— Стійте! — закричав з усієї сили.
А вони йдуть, наче це їх і не стосується. Петро бачить сотні напружених ніг, наче вони приросли до апарата і тепер носитимуть його вічно.
— Стійте! — Петро підніс над головою руку. Голомозі не зупинялися.
— Ну, що ж, — говорив сам до себе космонавт, — я вас попередив.
Підняв ліхтаря і ввімкнув світло.
Сліпучий сніп сизуватого проміння освітив передні постаті, але голови в них дуже нахилені, аж до грудей, і Голомозі, мабуть, побачили тільки бліді відсвіти.
Яворовим відходив задом і все бив і бив їх промінням, але літак не зупинявся. Трохи похитуючись, він сунув просто на Петра, і пілотові довелося відступити набік.
Прикусив губу, напружено думаючи. Була мить, коли він хотів пустити в дію мазера. Але схаменувся, поміркував і вирішив, що ще встигне. Цікаво, куди вони прямують?
Знову зайшов наперед, нагнувся і присвітив їм прямо в обличчя, в сухі блискучі очі. Ніхто не зупинився, навіть не кліпнув. І Петро помітив якусь автоматичність їхніх рухів, вони ступають своїми тонкими ногами, як сновиди. Придивився до їхніх напружених лиць і охнув: усі ці Голомозі загіпнотизовані! Якась стороння могутня воля керує їхніми рухами... Яворович мимоволі озирнувся навколо. Ніде нікого. Тільки жовтава мла сповиває оцей дивовижний ліс та розмірено шурхають кроки:
— Шу-у-рх, шу-у-рх...
— А хай вам грець! — вигукнув Петро. — Побачу, що буде далі.
Заліз у кабіну. Венерієць похитувався, наче п'яний, грізна трубка його і стріли валялися на підлозі. Придивившись, Петро помітив — Рожевий притупує ногами і не безладно, а в такт, як оті, що несуть літака, — шу-у-рх, шу-у-рх... "І його захопило... — подумав Яворович. — А мене все-таки не бере, не бере... Може, дати йому нюхнути нашатиря?" Він уже був потягся до аптечки, але рука не досягла, треба встати, підвестися, а йому не схотілось. Та й навіщо розбуркувати бідолашного? Адже він, мабуть, дуже стомився — ого, скільки вони з ним протюпали...
— Шу-у-рх, шу-у-рх...
Заколисує. Петрові теж хочеться подрімати під оцей шурхіт, руки й ноги якось обважніли, потерпли. Він зручніше вмощується в сидінні, простягає ноги. Згадує, що не закінчив монтувати турбіну, але ця думка ковзнула по його свідомості, як легка хмарина в чистому небі. Встигне, він ще встигне, хай тільки несуть. Бач, як плавно похитується літак:
— Шу-у-рх... шу-у-рх...
Ноги його починають відбивати такт — спочатку помаленьку, а потім дужче і дужче. Так продовжується доти, доки він не цокнув каблуком по чомусь металічному. Цей цокіт порвав павутину заціпеніння — Петро здригнувся, схопився, потер долонею чоло. Ох, і штукарі! Мало й його не приспали... Чи, може, це просто втома?
Поспішаючи, щоб не передумати, Яворович дістав пляшечку нашатиря, понюхав сам, а потім тицьнув під ніс венерійцеві. Той схопився, як ошпарений. Постояв, оторопіло озираючись навколо, а тоді швиденько схопив трубку і стріли. Озброївшись, витяг із складок своєї одежі два "гриби" — одного подав Петрові, а другого почав сам їсти. Живлюча волога одразу відсвіжила Яворовича. Кожен м'яз у нього забринів силою, думки з'являлися чіткі, як блискавки.
Найперше — треба оберігати свою свідомість, зосередити силу волі, щоб діяти, діяти. Закінчити монтаж турбіни вертикального підйому. Налагодити зв'язок з "Астероїдом".
І Яворович з подвоєною енергією взявся за роботу.
ЗАХМАРНА КРАЇНА
Світало. Петро розплющив очі і з подивом помітив, що світанок не жовтий, а білий. Відхилив шолом скафандра, відсунув прозору шторку кабіни. Вгорі помалу обертались диски турбіни — він таки змонтував її! Загіпнотизовані Голомозі ішли з ракетопланом на плечах, а він робив своє діло. І не подумав про відпочинок, доки не встановив турбіни. А тоді закрився в кабіні і заснув. Рожевий спав і зараз.
Виглянувши з кабіни, Яворович побачив, що тепер апарат несуть пологим схилом високого узгір'я. Внизу — суцільні сувої хмар, десь під ними і сизі ліси, а тут — кам'янистий бік гори, обплетений голубою сіткою чіпкої рослинності. Повітря прозоре, хоча небо вистелене тугими пасмами хмар. На вершині гори біліють якісь велетенські кулі — чи каміння, обшпуговане дощами?
Яворович здогадався, що саме там, де ото громадяться білі кулі, і починається Захмарна Країна. Вона, мабуть, розкинулась на високогірній місцевості, відгороджена знизу й зверху потужними пластами хмар. Нижні відділяють її бід поверхні планети, верхні — від космосу. "Ну, що ж, — думав Петро, вдивляючись в її білу стіну, що потроху наближалася і виростала аж до хмар, — побачимо твої дива!.."
Літак ритмічно похитувався, Голомозі несли його нагору, здається, з такою самою швидкістю, як і по рівному. Чи вони відпочивали? Чи, може, їм дали зміну? Петро цього не знав, але як би там не було, а запас енергії в них, очевидно, невичерпний. Залізна воля їхніх господарів витискує з них стільки сили, скільки потрібно.
До вершини вже рукою подати.
Яворович виразно бачить, що то не каміння біліє, а якісь кулі. Ось одна поруч... З якого ж вона матеріалу зроблена? Петро вдивляється в напівпрозору плівку, бачить там якісь розпливчасті плями, але не може роздивитися що то.
Літак уже рухається по рівному плато. Багато куль біліє над жовтими гаями — аж до самісінького обрію. Повітря тут чисте, прозоре, видно далеко. Ген-ген темніє, ніби замикаючи оцю квітучу рівнину, якась зубчаста стіна — чи то архітектурна споруда, чи, може, скелі. Ніжно-жовті дерева обступають кожну кулю, і здається, що то й не куля, а гігантська біла квітка чи коробочка бавовника. Кулі розташовані досить далеко одна від одної; поміж ними снують Голомозі, наче тіні, наче безтілесні примари. І кожен з них несе якийсь вантаж, — що саме — Петрові важко розібрати.
Ракетоплан раптом перестав похитуватись, зупинився і плавно ліг на майданчику, оточеному живою огорожею із жовтих кущів, правда, більше схожих на пучки дроту. Поряд з апаратом здіймається величезна куля. Петро окинув її поглядом і відчув, що в душу йому заповзає якийсь тривожний неспокій, недобре передчуття. "От, значить, і прибули... — подумав, щоб заспокоїти себе. — Цікаво, цікаво..." А сам поглядав на Голомозих, що, поставивши літака, гуртувалися осторонь. Очі в них були розплющені, але Петрові здалося, що ці бідолашні ще й досі сплять. Ось вони, як по команді, повернулися в один бік і пішли. Заворушився і Рожевий у кабіні. Поглянувши на кулю, що біліла майже над самісіньким апаратом, він затиснув свою чорну трубку під лівою пахвою і схопив стрілу, готовий до бою. Петро машинально стиснув у кишені металічний корпус мазера. Та враз Рожевий випустив з руки стрілу, і вона впала під ноги. За нею покотилася і чорна трубка. Рожевий подрався до виходу, але Яворович швидко закрив шторку кабіни, і він безпорадно мацав її сухенькими руками. "Що це з ним діється? — здивувався Петро. — Чи не збожеволів?" Рожевий судорожно вхопився за його лікоть і притулився до плеча, ніби ховаючись від удару. Потім запустив пальці у свій високий чуб і закрив ним чоло. Після цього він полегшено зітхнув, відсунувся і, обравши спокійну позу, затих.
Петро обернувся до кулі і невідривно дивився на її білу, трохи шершаву поверхню. Уява чомусь малювала величезну голову, сховану за цією поверхнею, і пильні, пильні очі Ті очі дивляться просто в душу, пронизують усе тіло, ніби рентгенівським промінням, і Яворович відчув, що ці промені переносять думки, що вони освітлюють кожну клітину його організму, кожну звивину мозку. Промені тих очей промацують його мозок, наче читають книжку.
Йому страшенно схотілося спати. Очі самі заплющуються, голова хилиться, хилиться, і свідомість затьмарюється якимось легким туманом. Той туман заважає дивитись, сплутує думки, сповиває в густий серпанок — все більше, густіше... І хтось шепоче: "Спи, спи... Чого ж не поспати, адже ти так натомився... Спи, спи..."
І вже б заснув Яворович, та раптом спалахнула думка: "Це ж гіпнотичний сон!" Спалахнула, наче маяк над темними водами, і сонливість одразу пропала. "Тримайся, тримайся, Петре! — наказав сам собі. — Ти маєш міцну волю, ти можеш засвітити в своєму мозку тисячі маяків, і вони не дадуть тобі спати!"
"Спати, спати, спати..." — слово закрутилося в думці, в уяві з'явилися маленькі друковані літери: спати, наче десь далеко, далеко. Вони прикували до себе всю Петрову увагу — крутяться, наче коліщата, наближаються, більшають, витягуються, і вже перед його внутрішнім зором — велетенське коло з цих літер — СПАТИ. Вони налягають на свідомість, в сизому серпанку один по одному гаснуть маяки, гаснуть, і Петро от-от пуститься берега, порине в імлу... Але ні — один маяк не гасне, спалахує з новою силою! Тіні розпливаються. "Ага, он ти як! — думає Петро. — Вчепився за слово? Ну, то я не буду його повторювати, я викидаю його з голови, чуєш? — викидаю! Бадьорість, бадьорість! Я не хочу... ні, ні, я не повторю цього слова, я його вже викинув геть. І ти облиш ці фокуси, бо я ніколи не змирюся з насильством!"
Встав, потягнувся, струшуючи з себе рештки сонливості, хотів розбуркати і Рожевого, але той був так глибоко загіпнотизований, що, коли б не дихання, то Петро подумав би: мертвий. Залишив його в кабіні, а сам вибрався назовні і шторку закрив.
(Продовження на наступній сторінці)