— Вельми многі кораблі їхні позаймали всі заводі й у Тірі-торжищі, у й другому грецькому городі, Істрії, по той бік гирла Дунаєвого. Стількох ладь ще смо не виділи ми в своєму морі…
Й коли й се належним чином не вразило нікого з присутніх, Залтан виклав те, що й мав сказати востанку:
— Наустили супротиву тобі Великого жупана турицького західнього Воїжира.
— Хто його наустив? — прокинувсь Осмогруд, і Залтан утішно посміхнувся.
— Греки, Великий княже.
— Воїжир доводиться моїй матері братом рідним! — підвищив голос Осмогруд.
Але сол турицького князя східного зронив — наче випадково:
— Тепер у Воїжира-жупана знову сидить брат твій…
Сього казати не належало, та ще й у таку часину, Залтан зрозумів се, та запізно. Великий князь Осмогруд схопився й майже вибіг надвір, а сколотські веліможі та турицькі сли перезирнулися, несвідомі того, що їм тепер чинити. Дорогомир ніякового кахикнув, Любиця Пугачич поволі підвівся, по ньому заходились підводитися й інші. Насувалася ніч, у вузькі двері блимала оката Зоря, мовби намагаючись уторопати, що сталося межи сими людьми, та ніхто навіть не глянув на чарівну сестру Сонця й Місяця.
Кілька день тому з україни Сіверської прибули гінці. Коромольний Великий князь нещодавно з'явився там, сидів у домі свого тестя Пудана Пугачича й підбивав його до котори супротиву Осмогрудові. Тепер сіверський князь Рудан питав через гінців, що йому чинити зі своїм зятем.
Осмогруд не відповів Руданові Пугачичу. Брата вже досі не було в Севері, й ніхто не відав, чи повернувся він знову за Дунай до жупана Воїжира, чи знайшов притулок десь-інде. Великий князь ходив усі ті дні, мов покараний. Він потроху почав був забувати про ті чорні дні, тепер же Соболь знову роз'ятрив його пригоєну рану, а Ратимирів сол Залтан так необачно поліз у неї пальцями. Отже, Соболь знову подався за Дунай…
Коли Великий князь повернувся до своєї просторої полотки, там уже нікого не було. В начищеному вогнищі тлів червлений жар. Осмогруд пішов до свого заширмленого ложа й випростався на кунячому покривалі в чоботях. У темряві щось ворухнулось і почувся голос:
— Осмогруде…
Великий князь ніскілечки не подивував із того, бо то був голос молодого тисяцького воєводи Слободана.
— Речи, що маєш.
В усьому Стані лише Слободан вряди-годи називав Великого князя на ім'я, й сього права йому ніхто не заперечував.
— Осмогруде, приїхав старець Тимна. Він має хіть видіти тебе. Допіру приходив.
Великий князь добре знав, про кого йдеться, та мовчки лежав. Що має сказати Слободан, скаже й сам, підохочувати його не потрібно. А що се стосуватиметься перемови зі слами від Ратимира, Осмогруд і не сумнівавсь. Але Слободан сказав інше:
— Не забув-си ще того грека?
— Котрого? — Я знаю стількох греків, подумки сказав собі Осмогруд, що їх для ідного князя, навіть Великого, аж забагато. І все-таки він підвівся. Давня тривожна згадка майнула йому в голові й змусила перепитати: — Отого? Не забув єсмь. А що тому?
— Дідо Тимна повідає тобі про нього, — всміхнувся молодий воєвода.
Осмогруд звісив ноги:
— Клич.
Він знав, що Тимна вже десь тут, коли Слободан просить о перемові з ним. І не помилився. Воєвода вийшов, і незабаром повернувся до полотки з Тимною. Старець був і досі високий і стрункий, мов тич, і, входячи в двері, мусив нахилити голову. Серце Великому князеві сповило солодкою млістю, бо разом зі старцем до намету ввійшли далекі й трохи призабуті весни. Осмогруд підвівся й став перед Тимною, ніби то не він, а сей древній дідо був Великим князем. Старий підійшов ближче й поцілував Осмогруда в плече. Се не принижувало гідности ні того ні того, й Тимна ласкавим голосом проказав:
— Я-м ся знав не тікмо з вітцем твоїм, а й з дідом твоїм, Боримислом…
Осмогруд не застав на сім світі Боримисла, й казання старого були йому не зрозумілі, та він прихильно взяв його в темряві за руку й посадовив поряд себе на ложу. Тимна мовив, снуючи далі недокінчену думку:
— І вони слухали мене й речінь моїх: й отець твій Велеслав, і радці його.
Великий князь тепер уже знав, про що вестиме мову Тимна, й протягло зітхнув:
— Речи, діду, я вчиню, як ректи-ймеш.
Тимна помовчав, тоді спитав:
— А пощо не палиш світила в своїм вогнищі, Великий княже? Потемки слова не знаходять вуха людського. Вони також живі, як і дух людський.
Осмогруд гукнув, не встаючи, вогнищанина, й коли той прибіг і запалив три світила та повісив їх на середню соху, Тимна поглянув на молодого володаря. Чуб і вуса в старця були геть білі, аж яскріли.
— Був я-м в Ольбії, грецькому торжищі. Привіз єсмь до них збіжжя пашенного й скір, і заліза болотного від дулібів, і мечів. І видів я-м у торжищі грека їдного. По-руському зветься Дардан, а по-їхньому… Геродот! І рече мені Геродот: "Знаєшся, Тимно, з басилевсом вашим, тож речи йому, що й в Афінах не всі урядці велемудрі".
Осмогруд здивувався:
— Се мовить гречин? Дивно ми є слухати річі твої.
Старий мов і не чув його:
— Й радить Дардан сей, тобто Геродот, збитися з ладдями грецькими й трієрами, іже ввійшли в море наше.
Осмогруд отетеріло поглянув на Слободана, та той сидів, уп'явшись очима у діл: певно, дідо Тимна вже повів йому все те до нитки.
— Й се рече гречин? — ще з більшим подивом перепитав Осмогруд, і сього разу Тимна почув його.
— Гречин, сину Велеславів.
— То чи не є сей Дардан… сей Городот ускоком грецьким?
— Не є! Рече: ліпше буги битим, аніжелі побитим. Зумів єси?
Молодий володар зрозумів. Тоді схаменувсь:
— А як же… клятьба дідня?
— Коли в дім русина приходить гість, русин дає йому все й ні про що не питає три дні: сам оповість, коли хіть мати-йме. Якщо ж гість і по третьому дні мовчить, господар питає його: хто єси й пощо-с прийшов до вогнища моїх дідів?
Старець, ані слова більше не сказавши, встав і мовчки попростував до дверей. І вже з порога, обернувши голову, мовив:
— А ще чолом б'є тобі гречин той: привели туричі тобі роб наліжних красних. Є межи них діва ім'ям Данка. Взяли її з тамтої трієри, що на неї рекли люди "червлений афінець". Перейми викуп за діву й оддай її всп'ять гречинові тому Дарданові. Люба йому та Данка.
Й сього разу вже пішов зовсім, а молодий князь полишився з важкими думками на самоті. Слова дивного гречина не бгались у голову. Думку про те, ніби Дардан-Геродот заради тієї роби вдався до хибних намовлянь, Осмогруд відкинув — се було б надто просто. Намовляти проти своїх кревних може тільки ускок, але й тут щось не тулилося купи. Осмогруд сів і схилив голову до самих колін, і тугий оселедець коси впав аж на червлені халяви. Меч Юра Побідника видався йому страшенно важким, і се вже було вкотре…
Уранці він звелів Слободанові знайти ту робу, що про неї мовив гречин. Малий воєвода не швидко повернувсь, і, на виду в нього застигла розгуба.
— Що ся стало? — спитав його Великий князь.
Той відповів:
— Стоїл Любичич зажонився з нею.
— Взяв наліжницею?
— Ні, Осмогруде. Зажонився з нею син Любичин.
— Із робою?!
Слободан стенув плечима. Болярські пересуди й досі лишалися йому чужі й незрозумілі, хоча й сам став уже малим воєводою, майже болярином.
— А так…
Осмогруд вийшов з полотки. Данапр був по-весняному широкий і каламутний, і над його плесами та над неосяжним обширом Великого лиману перегукувалися чайки. Великий князь обернувсь і глянув у той бік, де сновигали вої та боляри, й поманив рукою косака з варти:
— Поклич Любицю! — Тоді подумав і додав: — Любицю, й Дорогомира, й Радуна Струнича, й Людоту.
Й коли викликані невдовзі посходилися до великокняжої полотки, він сказав:
— Приймаю з'юз турицького князя Ратимира.
Се було громом серед зими, й чільники ратні перезирнулися. Любиця всміхнувсь і швиденько стер усмішку долонею. Та Великий князь мовив інше, після чого Любиця вже відверто розтяг руді вуса:
— Поймай, княже Любице, тридесять тисяч і йди до Дунаю. Відітнеш грецькі ладді од Воїжира.
— Сам відітну? Комонцями?
— Ладдями князя Ратимира. Ті з моря, а ти з суходолу. Зумів єси?
— Зумів єсмь! — охоче підвівся Любиця. Сталося те, чого хтів: без тиску й утиску на молодого володаря. Афіни треба провчити, й старий Тимна Вовкогуб мав слушність у тому. Після розмови з Осмогрудом біловолосий гість ночував у Любиці, бо доводився йому далеким родаком.
Коли домовились про все, що стосувалося майбутньої витяги, й високі радці почали виходити, Осмогруд спинив Любицю:
— Тоту робу, котру ти-с пойняв у наліжниці синові свому, віддай, княже, Тимні.
Любиця спохмурнів:
— Робою гречинові? Вона ж не грекиня чи якась там персіянка, щоби з волохатим у ложе лягати!
Осмогруда здивувало, що сіверський князь усе знає, проте не став допитуватися, лише повторив:
— Оддай, княже.
Любиця зблід:
— А ти віддав би-с, Осмогруде, дочку свою чужинцеві?
— Роби не мають племені, — спокійно завважив Осмогруд. — Тому вони й роби.
Але Любиця повідав:
— Тота Данка, Великий княже, є роду мого!
— Як то?!
(Продовження на наступній сторінці)