Спинки крісел відхилилися, і ось це вже не крісла, а зручні ліжка. Вони щільно обхоплюють тіло з трьох боків, мандрівники затиснуті в них, як у великих футлярах. Так їм легше буде переносити наростання швидкості… Раптом ракету неначе сіпнуло. Все її металеве тіло здригнулося, наповнилося звуковими хвилями, загриміло, загуло несамовито, ледве витримуючи натиск розпеченої стихії газів. З пришвидшенням руху наростало відчуття страшної ваги. На людей неначе навалився невидимий вантаж, вони лежали ніби налиті оловом. Усе меркло, туманилось перед очима.
"Невже не витримаю? — з острахом подумав Плугар. — Невже не витримаю?"
Микола Загорський поринув у забуття, йому здалося, що він веде передачу, і пошерхлі губи його шепотіли: "Я — "Комета". Ідемо по курсу, почуваємо себе добре!"
Ольга дивилася на ілюмінатор і чомусь пригадала зелену траву ракетодрому.
А за ракетою було чорне небо, всіяне зорями. Сяяв усе ще великий диск Землі, палахкотіло Сонце і яскрів Місяць.
Ракета мчала все швидше і швидше. Тут, у безповітряному просторі, можна було не боятися розігрівання її стін.
Коли стрілка тахометра — приладу, що показує швидкість, — дійшла до цифри "8", електронна машина блискавично послала імпульс на автоматику, і рокіт двигуна обірвався. У кожного в голові неначе джмелі гули, але тиша вже брала верх.
Всі відчули себе зовсім легко, навіть занадто легко. Тепер, коли не було пришвидшення і ракета за інерцією мчала з постійною швидкістю — 8 кілометрів на секунду, люди зовсім втратили вагу. Це вони відчули Ще й не встаючи із своїх ліжок. Першим підвівся Петров.
— Обережно, товариші,— попередив Плугар. Професорове попередження про обережність Петров почув уже під стелею — він висів у повітрі, незграбно дригаючи ногами і розмахуючи руками. На його обличчі було здивування і розгубленість. Загорський голосно засміявся:
— Та ти, я бачу, добрий акробат!
Ольга теж розсміялася, побачивши геолога в такому кумедному положенні.
Та Петров зметикував, штовхнув ногою об стелю і, описавши складну траєкторію, став на підлозі. Вона відштовхнула його, мов пружина, але Петров миттю вхопився за поручні. М’язи в нього, видно, так і грали, зда-ється, стукни він кулаком — і стіна проломиться.
— Тут, брат, мимоволі станеш акробатом! — усміхнувся Петров.
— Не робіть різких рухів, товариші, — порадив Іван Макарович. — Не забувайте, що пересуватись по кабіні треба, тримаючись за поручні.
— Ось так! — весело вигукнув Загорський, стукнувши обома руками по товстій спинці свого крісла. І відразу ж опинився під стелею.
— Ого! — вигукнув Петров. — Ти, брат, спритний. Ніякий канатоходець не зрівняється з тобою! Та не борсайся, я тобі допоможу.
Однією рукою тримаючись за поручні, прикріплені до стінки ракети, другою він впіймав Загорського за ногу і майже без ніякого зусилля опустив його на підлогу.
— Оце так штука! — бурмотів радист. — Тільки подумати…
Ще під час підготовки до польоту всі знали про це явище, навіть робили експерименти з падаючою кабіною, в якій на коротку мить зникало відчуття ваги. Але тепер цілковите зникнення ваги практично було для всіх несподіванкою.
…"Комета" мчала в міжпланетному просторі із швидкістю 8 кілометрів на секунду. Так показували при-лади, але члени екіпажу не відчували цієї швидкості. Навпаки, здавалося, що ракета стоїть, вірніше — висить на одному місці! З правого боку весь час палахкотіло Сонце, увінчане вогненною короною, поблизу нього і по всьому чорному небі сяяли зорі та планети. Віддалі до них були такі великі, що переміщення ракети не вносило ніяких змін в конфігурацію неба. Хіба що зменшувався диск Землі і одночасно виростав Місяць. Але око не могло цього вловити.
З кожною хвилиною космічний корабель наближався до Троянди космосу. Розумні чутливі автомати ве-ли його по заздалегідь обчисленій траєкторії, яка в певній точці перетинається з орбітою штучного супутника. Що ж до Сонця, то з його притягальною силою корабель Івана Плугаря не боровся: "Комета", рухаючись у сис-темі Земля–Місяць, ішла фактично по земній орбіті. Відхилити рух ракети Сонце не могло, бо, крім власної швидкості, вона зберігала і ту швидкість, з якою мчить Земля, — 30 кілометрів на секунду. Цих складених швидкостей було досить, щоб ракета могла вільно рухатись у межах системи Земля–Місяць.
Причалити до Троянди — це вже буде робота механіка. А поки що він замріяно дивиться в ілюмінатор на чорне небо. Зорі на ньому різноколірні: одні жевріють, неначе вугілля в каміні, інші скидаються на фіолетові чорнильні плями, ще інші — на розплавлене срібло… Загорський передає і одержує радіограми і час від часу робить зйомки Сонця. Іван Макарович, поклавши на коліна товстий зошит, записує свої спостереження і погля-дає на прилади. Електронна обчислювальна машина весь час показує віддаль до Троянди — в кілометрах і хви-линах. Цифри тануть, меншають з кожною секундою… Іван Макарович подає команду:
— Мілько! За локатор.
Михайло відразу зайняв місце біля екрана радіолокатора, уп’явся в нього своїми чорними очима. Незабаром він побачив те, чого чекав. Справа на екрані з’явилася маленька зірочка. Вона досить енергійно рухалась до лінії, яка означає напрям польоту "Комети".
— Троянда на екрані! — урочисто вигукнув Мілько.
Троянда космосу
Своїми обрисами радянський супутник Землі і справді нагадує троянду, особливо здалеку. Трохи нахи-лене "стебло", на верхньому кінці якого — "квітка". Чим ближче, тим видніші стають елементи конструкції. "Квітка" — це величезне колесо, змонтоване із контейнерів. Сонячним блиском спалахують на ньому ілюміна-тори-вікна. В центрі, на ажурному плетиві радіальних ферм, здіймається кілька овальних щитів, зроблених із напівпровідникових елементів. Це — енергетичне серце міжпланетної станції. Сонячні промені, впавши на ці чудодійні пелюстки, тут же перетворюються г електричний струм і проводами-артеріями течуть по складному організму Троянди. Вони опалюють кают, гріють воду у ваннах, варять їжу, вони живлять локатори, потужну радіостанцію, підтримують постійну температуру в оранжереї… А сонячного сяйва тут же океан!
Троянда космосу — найбільший із трьох супутників, споруджених трьома великими державами. По різ-них орбітах обертаються вони навколо Землі, що, звичайно, утруднює астронавігацію, яка робить тільки перші, можна сказати, дитячі кроки. В багатьох країнах розгортається рух за об’єднання цих трьох супутників і ство-рення єдиного науково-дослідного заатмосферного інституту під егідою ООН. Технічно цей задум здійснити легка — досить включити двигуни і вийти на умовлену орбіту. Та на перешкоді, як відомо, стоять інші причи-ни…
В довгій трубі "стебла" влаштовано склади, майстерні. Там же, в самому низу — реактивний двигун, по-трібний на випадок зміни швидкості обертання. А по своїй орбіті Троянда мчить за інерцією, зберігаючи ту швидкість, яку одержала спочатку. І не дивно: ніщо не гальмує її руху, тут же немає жодної молекули повітря! В холодній мертвій тиші міжпланетного простору мандрує наша Троянда навколо Землі, а разом з нею і навко-ло Сонця. Всередині в ній лунають голоси, там — атмосфера, тепло, там — життя.
…Мілько не відривав очей од екрана локатора. Віддаль до Троянди швидко зменшувалась. Тепер уже не зірка, а мініатюрна квіточка пливла по матовій поверхні екрана. Незабаром її стало видно і простим оком. Усі скупчилися біля великого лобового ілюмінатора.
Троянда більшала, буквально виростала на очах.
— По місцях! — наказав Іван Макарович.
Як тільки Троянда наблизилась до орбіти "Комети", Мілько всього на дві секунди включив двигун. "Комета", описавши криву, наздогнала Троянду. їх відділяла відстань в кілька десятків метрів.
Це було цікаве видовище! Над "Кометою" високо здіймався, поволі обертаючись, велетенський корпус Троянди.
Мілько витирав із чола піт, Загорський стежив за роботою радіоапаратури, що підтримувала двосторонній зв’язок із сусідами.
— З благополучним прибуттям вас, дорогі товариші! — пробасила Троянда.
— Дякуємо, — відказав у мікрофон Іван Макаровим. — Ми готові шлюзуватись.
— Ми готові до прийому, — прогримів бас.
Усі наділи скафандри, припасували запасні кисневі прилади і ранці з невеликими "ракетними" балонами. Адже діставатися на Троянду треба через безповітряний простір.
Мілько і Загорський знали, що їм робити. Вони мусять забезпечити зарядку порожніх баків водою. Геолог Петров горів бажанням ознайомитися з будовою штучного супутника. Ну, а Ольга — спецкор газети "Дзве-ни, наша пісне!", журналів "Бадьора старість" та "Агу!" — мала зовсім залишити космічний корабель, щоб ста-ти членом колективу Троянди.
Першим через герметичну камеру біля люка вийшли з ракети Загорський і Мілько. За ними кинувся Пет-ров. Іван Макарович припасовував ранець і крізь окуляри в шоломі поглядав на дочку. Чи часом не боїться? Щось довго возиться…
— Ольго!
— Готово!
(Продовження на наступній сторінці)