Натомість у його руці де й взялася невеличка картка — він простягнув її Полі:
— Оце прошу для початку, так би мовити, епіграфом.
Поля прочитала текст і примружила очі, дивлячись через голови присутніх на Сєву.
— Записуй! — гукнув Липський. Сева записав. — Тепер прочитай уголос!
Хлопець підвівся, постояв, переступаючи з ноги на ногу, поклав шолом на стільця.
— Тобі що — мову одібрало? — загарячкував Липський. — Читай!
— Та тут… — ніяково проговорив Сєва. — Може, не треба?..
— Читай, читай! — залунало кілька голосів.
Сєва підніс аркушик до очей, певне, щоб не дивитись на законодавця телепатії, і проголосив:
— Липський — перезрілий аспірант.
У залі вибухнув сміх, навіть шеф запирхав у долоню.
— Що-о? — В пошукача вченого ступеня округлилися очі. — Я ж зовсім не те… Ви що — змовились?!
— А що там на його картці?
Секретарка метнулась, як чорна кішка, і через Федорове плече вхопила картку, що лежала на столі перед Полею, та й прокричала в зал:
— Тут ось що: "Липський — першовідкривач телепатії"! Скромненько!
Липського наче окропом облило. Він схопився — аж секретарка шарахнулася, — і тут же, коло столу президії, почав робити зарядку.
У залі знявся шум, галас. Директор підвівся, поцокав олівцем по графину:
— Продовження експерименту, мабуть, давайте… є… є… перенесемо на сприятливіший день. Не заперечуєте, колеги?
Ніхто не заперечував. Через кілька хвилин зал спорожнів, лише декілька цікавих дивилося на просценіум, де закінчував зарядку "перезрілий аспірант".
"Раз-два, раз-два, — командував у думці Липський. — І ну його все к бісу — і дисертації, і кандидатство, докторство. Краще піду в школу фізкультурником!"