Саме в цей мент у Петровій свідомості спалахнув здогад: це ж Великий Розпорядник намагається дізнатися, що таке мазер! Підслуховує і скеровує його думки! Здогад цей спалахнув на коротку, невловиму мить, і Петро погасив його. Тепер він сам спрямовуватиме течію своїх думок. Еге ж., мазер... мазер... Та чого, власне, за ним побиватися? Цяцька та й годі. Коли темно — допомагає очам бачити, адже апарат зору людини не сприймає інфрачервоного проміння... Мазер дає видимий спектр, освітлює предмети вночі. Це маленьке світило в моїх руках, мініатюрне сонце...
Вони вже йшли по високогірному плато. Тут було прохолодніше, і Петро пришвидшив крок; Рожевий з Гілкою намагалися не відстати. Прямої дороги на плато нема, доводилося часто обходити жовті кущі з білими кулями всередині. Яворович приблизно знав, куди йти, але для певності надумав перепитати.
Оглянувся — Рожевий плентається за ним, а Гілки нема!
— Де вона?!
— Побігла коротшим шляхом, щоб швидше винести нам.
— Ходімо скоріш! В який бік вона побігла?
Рожевий показав трохи ліворуч, і Петро кинувся бігом. Серце його тривожно калатало, намагався не виявляти хвилювання, але з того нічого не виходило. Ну, звичайно, це ж її послав він, він... Хоча б встигнути... А тоді... тоді він зможе добре погратися своєю цяцькою... А що, як вона візьме та натисне... Що натисне? Ну, й нехай (Петро відчував, що думки скоряються йому, і це заспокоювало).
Раптом Рожевий крикнув:
— Онде вона! Я її гукаю — не чує, поспішає в інший бік. Чи оглухла? Чи осліпла?
Петро побачив — Гілка біжить поза кущами в напрямку... до кулі Великого Розпорядника, біжить, легко викидаючи вперед тонкі ноги, наче великий трав'яний коник.
— Швидше навперейми! — наказав Рожевому і сам кинувся бігти з усієї сили. Рожевий обігнав його — біг так, що, здавалось, ноги не доторкаються до грунту. Але Гілка була, мабуть, ще прудкіша. Ось тільки що її постать майнула ліворуч Петро пробіг, може, з десяток кроків, як помітив, що вона вже далеко попереду. Помчала, наче куля!
Яворович захекався і змушений був збавити крок. А вибігши на якийсь горбок, він зупинився, щоб зорієнтуватись. Звідси добре видно, що Рожевий таки потроху наближається до неї, віддаль між ними скорочується коч і повільно, але певно. Петро полегшено зітхнув: зараз він її спіймає...
Тільки подумав це, як помітив темні постаті, що поспішали навстріч утікачці. Мабуть, вислав допомогу... Хто ж встигне скоріше — Рожевий чи вони?! Ну, піддай же, піддай ходи, любий друже! Ти ж ближче, тобі метрів сто, а їм... Ех, "їхня" віддаль скорочується швидше, бо вона ж біжить до них!..
І тут сталося несподіване. Збоку на Гілку налетіла якась темна постать, збила її з ніг і одразу ж кинулась назад, за кущі. Постать зникла з очей так само швидко, як і з'явилася, Петро навіть не встиг роздивитися що воно таке було — робот чи звір. Але чого б звір мав повертати саме туди, звідки вибіг?
Рожевий прибіг до Гілки швидше, ніж послані Великим Розпорядником Голомозі. Дівчина лежала, розкинувши руки, але в руках нічого не було...
Голомозі потупцювали біля неї, а тоді враз кинулись у той бік, де зникла таємнича істота.
Яворович оглядав грунт навколо — може, впустила? Але мазера ніде не було...
Рожевий підвів свою наречену — вона ледве трималася на ногах.
— Ну, що? — не втерпів Яворович. — Що вона каже?
— "Забрав", "забрав". А хто — не знає. Тепер вона боїться Великого Розпорядника... Вона піде зі мною.
— Поспішайте. — Петро взяв і по-земному міцно потиснув Рожевому руку. — Бажаю успіху, друже!
Коли вони зникли за кущами, Петро спокійно оглянувся навколо. Так, чи йти до літака, чи... податися по слідах тієї загадкової істоти, що вхопила мазер? Його тягло туди, поривало, але він вагався: а що, як це поривання не його власне? А який сенс Великому Розпоряднику посилати його туди? Хто його знає... А втім, усе це — дурниці, треба йти й шукати!
І Яворович пішов у той бік, де зникла невідома істота і куди потрухикали Голомозі із своїми списами.
ХРАМ ЗОЛОТОГО СВІТИЛА
Яворович довго ішов по слідах, протоптаних Голомозими в податливому грунті. Сліди петляли поміж кущами, в деяких місцях завертали назад і, перетнувшись, ішли вбік. Чим далі, тим усе менше біліло бутонів Головатих, замість жовтих кущів з явилась низькоросла рослинність, що наче обрамляла плато. Це була, мабуть, плантація, бо, як помітив Петро, грунт оброблений, рослини посаджено колами. На ходу нахилився, підчахнув сизу гілку, з якої закапав прозорий сік, але їсти передумав, може, зашкодить?
Сліди привели Петра до... Голомозих. Вони безладно попадали, прим'явши деревця, і так лежали, наче до чогось дослухаючись.
Яворович, обережно ступаючи, обійшов їх і почав спускатися по пологому схилу. Оглянувся — чи не йдуть слідом? Голомозі лежали непорушно, зовсім непорушно. Петро вернувся, підійшов до них — мертві, всі до одного. І списи валяються поруч...
Постояв у нерішучості. Може, піти назад? А то натрапиш на засідку...
Вирішив іти вперед. Очевидно, це діють вороги Великого Розпорядника, — це по-перше; а по-друге, — не може бути, щоб вони знали про мазер, а про нього, Петра, не знали.
Відшукавши слід ("Ішов один, той, що забрав мазера!"), Яворович покрокував по схилу. Внизу темніли гаї, і щось у них було нашорошене, таємниче. Але це не спинило Петра, він без вагання пішов поміж деревами, роздивляючись, чи немає де житла, або чи не промайне яка постать. Він ішов зовсім беззбройний, не мав навіть мисливського ножа, та проте не відчував страху, серце билося ритмічно, і в усьому тілі вібрувала сила.
Там і сям у лісі почали попадатися занадто товсті дерева, наче роздуті знизу. Петро так би й не здогадався, що то житла, коли б не звернув уваги на стежини, що вели до них, і потім не побачив отворів. Що це — природні дупла, чи венерійці таки вирощують свої житла? Але жодної живої душі не видно, навіть гам. де ці житла стоять порівняно густо.
— Агей! — гукнув на всю силу своїх легень, і тільки луна відповіла йому: — Е-е-й...
Усміхнувся: природні ж венерійці взагалі, мабуть, не розмовляють за допомогою голосу. Адже Промениста передавала йому думки! Отже, тут можуть "почути" думку...
Мабуть, воно так і сталося, бо невдовзі навстріч Петрові вийшов зеленотілий юнак, мовчки взяв його за руку і повів по одній із стежок у хащі Яворович у думці запитував його: "Куди ми йдемо?" Але відповіді, здається, не було чи, може, він її не вловлював.
Так і йшли мовчки, вірніше, не йшли, а продиралися крізь гущавину, і весь час юнак не випускав Петрової руки.
Велетенське приміщення відкрилося якось одразу, несподівано Яворович ступнув крок — і опинився всередині. У сутінках гущавини він не помітив широкого входу, можливо, через те, що більше дивився під ноги, боячись спіткнутись. Тепер, підвівши голову, побачив... світло! Висока світла колона, вужча знизу і ширша вгорі, підпирає перламутрове склепіння Петро одразу догадався: ввімкнули його ліхтар! Але яке щастя, що вони не зацікавились другим вмикачем... Тісним безмовним натовпом стоять венерійці, серед дорослих багато й дітей. Петро побачив на зелених щоках дорослих блискучі сльози. Чого вони заплакали? Може, незвичне світло просто ріже їм очі, чи радість або горе витискують сльози?
Юнак пробирається попереду і, певне, щось каже, бо натовп розступається, пропускаючи Петра, і знову змикається за ним. Так вони підійшли до середини храму, де на якомусь круглому підвищенні стояв ліхтар. Сліпуче коло на перламутровій стелі було тепер над Петровою головою. Побіля світляної колони, що здіймалася з лінзи ліхтаря, стояла юнка, схожа на Променисту. Красива голова її охоплена золотистим обручиком, на якому стирчать сріблясті колючки. "А їй личить цей вінок, — мимоволі подумав Яворович. — Гарна". Та це були не ті слова. Вона стояла поряд із сизуватим світлом не просто гарна, а якась урочисто-велична. Петрові чомусь пригадався скульптурний портрет Нефертіті, дружини фараона Ехнатона, — лебедина шия і мигдалеві очі.
Юнка ступила крок до Петра і так само, як і Промениста, поклала свою зелену долоню йому на чоло, трохи постояла, замислена, і почала "розмовляти" думками. Петро вже звик до такого способу розмови, йому здавалося, що й слова звучать, тільки він не встигає помітити, як вони вимовляються.
"О людино, благословенна та мить, коли ти прибув на нашу планету!.."
"Я мало не розбився..." — подумав Петро.
"...Ти приніс не лише звістку про Золоте Світило, а й саме світло, про яке ми досі знали тільки з переказів і легенд. Ось воно — чудо із чудес, прекрасне світло! Його не можна взяти руками, але воно є, його не можна виростити, але воно сягає далі за всяку рослину, воно обіймає всесвіт..."
Вона ходила навколо ліхтаря, і щось величне було в її поставі, в її розмірених неквапливих кроках.
"...Світло не крихке, а бачите, як воно дробиться на сяючі осколки? Це щоб освітити найтемніші місця простору. І настане час, коли світло освітить усю нашу планету, і велика Правда постане в усьому своєму блиску. І ми не будемо насилувати закони матері Природи, а житимемо і розвиватимемось у злагоді з ними".
Проповідниця трохи помовчала, дивлячись в заплакані лиця, а потім проголосила:
"Нехай кожний підійде і помиє руки свої у світлі і омиє світлом своє лице".
(Продовження на наступній сторінці)