Вільний від роботи час Девід тепер здебільшого проводив у товаристві свого найближчого помічника Натаніела. Високий, худорлявий, головний інженер рідко заходив до їхнього котеджу. Натомість вони зв’язу-вались з допомогою мініатюрних радіоприладів і зустрічалися де-небудь на березі моря.
Між тим і ситуація на острові характеризувалась нервозністю й напруженням. Раптом виявилось, що піраміди, виготовлення яких уже наближалось до запланованої кількості, нестандартні — їх не можна припасувати до ракет. Поговорювали навіть про саботаж, але Девід рішуче захистив головного інженера від нападок. Розслідування показало, що це просто неузгодженість між відомствами, бо технологічні характеристики затверджені відповідними інстанціями. Проте від цього нікому не полегшало. Генерал поплатився своїми золотими погонами й більше не хахакав.
Наявний запас пірамід вирішено було передати авіації, а для ракетних військ виготовити нові боєголов-ки. Військове міністерство тиснуло на боса, то і у свою чергу вимагав інтенсивної роботи лабораторії, а Дсвід не приступав до нової програми, посилаючись на відсутність затверджених параметрів.
Бос і військові помітно нервували, в той час як учений демонстрував чудову витримку. Лице його було незворушне навіть тоді, коли читач статті в світовій пресі, що різко засуджували його "каїнову роботу".
Кампанія проти правителів Південної Республіки і проти нього, як їхнього спільника, розгорялась з усе більшою силою. Статті в газетах набирали все різкішого тону, обуренням гриміло радіо й телебачення. Нарешті було створено громадський Комітет врятування миру, до якого ввійшли авторитетні представники багатьох народів Європи і Америки.
Девід гірко усміхнувся, побачивши в складі Комітету прізвище директора фізичного інституту, який сво-го часу відмовився виділити йому лабораторію для проведення дослідів. Коли б тоді пішли йому назустріч, то він би не опинився на цьому острові Сирен…
Хмари лежали над обрієм безкінечними пасмами, що нагадувало Девіду диск Юпітера. Призахідне сонце кривавилось поміж двома нижніми сувоями, ну достеменно як славнозвісна червона пляма планети-гіганта. Девід стояв на веранді, зіпершись руками на перила, і милувався краєвидом. Бачив диск Сонця, а думав про ту червону пляму на далекому Юпітері. Що воно за структурний елемент? Може, то атомний реактор планети?
Затурчав мотор, і Девід тільки тепер помітив машину, що підкотила до самісінької веранди.
— Хелло, док! — змахнув рукою бос, відчинивши дверцята. — До нас прибула підмога!
З машини вискочив міцної статури чоловік і привітався легким нахилом голови.
— Прошу, заходьте, — приховуючи досаду, сказав Девід, і обидва прибульці загупали по дерев’яних схі-дцях.
Террі не виходила із спальні, для Девіда це було краще, аніж терпіти її мовчанку при сторонніх. Вона й до зв’язківця, який сьогодні лагодив телефонний апарат, не обізвалася. А ці високопоставлені персони були б шоковані.
Розташувалися в кабінеті. Димлячи сигарою, бос знову повторив:
— Підмога прибула. Оце ось, док, призначили вам ще одного помічника. Познайомтесь. Фізик-теоретик і… експериментатор.
Підвівшись, вони потиснули один одному руки і знову посідали. Бос попихкував сигарою.
— Сподіваюсь, ви спрацюєтесь. Дафф має великий досвід роботи на прискорювачах…
Дафф зобразив усмішку на сухорлявому лиці:
— Мені буде приємно працювати під керівництвом такого славетного вченого…
"Усміхається, а в очах — крижини, — подумав Девід. — І виправка… Одягнений занадто акуратно як для вченого…" Новенький чомусь викликав настороженість і… антипатію. В його мові чулося багато фальші, награності. Розмова, як і слід було сподіватися, точилася навколо нової серії пірамід.
В теоретичних питаннях Дафф орієнтувався добре, але все ж недостатньо, і це порадувало Девіда, бо він не збирався нікому і ні за яких обставин розкривати хід винайденої ним реакції. А той якраз і вів розмову в цьому напрямку.
— Я дещо читав про ваші дослідження, — казав новоприбулий, — але публікації, зрозуміла річ, дуже скупі… А цікаво! От хоча б магнітна сіть… Як вам удалося домогтися її стабільності? Цього ви, звичайно, не розшифровуєте…
"І не скоро розшифрую, — думає Девід, — аж поки ситуація в світі не зміниться на краще",
Бос кидав на нього пильні погляди, немов хотів пронизати, зазирнути в глибину його мозку. Та Девід увесь час був насторожі, не проронив жодного випадкового слова, навіть мімікою, виразом обличчя не виявив своїх потаємних думок. Це буле схоже на химерну гру в карти, коли один має козиря, а двоє навіть не знають, який той козир.
Закінчили розмову при світлі. Наперекір домаганням боса, Девід заявив, що розпочне роботу над новою серією лише після того, як буде підписано контракт, одержано технічну документацію і… підтвердження банку із Швейцарії про одержання ста мільйонів доларів на його рахунок.
— От вам і вчений, — бурмотів бос у машині, — та він переплюне всякого бізнесмена!
— Нічого, — потер долоні Дафф, — ми підберемо до нього ключі…
А Девід зайшов до Террі і проголосив довжелезний монолог:
— Уявляєш? Комедія з перевдяганням! Я одразу відчув, що цей Дафф — військовий. Мабуть, ще вчора був у погонах. Фізикою, певне, зайнявся недавно, коли одержав завдання… Хочу знати, яке завдання?
— Комедія пер… пер-р… — обізвався Ара.
Террі мовчки встала з крісла, кинула на нього журнал, який читала перед тим, і підійшла до скляних дверей. Надворі шумів дощ, краплі миготіли в променях ліхтарів, над теплим камінням здіймалася легка пара.
— Так от, — продовжував свій монолог Девід, — він одержав завдання вивідати мою таємницю, зорієн-туватися по самому технологічному процесу… Вони не хочуть залежати від мене, їм потрібна свобода рук і дій!
Террі обернулася, губи їй сіпнулись, але не сказала нічого. Підійшла до журнального столика і швидко написала:
"Я давно попереджала тебе!"
— Так, ти добре орієнтувалася в ситуації. А ти гадаєш, що я цього не припускав? Але вони всього не знають, і ти не знаєш!
Він ще довго говорив, ходячи з кутка в куток і розмахуючи руками. Нарешті, відчувши полегшення, пе-рестав. Попросив кави й пішов до свого письмового столу, зручно сівши в легке кріселко, розпочав свою щове-чірню розмову з портативним, завбільшки з друкарську машинку, комп’ютером, якого він звав "Сезам". Вставляв до приймальної щілини картку за карткою і одразу ж одержував акуратні рядки-відповіді. Террі принесла каву. Девід кивнув на комп’ютер і, усміхаючись, сказав:
— Ми з Сезамом розмовляємо, наче з тобою. Тільки він пише, мабуть, в тисячу разів швидше…
Дружина знизала плечима і вийшла.
Девід працював до самозабуття, не чуючи навіть телевізора, що бубонів у спальні. Час від часу підводив голову і, здивовано роззирнувшись по кімнаті, продовжував роботу.
Через відсутність більш-менш точних даних про кількість водню в об’єкті дослідження модель нароста-ючої ядерної реакції була ненадійна, нестійка. Зрозуміло, що Девід не міг заспокоїтись і невтомно конструював усе нові й нові схеми. Яку температуру повинен мати "сірник", щоб розпалити ядерне "багаття" хоча б на міль-ярд років? — ось найголовніше, що він прагнув установити.
Комп’ютер вуркотів, наче жива істота.
— Ану прикинь ще, Сезаме, — бурмотів Девід, вводячи нову картку, — побачимо, що нам відкриється…
Почувся легкий стукіт у вікно. Девід підвів голову і побачив там високу постать Натаніела. Неохоче, з досадою вимкнув комп’ютер і, накинувши на плечі куртку, вийшов. Не любив, коли йому заважали працювати, але Натаніел, певне, з’явився неспроста.
Крізь зарості лавра вийшли на берег. Нічна хвиля стиха шурхотіла, набігаючи на прибережний пісок.
— Вони щось замислили… — сказав Натаніел. — Від них можна всього чекати…
— Побачимо, — спокійно відповів Девід. — Ти вже познайомився із цим… Даффом? Просто комедія…
Він розповів про візит боса і його нового підручного. Натаніел спохмурнів. Кинувши погляд в нічну млу, прошепотів:
— Субмарина патрулює за десять кілометрів. Можна викликати хоч зараз…
Девід трохи помовчав, ніби вслухаючись у шурхоти ночі, потім сказав:
— Ні, ми ще мусимо побути тут.
— Гляди, щоб не було запізно.
Більше про це Натаніел не говорив, бо знав, що його друг ніколи й ні на які умовляння не піддається.
Через кілька хвилин Девід пішов, певне, зовсім не думаючи про втечу з цього пекельного острова.
Крадучись повз його котедж, Натаніел побачив, що вчений знову сидів біля комп’ютера і працював. "От витримка у чоловіка! — захоплено подумав головний інженер. — Але які в нього шанси у боротьбі з таким си-льним ворогом? Це ж, власне, справжня війна проти могутньої й добре злагодженої воєнної машини цілої дер-жави!"
І вже ніякого захоплення, а тільки жаль ворухнувся в грудях. Донкіхотство! Не може одна людина — хай вона буде тисячу разів геніальна й мужня! — протистояти такій силі.
(Продовження на наступній сторінці)