаль оповив обома руками Ганну й міцно притискав її до себе на кожному вибої.
— Михайле Романовичу, котра година?
Гдаль незадоволено розгорнув поли свого хутра.
— За чверть третя.
— Боже, вже так пізно!
За кілька хвилин сани підбігали до Ганниного будинку.
У помешканні темно. Володимир уже, мабуть, спить, а можливо, безсонно перекидається з боку на бік і від люті скрегоче зубами. Навіть трохи совісно Ганні. А втім… Нехай!
Ганна вдячно простягає руку Гдалеві. Коли це навпроти підбігає візник і зовсім несподівано зупиняється тут же біля під'їзду. Майже разом із Ганною з санок зіскочив у довгому хутрі Володимир і привітно гукнув:
— Добрий вечір, Михайле Романовичу.
— А-а! Це ви, Володимире Андрійовичу? Вже можна й доброї ночі побажати. Де це ви так пізненько?
— Та так, гуляю за вашим прикладом.
— Ага!! Ну, так добраніч.
— Всього…
Візники повернули в різні боки, а Ганна зосталась віч-на-віч перед Володимиром. Одно на одного дивилися момент під ліхтарем із робленою байдужістю, потім Володимир жовчно посміхнувся.
— Що це ви, пиячили з Гдалем?
— Мене зовсім не цікавить, що ти робив із Баталовою.
Володимир знизав плечима і рушив у двері.
Мовчки роздяглися. Кожен силкувався зробити це якнайтихіше, обережно пересували стільці, щоб, бува, не роздратувати другого. Було враження, що обоє вони повернулися з ділового засідання, страшенно стомлені й тому поспішають якнайскоріше лягти в ліжко.
Лягли поруч на холодну постіль і зараз же повернулися одне до одного спинами, щоб і подих не змішувався. Ганна так думала заховати свої думки. Її прикро вразило, що Володимир пізно повернувся, але в цю хвилину така скарга була б образою для неї самої. Почувала, що вона самотня в чужому ліжку поруч чужої їй людини. І Ганна довго лежала нерухомо, з почуттям покинутої в далекій пустельній тундрі, тільки біль виступив їй на очах гарячою росою серед цієї холодної стихії.
Уранці ніхто не згадав минулого вечора. Все було лагідно, тихо. Але крізь цю тишу Ганна чула крик власного серця: він її зовсім не любить… Від свідомості цього Ганна не могла нічого робити, ні навіть рухатися. Ця думка паралізувала їй волю, виснажувала фізично. Коли наблизився час іти на репетицію — вони мали йти сьогодні разом із Володимиром, — Ганна відчула, як боляче защеміло в грудях: вона не зможе бачити Володимира поруч із Баталовою.
— Я так кепсько себе почуваю. Мабуть, застудилася вчора.
Але Володимир не кинув жодного докору про "вчора", ніби його зовсім не було. Він мовчки одяг Нікове хутро і вийшов сам. Дивлячись йому вслід, Ганна почувала, ніби Володимир тільки-но пограбував Ніка, пограбував її душу й безоглядно тікає, як злочинець. І нікого не залишилося в цілому світі. Холод, холод — до чого не тулила Ганна свою розгарячілу голову.
Підійшла до вікна. Пішоходами[26] невпинно рухались люди, як комахи в мурашникові. Чи ж хоч в одній із тих істот могла знайти Ганна співчуття? Нехай конає в корчах, розчавлена долею, їм байдуже. Вони відкинуть її трупа, щоб не лежав на дорозі.
І раптом у Ганні прокинулась лють. Що ж, відкидайте! Володимир перший мусить натрапити на нього.
Хай корчиться гидливою гримасою його лице. Хай! Вона востаннє запалить болем своє серце й спопелить його.
Очі Ганні зупинилися мстивим поглядом на склянці сірчаного квасу[27], що стояла поміж віконними рамами. Та лише в думці Ганна піднесла до неї руку, як мстивий погляд у її очах згас. Вона мусить жити, мусить. Вона мусить усе стерпіти, щоб охоронити єдину крихітку своєї душі — Талю. І Ганна, опритомнівши, постановила, що Таля нічого не повинна знати про їх взаємини з Володимиром, але зараз же збентежилась. Вона ж зовсім забула, як дрижала в ту ніч Таля. Хіба ж вона не помічала, як Таля, зустрівшись очима з Володимиром, червоніє? Талі соромно за нього. А втім… Таля стала така нервова. З її розмов із подругами Ганна знає, що Таля ненавидить хлопців. Недавно в школі вона побила Шуру Плінтуса й тепер із ним зовсім не розмовляє. Вона худне і так часто замислюється. Таля стала бентежна, що той набій, насичений вибуховою енергією. Вона може загорітися від кожної летючої іскри.
Ганна відчула на собі всю відповідальність за Талину долю. Вона мусить затамувати біль ревнивого кохання і жити задля Талі. Власного щастя для неї вже не існує. Вона його мала, вона своє віджила. Вони ж так щасливо прожили з Ніком!
Чомусь на думку Ганні спала Вольська і так непереможно захотілось побачити її сьогодні. Може, тому, що Вольська поважала Ніка як зразкового сім'янина, а може, тому, що Вольська жила в атмосфері постійної зради свого чоловіка й разом із тим знала секрет того, як залишитися життєрадісною…
Знову побачила Ганна мури заводу, від яких тепер віяло якоюсь романтичною принадою. І дим, і пара, і грюк — усе говорило тільки про невпинну працю машин, для яких не існує отруйних емоцій, ревнощів, кохання та розпачу. Там тільки воля людини одягнена в крицю й мідь, там у нервах переможний електричний струм.
Було приморочкувато. І овіяна вітром далеких і лісів і полів Ганна вже радісно передчувала здоровий поступ людства.
Вольській навіть на думку не спало, що Ганна могла зайти до неї під впливом якоїсь прикрості. Вона так радісно стисла в обіймах Ганну, ніби це була їх несподівана зустріч на безлюдному острові.
— Я так рада за вас! Ви тепер зовсім артисткою виглядаєте. Скільки талантів у домі! Таля — піаністка, Володимир Андрійович — композитор. Я вам заздрю. У вас тепер, мабуть, надзвичайно весело вдома.
Після такої передмови Волоської Ганна не наважилась відкрити їй справжній стан речей, і що більше скаржилася Вольська на свою долю, то мужнішою ставала Ганна. Вона навіть силкувалась розважити Вольську, підкреслити цим, що вона сама така щаслива й може обдаровувати ласкою інших.
Вольська поволі ставала довірливіша. Вона почуває, що старіється, почуває, що її існування нікому не потрібне. У неї ніякого фаху, ніякої праці й до того нікого близького. Їй так хотілося мати дитину або принаймні вміти грати. Вона дуже заздрить Ганні, що та це все має, а до того й чоловіка, що кохає її.
А вона прожила свій вік із чоловіком не то утриманкою, не то його потайним ворогом, що все життя збирається помститись і ніколи, мабуть, не здійснить того.
Це цікаво. Ганна вся перетворилася на слух.
(Продовження на наступній сторінці)