— Гаразд, їдьмо,— сказав якомога твердіше, хоч їхати до того Колверта йому хотілося не дужче, аніж стрибати в крижану воду.
Дайана міцно стиснула його руку:
— Я знала, що ти не боягуз!
Вона пашіла якоюсь дивовижною силою, і це Хайман відчував фізично. Вагання наче вітром здуло, небезпека почала здаватися не такою вже й страшною. Та що це вони взяли собі в голову, ті нещасні горили? Не буде, не буде по-їхньому!
З монорейкової залізниці пересіли на метро і пронеслись попід містом ще кілометрів з двадцять — до кінцевої зупинки. Вихопившись на поверхню, сіли в таксі й помчали тихими вуличками приміської зони. Світло фар вихоплювало з темряви ажурні паркани, за якими товпились дерева та біліли котеджі. Хайман приглядався до номерів на хвірточках, вілла Колверта наближалась з кожною хвилиною, коли раптом по них ударили снопи світла, і якась машина загородила дорогу. Таксист різко загальмував — Дайану і Хаймана кинуло до спинки переднього сидіння.
— Можна б трохи легше,— пробурчав Хайман, підтримуючи свою наречену за плечі.— Тобі дуже боляче?
— Нічого,— скривилась Дайана,— я, мов бейсбольний м'яч...
Шофер, затуляючись долонею од світла, виправдувався:
— Так різонув нахаба — в очах потемніло...
У сліпучому світлі фар з'явилася чорна постать. Хайманові тенькнуло серце: мафіозо... Гангстер наближався спроквола, мовби хизуючись своєю ходою. Руки — в передніх кишенях штанів, на очі насунутий маленький округлий капелюх.
Підійшовши до таксі, він заглянув усередину і поманив пальцем Дайану. Секунду дівчина сиділа не зворухнувшись, потім узялася за ручку дверцят... У Хаймана промигнула думка: не пустити! Та він одразу й відкинув її. Що з того? Сіпнувся й собі вслід за нареченою, але мафіозо, вихопивши з кишені пістолета, прошипів:
— Сиди!
Дайана випросталась, притулила долоні до грудей, наче її білі тонкі руки могли захистити від кулі. Хайман в якомусь заціпенінні дивився на ці освітлені руки,— видно було навіть тоненькі сині жилки,— а потім ковзнув поглядом по обличчю. Голова з чорним німбом волосся нахилена вперед, брови зсунуті, примружені очі вп'ялися в нападника. Той стояв на відстані не більше двох метрів і, помітивши, що дівчина не зводить очей з його пістолета, сказав:
— Подобається? Гарна цяцька!
Дайана мовчала, не відриваючи погляду від чорної цятки.
— Та ти не жахайся, кралечко. Якщо перестанеш плутати нам карти...
— Стріляй, боягузе,— тихо промовила Дайана.
— От бачиш, яка ти... не гречна,— осклабився той.— Ми хотіли по-джентльменському...
Дуло пістолета хитнулось угору, націлюючись на бліді руки, складені на грудях. Дайана стояла, як заворожена.
— Слухай, ти! — нарешті обізвався Хайман.— Припини, а то я...
— Сиди,— буркнув мафіозо,— у нас розмова своя...
Хайман закліпав очима: чи йому здалося, чи справді — цятка пістолета почала відхилятися вбік. Таки відхиляється! Тепер уже добре видно... От сучий син, лякає...
Цієї миті тріснув постріл. Шофер пригнувся, а Хайман інстинктивно заплющив очі. Та, коли розклепив повіки, побачив, що Дайана стоїть, як і перед цим, тільки опустила руки, а нападник хилитається, немов п'яний, силкується підібрати капелюха, що валяється під ногами. Обличчя в нього все закривавлене, кисть, в якій він щойно стискав пістолет, потрощена.
— Ур-р...— захарчав у безсилій люті, упав навзнак, ударившись потилицею об асфальт, і вже не ворушився.
Машина позадкувала, все ще засліплюючи таксі, розвернулася і фуркнула геть.
Дайана знесилено упала на сидіння і ледве чутно прошепотіла:
— Поїхали... до Колверта.
Хайман поклав їй руку на плече:
— Слухай, як це сталося?
— А так... Треба мати силу волі... Вірити...
— Я подумав: розірвало пістолет. Але чому?
— Скривилося дуло.
— Ти... це ти зробила?! Ох, і молодчина! Феноменально! Ми приїхали, тут живе Колверт.
Мовчазний таксист зупинив машину і поглянув на чорноволосу пасажирку зі страхом та побожністю.
2
Після тієї пам'ятної ночі Дайана злягла. Тяжке нервове напруження так виснажило дівчину, що батьки викликали лікаря, а про заняття нічого було й думати. Хайман хотів провідати, але вони попросили дати їй спокій хоч на кілька днів.
— Давай позустрічаємось на екрані відеофону, добре? — говорила Дайана тихим, слабим голосом, і коли б він не бачив її обличчя з тінями під очима, то не повірив би, що цей голос належить їй.
— Гаразд, люба, набирайся сили.
— А як з Колвертом?
— Досі нібито нічого, з дому не витикається, найняв охорону.
— А що каже твій "Оракул"?
— Поки що загроза існує. Ще не минув рокований термін.
— А коли минає?
— Днів через три.— Хайман усміхнувся.— Ти так хвилюєшся за Колверта, ніби він твій родич.
— Він людина, громадянин,— обличчя Дайани спохмурніло,— як же нам не хвилюватись?
— Заспокойся, все буде о'кей, він же не маленька дитина.
— А ти все-таки примусь ще свого "Оракула"...
— Само собою,— запевнив Хайман,— комп'ютер увесь час одержує дані про ситуацію і кожного дня викидає прогноз.
Нарешті настав день, коли Хайман бадьоро повідомив:
— "Оракул" вважає, що небезпека для Колверта минула. І, за всіма ознаками, він здобуде перемогу на виборах.
Дайана зраділа, обличчя її звеселіло, і вже на Хаймана дивилися з екрана очі, повні світла і тепла. Того ж вечора вони зустрілися, і тільки й розмов було, що про Колверта.
— От буде справедливо, якщо він переможе на виборах! — сказала Дайана, прихиляючись до Хайманового плеча.— Ти чув, як він виступав за права жінок?
— Так, це прогресивний діяч, він, певна річ, переможе того мурмила з волосатими руками.
Хайман тримався спокійніше, аніж тоді, але часом непомітно позирав назад: чи не тягнеться за ними "хвіст"? Нічого підозрілого не помічав. Скидалося на те, що гангстери залишили його в спокої, навіть за "Карткою фатуму" не з'являлися. Хоч... Може, дізналися, що тепер "Оракула" пильнують агенти поліції? Як би там не було, Хайман і Дайана тішилися спокоєм.
Але в день виборів спокій вибухнув. І саме тоді, коли вони, забувши про все на світі, шугали на скутері по синьому шовку Озера Молодості. З екрана, вмонтованого на панелі керування, прилизаний диктор повідомив про зникнення Колверта і про зрослі шанси огидного Дайані мурмила.
Хайман одразу ж зупинив скутера. Хвилі вляглися, розгладились, небо з'єдналося із своїм відображенням, і вони повисли в порожнечі.
— Як же це так? — розпачливо скрикнула Дайана.— Де ж справедливість?
Хайман пробував заспокоїти її, але марно. Довелося відвезти додому. Дівчина страждала, і він побоювався, що зляже. Але ні. Дайана витримала, навіть погодилася зустрітися наступного вечора. Тільки була сердита, сповнена якоїсь негативної енергії, що могло штовхнути її на безрозсудні вчинки.
— Чого ж вартий твій "Оракул"? — кепкувала вона, кривлячи свої гарні соковиті губи в іронічну посмішку.— "Небезпека минула..." Дельфійська Піфія, хоч і без електроніки, а й то пророкувала краще.
Хайман захищав свого ідола, доводячи, що це екстраординарний випадок, що не могли ж вони одержати інформацію про заміри і тактику гангстерів, але Дайана висміювала ці аргументи усе завзятіше, бо ненавиділа "Оракула" ще й за те, що той забирає в неї нареченого.
— Слухай, а про себе і своє становище цей електронний бевзь має повну інформацію?
— Авжеж.
— І зможе наклацати свою "Картку фатум"?
— Звичайно,— знизав плечима Хайман.— Але навіщо це?
Дайана примружила очі, трохи помовчала, а тоді стиха промовила:
— Просто цікаво.
— Якщо тобі так цікаво, то приїжджай, познайомишся з "Оракулом" і поспитаєш його сама. Переконаєшся, що він зовсім не бевзь, ще й пофілософствуєш з ним.
Знайомство відбулося через кілька днів — Дайана заїхала до Хаймана після занять у коледжі.
— Ну, де твій електронний філософ?
В її чорних очах зблиснула іронія. Хайман поблажливо усміхнувся:
— Ходімо до центрального пульта.
Величезний округлий зал нагадував якийсь новітній храм. Його увінчує купол з голубого пластика, підсвічений люмінесцентними лампами, а внизу три чверті периметра охоплює велетенський сегмент самого пульта, схожого на модерний іконостас. Прозорими переборками пульт поділений на численні кабінки, в яких сидять, схилившись до мікрофонів, чоловіки й жінки,— сповідаються електронному богові.
У залі тихо, чути лише приглушений шепіт чи шелестіння.
— А де ж він сам? — спитала Дайана, роззираючись навколо.
Хайман змахнув рукою сюди й туди:
— Оце ж він і є, ти перебуваєш у святая святих.
Провів її до порожньої кабінки, і Дайана зручно вмостилася перед овальним екраном, що нагадував велике більмо. На панелі стояв мікрофон і лежали навушники.
(Продовження на наступній сторінці)