Він чекав, що Великий князь гримне, та Осмогруд полегшено зітхнув. Слободан учора не переказав волфам осліпити робів і цілий день сьогодні боявся відійти од Осмогруда, щоб йому не спало на гадку про тих греків полонених. Тепер же князь мов очах після вчорашнього, й Слободан наважився вдруге попрохати його. Та тільки розтулив вуста, як Осмогруд сам сказав
— Можеш узяти собі того грека.
Малий воєвода зраділо кивнув головою й побіг, а Великий князь увійшов до вже піднятої на середню соху полотки. Роби й вої вносили досередини коване вогнище з теплим домашнім духом у червленому жару, інший застеляв багате великокняже ліжко, третій чіпляв до сохи священий меч Юра Побідника. Махнувши їм рукою, Осмогруд сів на ложе й поринув у нелегкі думи. До Кийлії лишалося менше як день дороги, а там Дунай, на тому боці Воїжир із раттю своєю. Ще сього не знала україна Сколотська, тепер знатиме й таке… Невже дідні кумири відворотились од нього, що мусить проливати кров єдинокревних братів своїх туричів задунайських? Що буде, що буде взавтра?..
Так Осмогруд пролежав до пізніх облягів, і ніхто не наважувавсь турбувати його, тільки старий вогнищанин Лиско входив навшпинячки, підкладав дубового вугілля й так само навшпинячки виходив. Осмогруд мав би скликати князів та боляр на раду — що вони думають про Кийлію, й про Дунай-річку, й про Воїжира, — натомість сидів і сидів, обхопивши бриту голову руками.
Й аж по другій варті вийшов за поріг намету. Полотки чільників стояли віддалік, і коло княжого вогнища панувала тиша й темрява. Десь поблизу стояла сторожа, та Великий князь не бачив її й не хотів бачити. Йому раптом закортіло до світла, туди, в табір, де блимали багаття й мигтіли постаті. За чверть гін, як і щоразу, стояла полотка малого воєводи Слободана — зелена полотка з білим околом. Осмогруд упізнав її й наддав кроку. Біля входу горіло вогнище й видніли дві постаті. Коли Осмогруд підійшов, Слободан звівся на ноги й запропонував Великому князеві сідати, а той, другий, і не ворухнувся. Се був чоловік ще молодий і вельми дужий тілом, але носив кудлату чорну бороду й мав на собі не свитку, а грецьке корзно, й Осмогруд здогадався, хто є гостем Слободана,
— Се є той грек, Осмогруде, — потвердив Слободан. — Він по-нашому не вміє, лише по-грецькому.
Осмогруд уважно подивився на грека, та той і пальцем не ворухнув, тільки сумно посміхнувся. Великому князеві було неприємно. Коли б сей грек знав, що не тільки вічі його, а й живіт у руках скіфського басилевса, він би не вилежував, мов на пасовиську. Осмогруд одвів погляд і спитав Слободана:
— Що маєш робити з осим греком? Буде тобі роб?
— Одпущу, — тихо мовив Слободан, і досі стоячи коло вогню.
В очах Осмогрудових майнув здогад, але він тільки блимнув на грека. Й Слободан, угадавши думки свого володаря, підтвердив:
— Я знаю його вже давно… Ще як смо їздили з дідом Тимною Вовкогубом.
— Той самий афінець?
Малий воєвода кивнув:
— Зветься по-їхньому Геродот, а по-нашому… — він подумав і додав: — А по-нашому, мабуть, Дардан.
— Вельми дивне ймено. Хіба греки врікають синів своїх Дані? Ми Дані дочок урікаємо, бо Дана є жона небесна.
— А вони й Дані… По-їхньому Дана зветься Гера.
— Угу, — відгукнувсь Осмогруд і вперше звернувся до грека: — Вельми часто стаєш на моєму шляху, гречине!
Геродот підвів голову й заблимав то на Великого князя, то на Слободана. Слободан витлумачив йому Осмогрудові слова, й грек перепитав:
— А хто се є?
— Скіфський басилевс Октамасад! — одказав малий воєвода.
Грек знітився й почервонів, ладен щохвилі встати й шанобливо схилитися перед грізним володарем. Але Слободан заговорив до Великого князя й сим ніби порятував елліна:
— Їздить по різних землях і язиках, а тоді пише про се книги й читає їх афінцям: де хто жиє, яким кумирам требу чинить, і як ратиться, і як здобуває борошно собі…
— Для чого?
Слободан лише плечима стенув: а й справді, для чого?
— Вивідник?
Малий воєвода розгублено зиркнув на грека, й той аж тепер підвівся. Осмогрудові знову спало на думку те саме:
— Вельми часто стаєш на моєму шляху, гречине! Для чого? Винюхуєш, аби греки все про нас відали?
Геродот "по-скіфському" не розумів, і Великий князь кивнув Слободанові:
— Спитай його ти!
Слободан, затинаючись, почав перекладати, й коли переклав геть усе, Геродот мов аж зрадів:
— Так, басилевсе! Вивідую. Аби елліни все відали й про персів, і про єгиптян, і про вас, скіфів.
Коли Слободан переклав, Великий князь аж рота від несподіванки розтулив, а Геродот провадив далі:
— Не кожен еллін мав щастя побачити вашу землю й ваших басилевсів. Я-м побачив і землю твою, й тебе, басилевсе Октамасаде, й напишу про тебе в книзі. Вславлю тебе на всю Елладу!
— Для чого? — спитав Слободана Осмогруд. — За те, що я-м хотів осліпити його, але-м не осліпив?
Слободан покрутив головою:
— Він про се не відає.
— Ти-с йому не мовив?
— Ні…
— То для чого ж він має уславляти мене?
Слободан на таке відповісти не потрапив би, тому почав розпитувати свого грецького друга. Геродот відповів:
— Од любови до своєї землі й своїх кумирів, басилевсе. Я еллін і хочу своїм одноплемінцям добра… — Він стояв, спершись на довгий дорожній ціпок, і чорна борода його кумедно стрибала за кожним словом: — Персів елліни можуть здужати, хоча перси й вельми могутні. Ми здужали персів. Але скіфів здужати не зможемо. Се я уже видів, побувавши в Скіфії вашій і пізнавши людей ваших. Скіфи — наймогутніші й найрозумніші від усіх людей… — Він волів би сказати "найрозумніші після еллінів", але тут сидів скіфський басилевс, і не відомо, як би сприйняв сі слова. — Тому я й напишу в своїй книзі: "Елліни, живіть у мирі зі скіфами й не заводьтеся з ними! Звертайте вічі свої й списи свої й на захід, і на всхід, і на полудень, тільки не на полуніч, де жиють скіфи". Так напишу в книзі своїй, Октамасаде. Елліни народ хитрий, вони збагнуть се.
— Й послухають тебе? Ти ж не князь і не воєвода єси. Я відаю про вашого воєводу афінського Фукідіда. Коли ти скажеш йому сі слова, він звелить почепити тебе за ноги двом коням і розтягти по степу.
— Не звелить, Октамасаде. В Афінах жиє ще один між — стратеґ Перікл. Коли я повідаю афінянам свої слова, афіняни проженуть Фукідіда й підуть усі за Періклом. А Перікл показує еллінам на захід, а не сюди, Октамасаде!
Осмогруд, якого Геродот увесь час називав кумедним грецьким ім'ям, не відповів. Йому раптом спало на гадку зовсім інше, й він спитав свого малого воєводу:
— А її також сей грек був купив?
Слободан не знав, про кого мовить Осмогруд, і тупо дивився на нього.
— Речу про Данку! — розсердився Великий князь, вимушений називати ім'я своєї нареченої перед сторонніми й перед осим бородатим чужинцем.
— Також, — тихо відказав Слободан, дивлячись у примхливі язики полум'я. — Але він про те не відає. Мислю, що не відає, — поправився він.
— То повідай йому ти! — крикнув Осмогруд, устав і, не дивлячись ні на кого, пішов геть. Сей грек, певно, все знає, подумав він, знає й про Данку, яку був собі купив за кілька золотих плашок на торжищі, мов останню робу, й за… брата Соболя. Великий князь пошкодував, що віддав сього грека Слободанові, а не звелів осліпити. Греки народ хижий і хитрий, знову сам собі сказав Осмогруд. Коли б могли — ковтнули б увесь білий світ, не тільки "Скіфію", й сей Дардан, чи як на нього там по-грецькому мовлять, відкрив мені вічі. Греків слід тримати в страсі й тремі, щоб не сталося так, як сталось із Дарієм…
— Чого так озливсь Октамасад? — спитав Геродот Слободана, коли за Великим князем зімкнулась темрява. — На мене?
Слободан лише стенувши плечима, так нічого й не повідав Геродотові. Вони ще довго сиділи, підкладаючи вербового хмизу в вогонь, і Геродот думав про скіфського басилевса Октамасада. До басилевса те слово тулилося дуже добре: скіф. Але сей молодий воїн видавався йому м'яким і лагідним, і він спитав:
— А ви теж речете на себе "скіфи"?[67]
Слободан усміхнувся:
— Ні.
— А як?
Воєвода закліпав очима, не знаючи, чого від нього вимагає грек. Геродот почав пояснювати:
— Ну, де ти народився?
— В нашому селі…
— На якій річці воно.
— На річці Древлянці.
— А як твоє плем'я зветься по-вашому?
— Древляни.
Грек спробував повторити те слово, та воно здавалося кумедним і викликало в уяві чи то клубочки, чи кульки скляного єгипетського намиста. Й він спитав:
— А як се буде по-нашому?
— По-вашому?.. Мабуть, "Геррос"…
— І річка, й плем'я?
Слободан не так добре знав грецьку, щоб витлумачити значення сього слова, й почав кружляти:
— Та так…
— А се далеко звідси?
— Днів сорок від гирла Данапра.
— Пішки?
— Пішки й човном — однаково!
Геродот згадав, що колись уже розпитував про сі землі:
— А чи не там ховають скіфи своїх басилевсів?
(Продовження на наступній сторінці)