— Я вже сама думала — як ми вилетимо звідси? Тут же немає ракетодрому!
— Зате тут немає і такої великої сили тяжіння, як на Землі. Вона в шість разів менша. Для того, щоб залишити Місяць, потрібна швидкість всього два з поло виною кілометри на секунду.
— Так… — роздумливо промовила Ольга. — А все ж таки небезпечно.
Мілько нічого на це не відповів — продовжував свої розрахунки. Ольга дивилася на його міцну руку, що орудувала олівцем, і думала про витримку цього скупого на слова юнака. Він не такий показний, як Загорський, але у ньому є щось цікаве.
— Чи ви коли-небудь мрієте, Михайле? — несподівано спитала Ольга.
Мілько підвів голову і просто сказав:
— Мрію.
Ольга не сподівалась на таку відповідь, очі її заблищали цікавістю.
— Мрієте? Та невже? Ви такий… — вона не договорила.
— Який?
— А ви не образитесь?
— За відвертість не ображаються. Який же я?
— Ну, такий… сухар! — випалила дівчина, і рум’янець залив їй веснянкуваті щоки.
Мілько добродушно засміявся.
— Отаке! Сухар? Здорово! А я вважав себе менше реалістом, а більше мрійником.
— Справді? Про що ж ви мріяли?
— Мріяв про цей політ на Місяць…
— Я знаю, що не тільки мріяли.
— Звичайно. Я не Манілов. Мрії треба підкріплювати роботою.
— Ну, добре, ця ваша мрія здійснилась. А тепер?
— Тепер я мрію про політ на Марс… Знаєте, Олю…
Михайло не договорив. У кабінеті раптом стало темно, неначе густа непроникна хмара заступила сонце. Вони кинулись до ілюмінатора. І справді, ракету окутала чорна запона пилюки. Крізь її товщу не могли проби-тися сонячні промені.
— Що це таке? — тривожно запитала Оля.
— Не знаю, — відповів Михайло.
— Може, це вибух вулкана?
— Не схоже. По-перше, поблизу немає кратера, по-друге, ми відчули б поштовхи.
— А може, то метеорит?
— Ні, від такого удару задрижала б поверхня…
Довго вони дивилися, як поволі осідав пил і каміння, підняті з поверхні Місяця невідомою силою. Ольга зробила припущення, що, може, повернувся всюдихід, але Михайло пояснив їй, що всюдихід не підняв би куряви стільки і так високо. Та, зрештою, минуло чимало часу, а ніхто не піднімався в ракету. Курява потроху осідала, вже крізь неї почало пробиватися сонячне проміння, а причина цього явища була незрозумілою.
— Ну точнісінько так, як було при посадці! — сказала Ольга.
— Дуже схоже, дуже схоже, — погодився Мілько і почав одягати скафандр. Ольга хотіла не пустити йо-го, але він твердо сказав, що мусить вийти і подивитись.
Хвилин через п’ятнадцять він повернувся, його обличчя було так само заклопотане, як і перед тим.
— Нічого не розумію! Треба зв’язатися з нашими. Спробуємо?
Оля охоче погодилася. Вони сіли до рації.
— Я — "Комета", я — "Комета", — загукала Ольга в мікрофон. — Доповідаємо: несподівано знялася сті-на пилу, несподівано знялася стіна пилу.
Кілька разів передавала вона і кілька разів переходила на прийом, але всюдихід мовчав.
Тоді взявся передавати Мілько, та результат був такий самий. Щоб не тривожити дівчину, Михайло по-яснив це тим, що на всюдиході просто не включена рація. А в самого скребло на душі: чому знялася така пилю-ка? Чому не відповідає всюдихід?
Непрохані гості
Ольга писала свій щоденник, коли почулося цокання біля вхідного люка ракети. Насторожено підняла голову, торкнула за плече Мілька:
— Чуєте?
Михайло прислухався. Справді, щось наче шкребло по металу. Чи не повернувся Іван Макарович і Загор-ський?
Мабуть це саме подумала й Ольга, бо підійшла до ілюмінатора. Михайло подивився в другий, Всюдихо-да не було. Але все ж таки біля люка хтось є!
— Наші так швидко не могли повернутись… — зашепотіла Ольга. — Минуло всього три години. — Її обличчя було збентежене, а може, й злякане. Вона стиснула Михайла за лікоть: — А що як… що як це прийшли селеніти?
— Дурниці!
— А що ж ви думаєте? Все може бути… можливо, селеніти — анаеробні істоти …
Мілько швидко підійшов до рації і заговорив у мікрофон:
— Що сталося? Ви не можете відчинити люка, Іване Макаровичу? Чи це ти, Колю?
Відповіді не було. Але шкрябання і цокання по металу чулося виразно.
— Це вони добиваються, селеніти! — пополотніла Ольга. — Ти смієшся, а мені страшно…
— Без дурниць, Олю! — суворо глянув на неї Мілько. — Візьміть себе в руки. Зараз дізнаємось, що там таке… — і він, почав одягати скафандр.
Ольга мовчки припала до ілюмінатора.
— Нічого надприродного в природі не може бути, — говорив Михайло. —Анаеробні істоти, кварцові страховиська… Все це вигадки фантастів, ясно? А якщо ви боїтеся, то… сховайтеся в коридорчик! Їй-богу, там вас і селеніти не знайдуть! — Він засміявся, показуючи білі зуби.
Ольга зиркнула на нього тривожними очима. В цьому короткому погляді був і острах, і надія, і довіра. Ще б одно Михайлове слово — і вона б усміхнулась! Але юнак уже надівав шолом. Тоді Ольга обернулася і швидко пішла до люка, що вів у "коридорчик" — шахту, в якій розташовані допоміжні установки. Щільно за-крившись, присіла на металевих поручнях. Стало соромно свого переляку. Ну. звичайно, Мілько правий! Селе-ніти… Планета ж мертва! Хотіла вже вилізти зі своєї схованки, але, почувши кроки в кабіні, стрималася. Нашорошила вуха. Зараз їй хотілося, щоб це таки справді були селеніти — якісь таємничі, але доброзичливі істоти… Хай би тоді Мілько із своїм раціоналізмом…
Почулися голоси. Крім Михайла, в кабіні було ще двоє: один заговорив чисто по-англійському, другий — з помітним німецьким акцентом. Все виявилося дуже простим, навіть прозаїчним: прибула ще одна ракета із Землі, члени її екіпажу прийшли, щоб познайомитися з радянськими астронавтами і встановити "наукові конта-кти". Замість скрипіння селенітських страховиськ, Ольга почула добірну англійську мову, Михайло, правда, немилосердно перекручував слова, але все ж таки підтримував розмову.
Експедиція західних колег підготовлена і споряджена не урядом якоїсь держави, а могутньою урановою монополією, яка захопила під свій контроль майже всі родовища цього елемента в західному світі. На Місяць прибула, як вони сказали "оперативна група геологів і фізиків-атомників". Очолює експедицію містер Дік — відомий захисник ідеї "чистої" атомної бомби.
Прибулі розповіли про свою ракету, поцікавилися конструкцією радянської, запитували про роботу атомного двигуна, радіолокаторів, про систему керування, їх також цікавили запаси рідкого кисню, води. Мілько відповідав дуже загально, торкаючись не самої конструкції корабля, а лише її принципів, про що вже писалося в пресі. Щождо запасів, то тільки й сказав:
— Нам вистачить!
"Молодець Михайло! — подумала Ольга. — Дипломат!"
Гості вихваляли своє устаткування, особливо фізичну лабораторію, придатну для розщеплення ядер цілого ряду елементів і виготовлення "портативних атомок". Ольга відчула в їхніх словах приховане бажання залякати Мілька. "І чого їм треба? — подумала. — Хіба ми заважаємо їм вести дослідницьку роботу? Прилетіли — ну й працюйте собі на здоров’я! А то й тут з атомками носяться…"
— Ми хотіли порушити питання про вашу воєнну базу… — сказав один із прибулих.
— Яку базу? — щиро здивувався Мілько,
— Не вдавайте із себе наївного, колего. Ми прекрасно знаємо, що ви так поспішали крізь холодний сві-товий простір не для прогулянки… Подивіться — он Земля! Яка чудова мішень! Вона повертається до Місяця кожною стороною, всі пункти цивілізованого світу видно, як на долоні. Встановлюй атомну катапульту і роби контроль над всякою країною. — Він ляснув пальцями, неначе батогом. — Хто тримає Місяць, той володіє Зе-млею!
— Он воно що… — вставив Мілько. — А ми, признатися, й не думали про цю сторону справи…
— Ви нас випередили, але — дозвольте вам нагадати — ви посадили свою ракету на нашу територію. Так, так, північна частина видимої півкулі Місяця давно придбана нашою монополією, і бос…
— Я не можу вести переговорів про це, — засміявся Мілько. — Просто некомпетентний… Ми ніяк не сподівалися, що хтось може заявити права власності на територію Місяця. Та ще й авансом! Зайве, мабуть, на-гадувати вам, що наша експедиція має суто наукові завдання, виконанням яких ми хочемо зробити свій скром-ний внесок до скарбниці людських знань.
— Гаразд, пане Мілько, ми зустрінемось з вашим командиром. Але ви зовсім даремно повторюєте нам те, що твердить ваша пропаганда…
Розмова пішла про цивілізацію, культуру, прогрес, добробут… О, вони вже наслухалися подібних тирад. Але чи такий уже гарний добробут у колеги Мілька — видатного інженера? Який особняк він має в Москві? Скільки машин і шоферів налічує його власний гараж? Чи, може, він має автожир? Та, зрештою — чи товста його чекова книжка?
(Продовження на наступній сторінці)