— Я от про що подумав зараз: скільки їх у Всесвіті? Певне, постійна, стала величина,
— Закон збереження Часу? — Брови Арі злетіли вгору.
— Ви це сказали.
— Це Закон Альги! Чуєте, прийдешні? Закон Альги! Вона була рада, очі її сяяли, міст між ними наведе-но, золотий міст єднання, варто тільки зробити крок, простягнути руку… Та Альга не зробив того рішучого кроку. Заговорив про високі філософські матерії, й Арі непомітно зітхнула. За філософськими конструкціями Альга хотів сховатися сам від себе.
Зв’язок із "Сатурном" давно було втрачено, спостережень простору, який безпосередньо прилягає до центру Метагалактики, накопичено чимало, а вони продовжували рухатися все далі й далі, тоненькою голкою заглиблюючись у потаємні клітини Всесвіту.
Арі марніла з кожним днем — сивина вже густо пробивалася в ЇЇ волоссі, зморшки з’явилися на шиї, по-під очима, на чолі. Шкіра втрачала еластичність, тіло ставало дедалі кволішим — ріка Часу, що захопила раке-ту, безжально змивала, зносила клітини, руйнувала їх тисячами.
Те ж саме робилося й з Альгою — процес дисиміляції підточував і його, молодий чоловік перетворював-ся на діда. Але він цього не помічав, з жахом стежачи за Арі. "Вона так довго не витримає…" — пекла думка. Поклав собі рішуче поговорити з нею.
Це сталося на черговій зміні.
— Швидкість хронотонів різко зросла, — сказала Арі, насилу підвівшись зі свого сидіння. — Особливо стежте за масспектрометром.
— Гаразд, я стежитиму. Але… У вас хворобливий вигляд, Арі.
— Так, мій любий Альга, я почуваю себе кепсько. А ви?
— Та я ніби нічого… хоча, звичайно…
— Нам треба ще хоч трохи протриматись.
— А може… пора на зворотний курс?
Обличчя їй пересмикнулося — чи то з остраху, чи з несподіванки. Сухі, вже старечі губи зворухнулися, але вона не встигла нічого сказати, як болючий кашель здушив їй горло. Кашляла, притуливши руку до запалих грудей, потім кілька хвилин судорожно хапала повітря, наче після інтенсивного бігу.
— Знаєте… я також думала про це… Але ж ми ще… Треба ж визначити напрям потоку…
— Все одно вже й так ясно, що "Сатурнові" треба міняти курс, — заговорив Альга, щоб дати їй трохи перепочити.— І вони, певне, одержали наше застереження. Отже, програму свою ми виконали.
— А мети ще не досягли, мій любий Альга.
"Мабуть, їй полегшало, що знову вжила тієї формули,— подумав філософ.— Але на що вона сподівається?" Та коли Арі докладніше розповіла про свої наміри, він зрозумів, що в неї на думці параметри хронотонної річки, викривлення простору, його дискретність… Чергуючи, Альга тільки й думав про це, обмірковував, як її переконати, що таке завдання вже їм не під силу.
Перше, про що Арі спитала, повернувшись на чергування, було:
— Яка швидкість хронотонів?
— Зростає в арифметичній прогресії.
— Добре, що не в геометричній, — зітхнула полегшено. — Тоді ми загинули б миттю…
Коли вона сіла в крісло перед екраном, Альга сказав:
— Я обміркував становище всебічно, Арі.
— Які ж висновки?
— Подальші дослідження не мають ніякого сенсу.
— Чому? — Арі повернула до нього сиву голову.
— Що б ми не відкрили, яку б інформацію не здобули, все залишиться з нами. Передати ж на "Сатурн" ми нічого не зможемо, то який же сенс?
— Мій любий Альга…
— Ні, ні, заждіть. Я вмикав перетворювач, на екрані з’явилась жінка. Вона беззвучно кричала — чи щось повідомляла, чи просила допомогти… Багато експресії в очах, в рухливих губах… До кого вона зверталась? Хто її тепер почує?
— Хтось чув, комусь потрібно було. Що ж стосується нас… Невже вас самого не цікавить нова інформація? Ми автономна частина людства… Але ми ж не втратили інтересу до життя?
Вона говорила з такою внутрішньою переконаністю, що було ясно: від своєї мети не відселиться. Ну що ж, думав Альга, це логічно, зрештою, так і повинно бути. Але ж щеміло серце за неї!
— А що, коли ми ввімкнемо рушія, аби зменшити швидкість хронотонної ріки?
Арі замислилась.
— Давайте спробуємо. Це продовжить нам життя, а значить дасть можливість…
— Так, так, ми одержимо багато нової інформації!
Приготувалися до перевантажень, ввімкнули. Корпус корабля затремтів, наче жива істота. Двигун поступово набирав потужності, але — парадоксально! — на швидкості ракети це не позначилось зовсім. Стежили за приладами, дослухалися, чекали наростання швидкості, коли тіло починає з більшою і більшою силою притискуватись до сидінь. Всього цього не було! Швидкість ракети не змінилася ні на йоту.
Арі вимкнула головного рушія, натомість запустила гальмівний, що на носі ракети. Хвилини напружено-го чекання… і ніяких змін!
— Є над чим замислитись, — обізвався Альга.
— Це вже не потік, а водоспад…
— Космічна Ніагара…
— Куди ж нас несе?
— Мабуть, нас захопило силове поле Центру Метагалактики…
Голос Арі ослаб, дихання різко почастішало.
Ввімкнула оглядовий екран — жодної світлової цятки, жодної рисочки. Темрява, чорнота! Незабаром ця густина почала заливати й ракету, Арі відчувала її обличчям, шкірою. Потьмяніли, а потім і зовсім погасли плафони, потонули в щільному мороці екрани осцилографів…
— Альга, Альга, ви що-небудь бачите?!
Мовчанка. І чорна німота.
— Ви щось бачите чи ні?
Невже відмовила сітка зв’язку? Чи, може, Арі тільки думає, а не вимовляє слів? Так можна збожеволіти…
— Альга, любий, милий, ви мене чуєте?
Нарешті вловила тонюсіньке, як волоконце:
— Чую… перебої… шум…
Розділені тонкою стінкою каюти, обоє раптом відчули поміж собою безодню. Це було жахливо — опинитися в надрах безбережної, непроникної космічної ночі.
"Чи я ще живу? — думала Арі.— Чи, може, це тільки спалах підсвідомості? "Сатурн", зорі, Земля, галактики — об’єктивна це реальність чи, може, марево, сон, якесь видиво?.. Треба керувати роботою мозку… керу-вати… Всесвіт проціджується крізь нього — як тут покеруєш? І все-таки не здаватися, не здаватися… Певно, це магнітне поле Центру Метагалактики… Хоча чому обов’язково магнітне? Воно має зовсім інакшу природу, зовсім інші параметри… А які? Ну, це вже ти забагато хочеш знати одразу. Може, тут генеруються хронотони. Для всього Всесвіту. От нас і захопила хронотонна Ніагара…"
— Альга! Альга! Я вас люблю, Альга! Ви чуєте? Я вас люблю!
У відповідь щось зашелестіло, а може, їй тільки здалося, їй наче полегшало, авжеж, полегшало, тепер вони близько, поруч, ну звичайно ж, поруч… "Який він хороший, цей Альга… Милий, смішний… Закоханий… Я це відразу помітила, відчула з першого знайомства. І чому він… була ж мить… яка гарна мить… могла стати вічністю… Закоханість…"
— Альга! Я вас кохала!
Довго дослухалася, та мікрофони навіть шурхоту ніякого не передали. Знесилено відкинулася на своє сидіння, але його м’якість не дала полегшення, тіло зробилося важучим, і вона подумала, що вже не вистачить сили підвестися. Може, це вже і є смерть? Важко зітхнула і опустила повіки, щоб у такий спосіб захиститися від темряви.
Промінчик! Ласкавий, нечутний, зовсім безтілесний промінчик торкнувся обличчя, і Арі прийшла до тями.
Розплющила очі — світло. Ах, яке світло навколо! Не сліпуче, не різке, а м’яке і ніжне, воно, здається, проймає тебе наскрізь, пронизує кожну клітину тіла. Легко, гарно-прегарно…
А звідки воно ллється? Арі дивиться на ілюмінатор, на екрани — все, все світиться, усе сяє, здається, світло проникає навіть крізь корпус ракети; так так, видно геть навколо — і в боки, і вгору, і вниз — звідусюди плине світло. Грандіозна світляна сфера, і вони в ній, у її серцевині. Он подекуди ще чорніють промивини — крижані очі космосу, та ось вони вже зникають за темно-лазуровою запоною.
Ах, як прекрасно!
— Альга! Ви бачите?
— Так, Арі!
— Ходіть сюди, Альга, ну, та швидше ж бо!
Гульк — а він уже поруч, біля неї. Увесь осяйний, опромінений.
— Яка ви… прекрасна, Арі! Ніби зіткана вся зі світла…
— Ви теж пройнятий сяйвом, Альга. Тут все не так, як там…
— Там? — з усмішкою наголосив Альга.
— Ну, звичайно, там — поза оцією сферою, поза Центром Метагалактики.
— Я так і сприйняв. Авжеж, ви маєте рацію, тут діють цілком інші закони.
— А крізь який морок ми пробилися сюди!
— Там я вважав, що космос приблизно однаковий у кожному своєму об’ємі, а тут… зовсім інші характеристики..
— Ви не шкодуєте, що вирушили в цю мандрівку, Альга?
— Усе наше життя — мандрівка, безперервна подорож від незнання до знання. Ех, та що вам казати, Арі, ви ж сама… ви ж інакше життя й не мислили! А я… коли б я шкодував, я не був би філософом!
(Продовження на наступній сторінці)