Усіх наче вітром здуло. Без метушні й гамору екіпаж кинувся по місцях. Через кілька секунд на "Вікінгу" стихло, принишкло. Здавалося, навіть осцилографи, повирячувавши свої зеленкуваті очі, нашорошено дослухалися: коли ж воно станеться?
Якщо експеримент удасться і Трансформатор проб'є тунель у гравітаційному полі, "Вікінг" різко шарпнеться вперед і помчить, неначе кулька з цівки пневматичної рушниці. Годин з двісті такого лету — і корабель буде на волі. О, тоді вони вже пильнуватимуть!
Нескуба сидів у нервовому заціпенінні, але мозок його працював чітко, немов добре налагоджена електронна машина. Перед ним на пульті один по одному спалахували зелені сигнали — знак готовності секцій, вузлів, пристроїв. Зелене сузір'я тішило капітанове око, знімало нервове напруження. На екрані він бачив, як спускаються з поверхні корабля фізики та інженери, відзначив їхні злагоджені рухи. "Молодці, з витримкою, — промайнула думка. — Такі не розкиснуть, не відступляться, боротимуться, доки б'ється серце". Кинув погляд на оглядовий екран — бездонне провалля космосу війнуло холодком небезпеки. Фізично відчув, що падає в цю холодну, жахливу прірву, заповнену мороком. Аж здригнувся і вже хотів вимкнути екран. "Чи не починається агорафобія?[2] — стривожився. — Ще чого не вистачало!" Змусив себе дивитися в безкінечний простір, де окові не було за що зачепитися, — жодної цятки! І почуття страху швидко зникло. Корекція не потрібна, корабель і так зорієнтований дюзами в бік падіння.
На запитливий погляд старшого фізика Хоупмана, який зайняв своє місце біля пульта, Нескуба спокійно кивнув: можна починати.
Фізик простяг руку до щитка і взявся за рукоятку рубильника. Тієї ж миті почало меркнути і незабаром погасло освітлення по всьому кораблю, зупинилися численні електромотори, побутові та всякі допоміжні прилади: енергосистема "Вікінга" підключилася до Гравітаційного трансформатора.
Це була кульмінаційна хвилина експерименту, і хто б зміг визначити напругу, яка охопила тут кожного в чеканні невідомості! Адже ось зараз, цієї миті вирішується їхня доля: чи каменем падати в безодню, чи птахом випурхнути з неї...
"Вікінг" шарпнувся вперед, це добре відчули всі, хто сидів біля командного пульта, — їх притиснуло до спинок крісел, і в скронях зашуміла кров. Та не встигли вони зрадіти, як цей короткий рух припинився, ніби наткнувшись на м'яку, але неподатливу стіну. У перший момент натиску вона увігнулася, але не піддалася, Трансформаторові просто не вистачило потужності. Згодом нові розрахунки покажуть, що на той час навіть у сто разів більша потужність не допомогла б — сила тяжіння була занадто велика.
Хоупман поглянув на капітана і схилив голову. Не дивлячись на щиток, висмикнув рубильник з гнізда. Вони обидва зрозуміли: це — поразка, страхітлива катастрофа, відвернути яку несила.
Нескуба ще не отямився, коли Лойо Майо мовчки поклав перед ним кілька фотографій. "Знову зі своєю хмарою..." — подумав з досадою і вже хотів одсунути картки, бо хіба зараз до цього? Та астроном притримав їх рукою.
— Ні, ви погляньте. Бачите Еолу... тобто Гуллівера?
— Ну, бачу. То й що? — в голосі капітана чулося роздратування.
— А на цій ось нема. Нескуба стрепенувся:
— Нема? Нащо ви мені тут ребуси підсовуєте?
— Це не ребус, а ще одне історичне відкриття, — поважно промовив молодий астроном. — Нам пощастило сфотографувати покриття космічної хмари темним об'єктом. Ось тут, погляньте, Гуллівер знову визирнув!
Болючий спазм перехопив капітанові горло, і йому забракло повітря.
— Це ж... виходить, що...
Лойо Майо докінчив за нього:
— Це ота сама гіпотетична чорна діра. Колапсуюча зірка. І ми її зафіксували вперше в історії. Жоден астроном Землі...
Нескуба примружив очі і холодно спитав:
— А чи усвідомлюєте ви, що це означає для нас?
Лойо Майо знизав плечима:
— Це вже інша тема, капітане.
— Ну, що ж, вітаю вас з відкриттям. — Капітан гірко посміхнувся. — Шкода тільки, що його не можна передати на Землю, людство ним не скористається. Новина загине разом з "Вікінгом"...
На астронома це, здавалося, не справило ніякісінького враження.
— Ми ще нічого певного про такі об'єкти не знаємо, — сказав спокійно. — А зараз у нас є можливість познайомитися з чорною дірою...
— На жаль, є, — вставив капітан.
— І було б безглуздо не скористатися цією можливістю, адже так?
— Цілком слушно, — хитнув головою Нескуба. — Ми будемо продовжувати...
— Це ваш обов'язок, Лойо Майо! — вже твердішим голосом сказав капітан, а сам подумав: "От у кого треба вчитися витримки!"
3
Уже вкотре Алк уперто намагався заміряти діаметр квітки, але зів'ялу пелюстку ніяк не вдавалося розправити на решітці. "Прокляте тяжіння, — думав Алк, — це воно її поморщило, квітка ж тендітна... Колись у двадцятому столітті на Суматрі росла гігантська квітка, яку назвали на честь ученого, що натрапив на неї в джунглях, — Рафлесія Арнольді. Діаметр її сягав метра, і то було справжнє диво. Ця ж... — Алк знову окинув сумним поглядом зів'ялі пелюстки. — Ця має не менше п'яти метрів! Новий вид, можна б назвати — Космічна Алка. Можна б... На очах гине, і нічого не вдієш. У невагомості вона росла корінням угору, тепер же її біологічний годинник зовсім розладнався, і така пишна квітка пожухла... І все це Нескуба... Через нього "Вікінг" потрапив у таке скрутне становище. Скрутне? — сам собі заперечив. — Аби ж то скрутне... Катастрофічне!"
Важко зітхнувши, Алк облишив возитися з квіткою, перевірив, як працює генератор електронно-іонного поля, потім сів на прикутого до підлоги металевого стільчика і почав перебирати в думках події останнього часу. Та зосередитись чомусь важко було, перед очима лежала розпластана квітка, і думки крутилися навколо неї. Ах, яка це унікальна рослина! Як він ждав її цвітіння... І от маєш... Нескуба в усьому винен, Нескуба. І що там квітка, хоч яка вона дивовижна, — загине оранжерея з усім багатством флори, страшного тяжіння не витримають люди, і "Вікінг" з осередку життя перетвориться на холодну домовину... І хто зна, скільки років чи десятиліть ця домовина падатиме у ту чорну дірку, доки не буде розплющена, розтрощена, розтерта на атоми... Ех, як це трагічно й... безглуздо! Алк стиснув кулаки, роззираючись навколо, як загнаний звір. Усвідомлення безвиході, безсилля лютило його ще дужче. Невже ж отак і гинути — покірливо, безмовно? Невже не можна зарадити? А як усе добре починалось... Колектив згуртований, працювали з ентузіазмом, ніхто не шкодував енергії для досягнення мети. Ех!.. І все це піде прахом, не буде ні його самого, Алка, ні "Вікінга", ні... Еоли... Безглуздя. Алк спробував уявити, як це не буде його, їх, нікого,— і не міг. Уявлялася чорна, безмежна, бездонна порожнеча, але в ній була присутня його думка, його "я" — наче якась вічна і всюдисуща субстанція.
Будучи глибоко переконаний, що всі, без винятку, явища зумовлені певними причинами, Алк почав міркувати про причини катастрофічного становища експедиції. Довгий ланцюжок причин і наслідків, який він перебирав багато разів, приводив до того самого висновку: Нескуба, капітан Нескуба — вишколений, висококваліфікований космонавт у вирішальний момент спіткнувся, допустив злочинну, так, злочинну недбалість. Сам же сказав, що під час вахти заснув, сидячи за пультом. Проґавив, проморгав... Така от прозаїчна, буденна причина: задрімав чоловік, і ось наслідок — "Вікінг" потрапив у гравітаційний капкан! А чому він задрімав? Перевтома? Нездужання? Самозаспокоєність? Що б там не було, це вже не має ніякісінького значення, бо подія невідворотна. І капітан мусить відповідати за недбайливе виконання своїх обов'язків. Це ж він був запропонував додаток до "Інструкції"... Хоч Алк тоді заперечував проти цього додатку, а зараз... Якщо колектив визнає капітана винним, то... В пасажири!
"В пасажири..." — повторив у думці Алк і, згадавши Еолу, насупився. Мабуть, усі помітили, що він симпатизує капітановій дружині, може, навіть і Нескуба здогадується. Що ж виходить? Особисті рахунки? Алк поморщився: неприємно навіть подумати, що товариші можуть розцінити його наскоки на капітана саме в цьому аспекті. А хіба можна мовчати? Ні, ні, його моральна свідомість збунтується... Його обов'язок, та й не тільки його, це обов'язок всякої чесної людини... Так, безперечно, але це легко тільки в думці. А на ділі... Спробуй виступи, кинь каменюку в свого товариша... Еола... Може, поговорити з нею? Якраз і привід є: нехай допоможе зафотографувати на кінострічку оце ботанічне чудо...
Алк підвівся і, похитуючись на неслухняних ногах, пішов поміж ґратчастими перегородками до відеофона. Покрутивши диск, уп'явся поглядом в сірий екран, де ось-ось мало з'явитися обличчя Еоли. Воно виринало поволі, ніби формуючись із туману, вимальовуючись усе чіткіше й виразніше. Найперше з'явилися очі, потім чоло і щоки, і розтріпане золотисте волосся. "І вродилося ж отаке гарне, — не то захоплено, не то обурено подумав Алк. — Справді, квітка!"
Коли їхні погляди зустрілися, Алк розгубився. Що він їй скаже? Що її чоловік, капітан корабля Нескуба, вчинив злочин?
Рука несамохіть шарпнулася до вимикача, і обличчя Еоли почало танути, тьмяніти. В останню мить Алк помітив здивування в її очах.
(Продовження на наступній сторінці)