— Заспокойся, не треба так розчулюватись. Учися керувати погодою своєї душі. Тут, певне, нам допоможе філософський підхід. Зневіра, песимізм — надто ядучий дим. Розжени його, і ти відчуєш насолоду весен і літ, осенів і зим свого життя. Нерозумно протиставляти себе Природі, важливо усвідомити: ми — учасники великого процесу Буття. Учасники — розумієш?
— Це я розумію…— Соул зітхнула.— Тільки от сам процес уривається…
— Треба мислити, дочко, ширшими масштабами. У Всесвіті процес розвитку живого ніколи не згасне. Ти скажеш: а звідки ви знаєте? Я відповім — інтуїція. Поки що інтуїція. А звідси й переконання: якщо ми пошлемо у час і простір інформацію про себе і всі живі форми нашої біосфери,— вона передасть естафету Життя. Код! Звістку в Майбуття можна послати лише в зашифрованому вигляді, не інакше. Ось наша альтернатива, наша трепетна надія.
— Отже універсальний код? — підвела голову Соул. — І за допомогою бактерій?
— Саме так.
— Мільйони комбінацій… Тату, я не знаю, чи під силу впоратись з таким завданням нашому колективу дослідників.
— Треба, — твердо сказав старий. — Йдеться ж про існування самого Життя! Звичайно, я, керівник Головного Наукового Товариства, міг би просто зобов’язати вас включити цю тему до поточного плану… Але тут потрібен ентузіазм, пошук.
— Ну що ж, — підвелася Соул. — Тяжкий шлях, та… — І не доказала: до горла знову підкотився клубок.
— Я знаю, ти зараз подумала про особисте щастя. — Батько поклав руки їй на плечі. — Але велика мета — хіба це не саме щастя?
— Так, тату… — Вона прихилилась до його широких грудей.
— Ну то йди, і відразу беріться за роботу.
Поцілував у чоло і легенько підштовхнув до виходу.
II.
Сірий, похмурий ранок. Німа, гнітюча тиша. Ще лежачи в постелі, Соул відчула: щось у світі сталося. Насторожена, але якась байдужа, неквапливо підвелася з ліжка. У спальні холодно. Притримуючи сорочку на грудях, підійшла до вікна, розсунула штори і з подивом побачила… кригу. Так, на рівні третього поверху, ся-гаючи середини вікон стояла суцільна крига. Важенна, сизувата, без полиску, вона заповнила весь простір по-між будинками. Певно, вночі залило, потім замерзло. Якщо посуне — зріже будинок, знесе геть.
Дивно, як же це трапилося, що вона нічого не почула? Справжній потоп! Невже так тихо, безшумно при-була вода? І ніде нікого. Тиша, глуха тиша. Щось у ній причаїлось, якась невиразна тривога, Соул не дослухається до того, її ще хилить на сон. Позіхнула, зашторюючи вікно, та й почалапкала до ліжка. Ах, як приємно забратися під ковдру!
Прокинувшись, дівчина виглянула у вікно — ніякої криги не було, на подвір’ї гасали діти, вулиця повнилася рухом. Ну, звичайно, наснилось чи привиділось… Мабуть, таки перевтомилася. Ну, що ж, сама винна: і колеги, і навіть батько радять хоч вихідні викроювати, а вона так заповзялась, що й вечорами працює. Вже тре-тій рік не має спочинку. Та от і сьогодні: і науковці, і техперсонал — усі відпочивають, тільки не вона. Бач, її тримає робота… Чи, може, марнославство, підсвідоме бажання залишити слід в Історії, яка сама зникне без сліду? Невже без сліду?
Раніше Соул над цим не замислювалась, працювала — і все. А зараз… Чи займалась своїм туалетом, чи готувала сніданок,— внутрішня дискусія не припинялась. Запитання — дошкульні, нещадні — виникали спонтанно, вимагали відповіді. Якщо планета і все живе на ній приречене, доскіпувалась логіка, то навіщо ти з та-ким завзяттям убиваєш час, який тобі лишився? Який у цьому сенс? "Навіщо та навіщо", — сердилась дівчина, губи їй сіпались, брови насуплювались, а мозок гарячково шукав пояснення, думки шугали, як птахи в небі: у світі с вища логіка, інші інтереси… Мабуть, її любий вольовий татусь має рацію: виноград Життя проростає крізь Галактики, це неспинний процес…
Раптом прозвучав сигнал. Хто міг навідатися без попередження?
Соул, торкаючи долонями зачіску, пішла в хол, але на дверному екрані не побачила навіть тіні. Розсуну-ла двері — теж нікого. Може, сигнал їй причувся? Хотіла вже ступнути на контакт, прикритий килимком, коли в око впав якийсь темний клубок. На мить отерпла: чорні троянди! їй принесли чорні троянди! Ось воно що…
Машинально взяла пластикову вазу з тими похмурими квітами і сама не своя вернулася до вітальні. Двері зачинилися за нею так, наче ляснув постріл. Чорні троянди — вирок чи попередження?
Дивилася на пухнасті, чорного оксамиту пелюстки — вони притягували, гіпнотизували. Дівчині здавалось, що разом із густим ароматом вона вдихає жорстку радіацію небезпеки, невідворотної біди. Сказати батькові? А чим він зарадить? Тільки рознервується…
Обізвався відеотелефон — аж кинулась з несподіванки. Страх? Уже обступає страх? Полегшено відітхнула, побачивши на екранчику обличчя подруги. До апарата підійшла так, щоб затулити вазу — навіщо їй бачити ті квіти? Хоча… Ні, вона розповість їй при зустрічі.
Фанні запрошувала трохи розважитись у парку, все-таки сьогодні день відпочинку, а в неї он такий стомлений вигляд, темпі кола під очима, не можна ж так нехтувати здоров’ям. Там буде цікава компанія, .один гар-ний хлопець давно вже хоче з нею познайомитись. О, це справжній красень, інтелектуал, якщо й цього разу вона відмовиться, то всіх образить смертельно, а та злощасна лабораторія один день перечекає, нічого з нею не станеться, штами не пропадуть, адже є спостережники…
"А чому б і справді не зробити паузу? — подумала Соул. — Може, й напруження спаде, позитивні емоції, зміна вражень заглушать тривогу".
Прогулянка серед натовпу дерев і кущів була напрочуд цікава й весела.
— Ти мабуть, забула, яке й небо над нами! — сміялася Фанні. — Все нидієш у своїй лабораторії.
— Е, ні, — заступився за Соул красень, з яким її оце познайомили, — нидіти, бачу, не в її натурі, правда ж? — і поглянув у вічі проникливим поглядом. Не ждучи, що вона скаже, провадив далі: — Генна інженерія — це ж творчість, та ще й яка! Генетики перебирають на себе прерогативу самого господа-бога.
Соул приємно було слухати юнака, їй імпонувала його легка іронія, несподівані повороти думки.
— От ми, художники, теж творимо. На площині зображуємо тримірність, глибину, викликаємо у глядача враження об’ємності. Але це ж ілюзії! А генетики доповнюють природу новими, цілком реальними витворами.
Соул, м’яко усміхаючись, заперечила:
— Е, не кажіть. Створити ілюзію — хіба не чаклунство? Мені, скажімо, Легше вмонтувати ген у спіраль-ку, аніж намалювати пейзаж. З цієї причини я витратила багато зусиль, щоб перебороти комплекс неповноцінності.
— Але ж ви себе знайшли? — спитав художник.
— Генетика мене знайшла, — усміхнулась Соул.
Їй було весело, голосно сміялась, та коли в уяві раз по раз висвітлювався букет чорних квітів,— хмурні-ла, блиск очей пригасав.
— Ви чимось стривожені, Соул? — спитав художник, заглядаючи їй в обличчя. І дівчині сяйнуло: знає!..
— Та я… просто відвикла гайнувати час.
— Невідомо, скільки нам відведено часу, — зітхнув красень. — І чи можна його продовжити…
— Можна, можна! Природа компенсує нам витрачений на розваги день! — защебетала Фанні. — Згідно із всезагальним законом компенсації, винайденим особисто мною!
— Жарти жартами, а взагалі… — обізвався небалакучий подружчин супутник, якого Соул про себе на-звала Мовчуном,— відпочивати вміють не всі.
— Тобто? — спохопилась Фанні.
— Ти от вважаєш, що Соул відпочиває…
— А хіба ні?
— Авжеж, ні, — силувано посміхнувся Мовчун. — В її мозку весь час прокручується якась проблема, чи не так, Соул?
"О боже, невже телепат? — Дівчина кинула на нього насторожений погляд. — Тому ж він і мовчав, зосереджувався".
— Ви маєте рацію, — відповіла. — Повністю відключитись важко, інерція мислення… знаєте… її не так просто зупинити.
Мовчун щось хмикнув, а Соул, підтримуючи розмову з художником, думала про "інерцію мислення". Треба навчитися переводити її у підсвідомість — там уже ніхто не намацає… Безсмертя — ось над чим вона ламає голову останнім часом. Це — проблема з проблем… Чому людина смертна? Все залежить від одного, лише від одного запису в спадковому коді. До чого, власне, все зводиться? На фермент, який відповідає тільки за поділ статевих клітин, покласти відповідальність і за соматичні клітини. Перемістити; вмонтувати. От і все. Ніякого старіння, а отже, й смерті людина не знала б… І дарма, що планета приречена! Адже виноградник Життя зазеленіє на іншому ареалі… в майбутньому…
Їй аж дух перехоплювало, коли уявляла: крізь холодний безконечний простір, наповнений усілякими силовими полями, пройнятий видимим і невидимим промінням, мчать грудочки Життя, запаковані в надійні контейнери. І якщо їй пощастить… Люди майбутнього будуть безсмертні!
— Ви знову за своє. — Мовчун поглянув на Соул колючим поглядом. — Подумки докінчуєте свою робо-ту?
(Продовження на наступній сторінці)