Местишу посів смертний жах. Ліва рука його була притиснута скобами до черева, він хотів вивільнити праву руку й кинув меч, але Вовчий Хвіст уже вхопився правицею за другий край власного щита й напружив усі свої сили. Местиша вхопив його за вістря шолома й зірвав з голови — підборідний ремінець не витримав — і заходився бити ним у тім'я Вовчого Хвоста.
Розмах був дуже короткий, і Местишу охопив ще липкіший страх. Йому почало бракнути повітря. Він ще бив Святославового брата шоломом по голові, але удари були нікчемно слабкі й не дошкуляли Вовчому Хвостові. Местиші потемніло в очах. Рука з шоломом перестала махати, потім шолом вислизнув і впав у траву, а тіло почало безвільно м'якнути. Останнім крайком свідомості Местиша почув багатократний тріск — то Вовчий Хвіст розчавив йому груднину.
З рота Местиші хлинула ясна кров, але Вовчий Хвіст іще довго не випускав його з лабетів, утративши тяму й відчуття. Ноги йому дрібно тремтіли. Він глипнув досі заплющеними очима й побачив мерця, аж тоді почав поволі розчіпляти закляклі руки, й коли врешті-таки розчепив, мертве тіло повалило його на землю.
Він лежав із заплющеними очима й навіть не мав сили скинути з себе мерця. Врешті скотив його вбік і відчув полегшення. Горлянка йому пересохла й стала шкарубка, мов стара виношена халява. Страшенно хотілося води. Він сів і заходився стягати з рук кольчужні рукавиці — пальці були змережані кільцями й пекли. Він глянув на вбитого Свенельдича й хрипко мовив:
— Старий, старий, а бач...
Местишин кінь трохи оклигав, але з ніздрів його ще скрапала кров. Другий кінь підійшов спершу до Местиші, понюхав і захропів, а тоді торкнув господаря по потилиці верхньою губою.
— Трохи пожди, — сказав коневі воєвода. — Думаєш, це тобі так?
Він ліг навзнак і знову заплющив очі, й коли під горою почувся стукіт копит, навіть не підвівся, лише сам собі проказав:
— Біжать Вовчого Хвоста рятувати.
МІСЯЦЯ ЛИПНЯ
В ДЕСЯТИЙ ДЕНЬ
Претич повернувсь до Києва з добрим полоном: сотня самих тільки дівок і дівчат, вони сиділи по п'ятеро на возі. Яких тут тільки не було: чорнобриві, русяві й геть білі, косоокі, вирлоокі, носаті, кирпаті й навіть із сергами в носах, печеніжки, варяжки, грекині й ще хтозна-які.
— Це все для великого князя, — сказав Претичеві Доброчин, ходячи між возами, які заполонили ввесь вигін од Копиревого гаю до Красних воріт. — А для мене?
Претич повів його за вози. Там стояли й сиділи печеніги, чорні круки та берендеї: всіх близько трьохсот. Світлий князь нахмурився. Досі чорні круки та берендеї стерегли полудневі переділи Русі, й він подумав, що час громадити каміння ще не настав. Поки що доводилось і далі розкидати.
Бранці були всі дужі й молоді, частину з них належало поділити між воєводами, інших розпродати купцям, але він знову запитав Претича, який хитро посміхавсь у вус:
— А для мене?
— Ходім, — сказав Претич, киваючи в бік власних воріт. За воротами Претичевого дідинця стояла двоколісна печенізька вежа, така розложиста й містка, що в неї могло б улізти двадцятеро. Біла повсть вежі була вкрита ведмедном шерстю догори, а всередині вся вистелена килимами — такі дорогоцінні килими привозили до Києва лише багдадські та хорезмійські купці.
— Чия це вежа?
— Ольгердина.
— А вона... є?
Претич кивнув до свого хорому. Доброчин більше не питав.
Ольгерда сиділа в кутку невеликої одрини й ні на кого не дивилась, а з-за неї виглядало троє дітей, смаглявих і косооких.
— Це твої сини? — спитав Доброчин по-полянськи. Ольгерда навіть не глянула в його бік, і він повторив запитання свейською мовою. Ольгерда лише люто зиркнула з-під білявої брови.
— Ханичі. Її й Ільдеєні сини, — замість Ольгерди Людвіківни відповів Претич.
— Як же ти їх доп'яв?
Претич засміявся:
— Я досяг нового хана Булгака за Дніпром — аж по той бік Ворскли.
— Ратився з ним?
— Двічі. За другим разом кажу: "Давай таля[21]. Та не простого пастуха, а ханича!" А він. сам дав мені цих трьох, а з ними заодно й мамку, ханшу-вдову.
Донька старшого Свенельдового сина ворухнулася, щось по-печенізькому сказала до дітей, але цієї мови не знали ні Доброчин, ані Претич. Доброчин сказав:
— Стережи, як ока в лобі! Ці троє отроків будуть для нас мечем і щитом. Булгак-хан пошкодує. Він ще молодий і не навчився бачити на тридцять років уперед.
Доброчин згадав отця пресвітера, якому належали ці слова, Але йому належали й інші. Час розкидати й час громадити зовсім переплуталися й навіть злились, і Доброчин сказав Претичеві:
— Навчителем цим вовченятам буде Закур. Спершу пришлеш його до мене, бо з вовченяти вельми швидко виростає вовк.
І тепер йому вже згадалась княгиня Ольга, яка називала його теж вовченям. Закони життя були в усі часи однакові.
Претич стояв ще в прнпалих пилом чоботях і витяжному корзні через ліве плече. Старий мусив спочити після дороги, але за воротами стояв щойно пригнаний полон, і вони разом вийшли з хорому.
На вигоні Доброчина охопили інші думки. Він дивився на тисяцького воєводу, який порядкував серед дружини та малих воєвод, і намагався сам собі пояснити, чому й досі немає вісті від Вовчого Хвоста. Після його виходу минав одинадцятий тиждень, хоча за місяць можна було зламати князя Родю й давно повернутися назад. Змогти тих радимичів мечем не важко, сам собі думав Доброчин, бо скільки в того Роді лапотників! Але Вовчого Хвоста нема...
Щось мало статися.
І раптом Доброчин згадав, що не про все встиг розпитати старого воєводу.
— А варягів у Булгака-хана не було?
— Отой лише, — Претич показав пальцем на задній ряд. — Местишин гридень.
Доброчин пішов у задні ряди. Скуті по четверо в ряд натомлені бранці сиділи просто в поросі. Цього низького опецькуватого варяга князь добре пам'ятав, не міг згадати лише на ймення.
— З ним був ще один, — сказав Претич. — Довготелесий такий. Звався Карлом.
Доброчин кивнув. Коли Лідулфост вирішив одкинутись від Актутруяна, він прислав був до Доброчина двох своїх. Одним із тих двох був цей опецькуватий.
— А де ж той?
— Десь його клюють ворони. Ці обидва були Местишині гінді" Булгак обох видав, але Карл хотів утекти в степ...
— Де Местиша Варяжко? — спитав у опецькуватого світлий князь.
— Не відаю.
— Ти був його гінцем.
— Це було того літа.
— Де він тоді був?
— У вятичах.
— А чого слав вас у степ?
Варяг здвигнув круглими плечима:
— Ясно чого... Хан мав ударити Київ знизу.
Все впиралось у Вовчого Хвоста. Тепер Доброчин був уже майже певен, що Вовчий Хвіст не з доброго дива затримавсь у Радимицькій землі: це могло статися тільки через Местишу Варяжка.
По обіді він призвав Ждана Будимировича й звелів нарубати полк — сотень п'ять свіжої верхової дружини, яка не була з Претичем у степу. Він подумки картав себе останніми словами, що послав переяславльців на човнах, хоча для радимицьких боліт човни здались були йому тоді найпридатнішими.
Ждан Будимирович несподівано сказав:
— Прийшов гонець од переяславльського посадника.
— І ти кажеш мені це аж тепер! — Доброчин зрадів і розсердився на головного воєводу.
— Аж тепер, — підтвердив Ждан Будимирович. — Бо гонець уже два з половиною місяці як не бачив Вовчого Хвоста.
— Хай прийде, — зітхнув Доброчин, через силу посміхнувшись. — Що він рече?
— Судка знову чинить якісь кови[22].
Світлий князь нагадав:
— У нас його син Ходота.
Ждан покликав гінця, разом з гінцем до світлиці увійшов Претич.
— Коли ти бачив Вовчого Хвоста?
Гонець замислився:
— Сьогодні яке? Десяте? Він послав мене на третій день по Юровому дні... У двадцять шосте цвітня.
— З радимичами була рать?
— Не виділи й лаптя радимицького! — запевнив гонець.
— Тоді отой Флелаф щось плутає або бреше, — дійшов висновку Доброчин. Але згодом і цей здогад перестав триматися купи. За останні два з половиною місяці Вовчий Хвіст міг перетягтись волоками на Оку, якщо вятицький князь переступив клятву й знову заратився.
— А чого ти так "швидко" прибіг? — зайшов у розмову Претич, глузливо дивлячись на переяславльського гінця.
— Впіймали були мене радимичі... — зізнався гонець. — Тоді одпустили, але вже без коня...
— За два з половиною місяці можна було доповзти на череві. А де ж твій кінь?
— Погинув.
— Чому ж ти не зладнав плота? — спитав. Ждан Будимирович.
— Та ось через оце, — сказав гонець і зняв із себе штани та сорочку. Над правим ліктем і правим коліном видніли ледве загоєні рубці. Бояри й Доброчин мовчки відвернулися до вікон. Тепер, коли вони повірили йому, гінця взяв сором. Він заходився тремтячими пальцями натягати штани. Помахом руки Доброчин вирядив гінця із світлиці.
А надвечір прийшов ще один гонець: його привів до свого вуя великий князь Володимир:
— Од Вовчого Хвоста.
— Що переказує твій воєвода? — спитав Доброчин гінця.
— Вовчий Хвіст убив Местишу Варяжка.
— Хто це тобі сказав?
— Сам видів.
(Продовження на наступній сторінці)