— Іди вже додому. Маю й інші клопоти, крім цих. Клопотів справді було задосить, однак після відходу Григорія він ще довго не міг позбутися тих думок. Час розкидати каміння й час каміння громадити. Доброчин мав таке відчуття, що колись та десь уже чув цю притчу, а не міг пригадати, де й коли. Певно, існував також і час для розуміння та нерозуміння.
Він думав над цим до кінця дня, а вже поночі знову звелів покликати отця Григорія, щоб витлумачив йому ті слова, які його сьогодні так уразили. Пресвітер занепокоєно сказав:
— Негоже тлумачити на свій ум речене богом. Але є в писанні притча про виноград, світлий княже. — Й він почав згадувати напам'ять рядки святого письма: — "Чим кращий виноградний кущ од іншого дерева, а його лозина від галузок лісових? Чи можна взяти шмат виноградної лозини, щоб зробити з неї якусь корисну річ? Чи можна витесати з неї бодай кілочок для одежі? Ось кинули лозинку у вогонь... Кінці зайнялись і вже згоріли, середина також займається й горить — на що більше придатна лозина? Придатною й корисною вона була лише в землі...".
Очі в старого пресвітера горіли. Доброчин затамував дух і принишк. Старий булгарин здавався божевільним.
Але це враження тривало мить або дві. Закінчивши боже слово, Григорій свідомим голосом розтлумачив його:
— Кожна річ і коможде твореніє корисні суть на своєму місці.
— І чоловік теж? — Доброчин уже добре збагнув думку отця Григорія.
— Рече апостол Павел до ефесян, — знову почав напам'ять пресвітер: — "Раби, слухайтеся господаря свого зі страхом і трепетом у простоті серця вашого, як слухаєтеся Христа. Не чиніть нічого же про людське лише око, а чиніть од душі, мов чините для господа бога. Служіть, господа любя, а не чоловіка. Яко же вчините ви, тако вчинить і вам Всевишній, хоч вільні єсте, хоч раби".
— Дивно слухати, — сказав Доброчин. Вів був у захваті. Але потім перейшов подумки ще раз через усі щойно вимовлені слова, й у ньому зненацька прокинувся холоп Ольжиних і Свенельдових стаєнь. Він розчаровано скинув бровою на отця: — Чим же припаде твій бог до душі обільному холопові?
У Цей час увійшов тисяцький Претич і спинився коло дверей, Отець Григорій відчув себе вельми незатишно. Претич не полюбляв його ще з тих часів, коли Григорій був дворовим княжим пресвітером, а Претича позбавили воєводської булави. Тепер Григорій охочіше встав би й пішов геть, але Доброчин мовби прибив його цвяхом до лави.
— Комуждо своє, — впалим голосом проказав пресвітер, — Холопа бог утішить на небесі. За муки на землі господь дарує царство небесне — ось що припаде до душі робітникам.
— А багатому й так рай на землі? — Присутність воєводи вивела Доброчина з того стану пригніченості, що був охопив його перед цим. Тепер він знову відчув себе могутнім князем і вільно й розкуто засміявся: — Христос — істинно княжий та боярський бог! Чуєш, воєводо?
Той стримано кивнув, а пресвітер Григорій невідступно дивився на Доброчина.
— Ти мене питав, — сказав він до нього, — на скільки має передбачати князь. Чоловік передполагає, а господь розполагає. А я також чоловік, як і ти єси, світлий княже.
Доброчин уперто не відпускав його.
— Коли б ми вірили твоєму богові, — мовив він, — то й досі б тягли чортове ярмо варязьке. А я так і лишався б обільним робітником: ждав би віддяки на тому світі, чи є той рай, чи його нема. Наші боги справедливіші: ким був на землі, тим станеш і на небі. Отож на богів сподівайся, а сам про себе дбай.
Князь нарешті відпустив Григорія, і Претич аж по тому сказав:
— Бридко й гидко.
— Зате князям та боярам зиск! — Доброчин глянув на двері. До нього знову поверталось оте гнітюче й вельми неприємне почуття, коли хочеться звільнятись од настирливої липкої павутини. Щоб перебити його, він запитав у воєводи:
— Послав нарочитого до Вовчого Хвоста?
— Поїхав Муромець з моїми опричниками.
Спільний клопіт зблизив обох, але Доброчин і далі не міг позбутись неприємного осаду, неначе напився води після коня. І все-таки від розмови лишилося й щось щемне та піднесене, й Доброчин подумки повторив сам собі: час розкидати каміння й час каміння громадити...
МІСЯЦЯ ЦВІТНЯ
В ДВАДЕСЯТЬ СЬОМИЙ ДЕНЬ
З Києва рушили одночасно, з одних і тих самих Подільських воріт, навіть разом пливли до гирла Почайни. Потім Претич подався двадцятьма ладдями Дніпром далі вниз, а Вовчий Хвіст повернув свої десять насадів угору. Травневі хмарки над головою були схожі на отари білих викупаних овець, але Вовчому Хвостові стислося серце. Він і сам не знав чому. Білі вівці завжди приносили йому щастя, але цього разу він тоскно глянув назад. мовби прощався з київськими горами.
Він прожив тут велику частину життя, хоч народився й виріс у Переяславлі, й київські роки залишили на ньому свій незгладимий карб.
Вовчий Хвіст іще раз озирнувся. Теплий низовий вітер допомагав ненатомленим веслярам, надуваючи білі полотна, з яких на дружинників дивився сонячний бог. Воєвода вірив у сього полянського бога, хоч був родом чистісінький варяг: Дажбогові приносив жертви ще його батько.
Свенельд казав:
— Дограєшся з тими руськими богами. Найліпші ярли перейшли до Христа, а ти горнешся до чужого бога.
Батько не зважав. Свенельд нічого не міг удіяти своєму посадникові, який утримував многий опричний полк: п'ять добре навчених і зоружених сотень. Хоч, з іншого боку, це було Свенельдові з руки: Переяславль був під надійною засадою старого Ульвсванса, тобто Вовчого Хвоста.
Тепер уся опрична дружина перейшла його синові.
Дружина витяглася з Києва Юрового дня, Вовчий Хвіст уже чотири дні перебував у землях коромольних радимичів, а ще й в очі не бачив їхнього недолугого князька, який хтозна на що й сподівався. Князьок був ще зовсім молодий, і Вовчий Хвіст ніяк не міг запам'ятати його імені; це муляло йому цілу ніч. Ім'я випливло несподівано над ранок, і Вовчий Хвіст уголос проказав:
— Родя...
Сотник Покотило, який спав з воєводою в одному шатрі, прокинувся й підвів голову:
— Га?
Воєвода не обізвався. Його звичка думати вголос пантеличила багатьох, але Покотило знав її й лише перевернувся з лівого боку на правий.
Одначе вже займався день. Вовчий Хвіст вийшов із шатра й глянув на луки, якими слався тонкий рожевий туман. Воєводські коні звідси здавались теж рожевими. Коли сонце вигулькнуло з-за горба, Вовчий Хвіст побожно скинув шапку:
— Хорсе, боже наш...
Він і це, за звичкою, проказав уголос. Покотило міг почути його з шатра, та це з боку Вовчого Хвоста не було зумисним блюзнірством.
Усі дванадцятеро коней теж попідводили голови й вітали тихим іржанням сонячне божество, й воєводі вперше за останні дні стало на душі приємно й затишно.
— Теж Дажбожа творь...
Підійшов сотенний Покотило. Дружинники вже попрокидались і жували в'яленину та мочені сухарі, воєводські конюхи йшли до коней із сідлами, в одного попруга випорснула й тяглася по росяній траві, схожа на чорну гадюку. Покотило запитав:
— Рушаємо?
Насади стояли поприпинані линвами до беріз, і дружинник в насадах теж снідали.
— Перейшли радимичів з краю в край, — сказав сотник По котило, знизу вгору глянувши на високого Вовчого Хвоста, — І ще не бачили того шолудивого Родю, чи як там його... Дружина вже сміється, — засміявся й він, — буцім радимичі од вовчого хвоста втікають!
І в цей час почувся знайомий свисткий звук. Воєводи мимоволі втягли голови в плечі, а в траві під ногами забриніли дві стріли, оперені дрохвиним пір'ям.
— Що за тать? — крикнув Покотило, кинувшись до шатра по мечі й щити.
В насадах теж здійнялись крики, хтось болісно застогнав улучений стрілою, й поки Вовчий Хвіст і Покотило підбігли До човнів, невидимі таті вразили ще кількох дружинників. Усі поховалися під щити.
Стріляли з того берега Сожу. Лучники були верхи й цілилися з-за беріз. Покотило показав одну стрілу Вовчому Хвостові:
— Орда!
Якщо вірити оперінню, стріли справді належали печенізькій орді, але вершники здаля не були схожі на печенігів.
— Местиша... — подумав уголос Вовчий Хвіст. Якщо то справді не печеніги, майнуло йому, то такі стріли можуть бути в печенізького свата.
Вовчий Хвіст наказав перебратись п'ятьма насадами через Сож. Неподалік у Сож упадала річка Піщана з неприступним заболоченим берегом, і коли дві з половиною сотні переправилися на той бік, а супротивні вершники відступили за берези, неспроможні боротися проти піших серед дерев, переяславльський посадник звелів переправлятися й решті: сажнів за двісті від тих беріз.
"Добре вельми, — подумав він, — що я не став на ніч по той бік гирла Піщаної".
— Там сухі поля, — додав собі Вовчий Хвіст уголос. Боліт по той бік Піщаної справді не було, а якщо б йому тепер усміхнулася Доля, невідомі таті могли потрапити в злуччя між двох драговин.
— Гребіть ліпше! — озвався Вовчий Хвіст, і коли човни ввіткнулися носами в мулистий берег, він важко вистрибнув просто в мул, мало не до колін закалявши сині чоботи.
— Що то літа... — з прикрістю подумав Вовчий Хвіст і заходивсь обтирати халяви, нарвавши віхоть різучої осоки. Одна травинка полоснула його по пальці, виступила густа чорна кров, і він знову проказав сам собі вголос:
— І кров стала густа...
(Продовження на наступній сторінці)