Розмовляючи, вони прямували до берега океану. Дем’янко ішов попереду, а за ним, витягнувшись у шну-рочок, човгали пінгвіни. Вони люблять ходити один за одним. Там, біля берега, стоїть на причалі корабель, і Дем’янко ним повернеться додому. Хай доправиться до якогось порту, а звідти він уже знайде дорогу в Непи-тайлівку.
Та от лихо: поки допленталися — корабель відчалив… Ех, шкода… Дем’янко здер з голови берета і жбу-рнув на сніг.
А корабель віддаляється, уже тільки мріє за хвилями.
Один Поважний Пінгвін торкнув Дем’янка оцупком, який був колись крилом, і сказав:
— Чого ти так хвилюєшся, хлопчику? Ти ще встигнеш наздогнати його вплав.
Дем’янко поглянув на бурхливі хвилі, що валами котились одна за одною, і сумно похитав головою:
— Е, це мені не під силу… Я ж не вмію плавати так, як ви.
Тоді другий Пінгвін запропонував:
— А знаєш що? Ходімо до крижаної гори. Здерешся на неї і звідти ще довго дивитимешся на той кора-бель, і тобі полегшає. Чи не так, друзі?
— А так, так! — закивали довгими дзьобами пінгвіни.
"Ну й смішні, — подумав Дем’янко. — Таке й скажуть: полегшає!.." Але пішов з ними, бо йому було ду-же цікаво. Адже він ще не бував на крижаних горах.
АЙСБЕРГ
Поважний Пінгвін пішов попереду, бо найкраще знав, як пройти на льодовик. За Поважним ступав Де-м’янко, а за ним шнурочком тяглася решта птахів.
— Бач, занедбали ви свої крила, от і не літаєте, — сказав Дем’янко.
— Зате ми добре плаваємо, — відповів Поважний, — літаємо у воді.
Поважний вів зигзагами, бо доводилося обходити крижані брили. Чим вище вони сходили, тим ширшав краєвид. Сонце викрешувало міріади іскор — і на сніговому суходолі, і на білопінних гребенях моря.
Зійшовши на вершину, Дем’янко знову побачив удалині корабель. Він був схожий на білу птицю, яку хвилі здіймають аж до неба. Здавалось, корабель от-от одірветься від води та й полине до самісінького золотого сонця. І опуститься аж біля рідних берегів…
Пильно дивився Дем’янко на корабель. Пінгвіни теж дивилися. Вишикувались рядком, крила опустили, наче руки, повитягували вперед свої довгі дзьоби та й дивляться.
А корабель усе даленів і даленів. За ним услід — хвилі, наче казкові гривасті коні.
— Уже й не видно, — сумовито сказав Дем’янко і почав ходити по крижаному майданчику. Та раптом спіткнувся і впав. Услід за ним почали падати й пінгвіни. Вони люблять наслідувати. Дем’янко підскочив, і во-ни застрибали. Що там зчинилося — гелгіт, писк, штовханина. Дем’янко танцює, і пінгвіни танцюють. Усім стало радісно й весело. Аж сонце сміялося!
Коли це раптом — трісь-трісь-трісь! Бух! Ба-бах! Наче хтось стріляє з гармати.
Пінгвіни стали, як укопані. Потім загомоніли:
— Що таке?
— Що таке?
— Що таке?
Дем’янко спитав Поважного:
— Що сталось?
Той стояв мовчки, тільки повертав свого дзьоба то сюди, то туди. Нарешті сказав:
— Пливемо.
— Як-то пливемо? — здивувався Дем’янко.
— А так. Оця крижана скеля зсунулася в море та й відкололася від льодовика. Це вже айсберг. Він пливе від берега, і ми на ньому. — Пінгвіни радісно загелготали:
— Гур-ра! Гур-ра! Гур-ра!
А Дем’янко зажурився. Куди він потрапить на цьому айсбергу? Крижана гора відпливає повільно, може, кинутись до берега, поки ще не далеко? Таж чи вибереться він із хвиль?
Дем’янко підійшов до краю айсберга, щоб роздивитись.
— Що він поб-бачив? — зацікавився Поважний і глянув через Дем’янкове плече. Іншим пінгвінам теж страшенно закортіло подивитися, задні напирали на передніх, ті — на Дем’янка. Посунули його на самісінький край. Дем’янко не встояв і покотився ковзким схилом униз.
— Падаю! — скрикнув він. — Я падаю!
А пінгвінам хоч би що, їм радісно:
— Це ж ковзанка! Га-га-га!
— Яка гарна ковзанка! Ги-ги-ги!
Та вони, якби й хотіли, то вже не могли б зупинитися. Увесь веселий табун, пхаючи Дем’янка поперед себе, мчав по схилу. Хто на животі, хто на лапах, а Дем’янко сидячи. І всі у воду.
Шубовсть! Плюх! Плеск!
Дем’янко шугнув у сині хвилі океану.
Вода прозора-прозора — наче це й не вода, а густе повітря. Навколо пінгвіни пірнають, дістають собі ра-чків. Дем’янко дивиться на цих симпатичних птахів, милується ними. Вони й справді, неначе літають під во-дою, красиво помахуючи крильми. Але що це? Усі пінгвіни кинулись до берега, повискакували на крижину. Бачить Дем’янко — з’явився якийсь хижак, не то рибина, не то звір, — не розбереш.
До берега далеко, айсберг ближче. Подався до нього. Над водою здіймається тільки вершина цієї крижа-ної гори, а основна маса — під водою. Дем’янко поплив навколо, шукаючи притулку. І знайшов! Помітив неве-личкий отвір у крижині, протиснувся крізь нього й опинився у просторій печері. Звідси Дем’янкові добре видно товщу води, от він і спостерігав. Притулився носом до криги і дивився, наче на якийсь екран. Десь там, угорі, валами перекочуються хвилі океану, а тут вода здається застиглою, непорушною. І важко повірити, що айсберг — велетенська крижана гора — пливе й пливе, не зупиняючись ні вдень, ні вночі…
Дем’янко дивився крізь стіну і спостерігав життя моря, щоб згодом розповісти про все Андрійкові.
Одного разу він побачив, як полював ненажерливий кальмар. Величезне, кількаметрове страховисько схопило своїми довгими "руками" якусь товсту рибину. Вона пручалася, рвалася, відчайдушно махаючи хвос-том.
"Невже не вислизне? — тривожно подумав Дем’янко. — Мабуть, що ні. У кальмара ж десять "рук", усія-них присосками, а на кінцях ще й гачки". Так і вийшло — кальмар проковтнув рибину, і тулуб його помітно роздувся. Та раптом хижак почав наливатися жаром. Це вже для нього небезпека, і він хоче когось налякати. Бачить Дем’янко — щось пливе, наче підводний човен. Кашалот! Широка паща з гострими зубами націлилась на кальмара. Той кількома "руками" ухопився за морду напасника, намагаючись стиснути роззявлену пащу. Але, певно, присоски не встигли присмоктатися, а гачки вчепилися у м’якоть, бо три кальмарові "руки" так і одлетіли, наче відтяті бритвою. Кальмар випустив чорнильну рідину, усе довкола заволокло чорною хмарою, та було вже пізно. Кашалот уже міцно тримав багаторуке чудисько у своїй пащі…
Минали дні за днями, навколо айсберга вирувало життя. Дем’янкові якось пощастило побачити, як вели-чезна Китиха годувала своє малятко. Китеня довго смоктало в неї молоко, певне, йому смакувало, бо аж хвос-том ворушило від задоволення. А Кит-батько кружляв неподалік, викидаючи вгору фонтани води…
Кити зникли вдалині, Дем’янко походив по своїй крижаній печері, обмірковуючи, як йому далі бути. "А чого я тут сидітиму? — подумав. — Я ж хлопчик хоробрий, помандрую в океан!"
Більше не вагався. Виліз через отвір та й шубовсть у воду!
ЯК ДЕМ’ЯНКО ДЕРЕВ’ЯНКО СТАВ АКВАНАВТОМ
Вода — вгорі, внизу, кругом вода. Прозора як скло, зеленкувата, податлива. Дем’янко був трохи важчим за воду, бо його металева "начинка" щось-таки та важила, і він повільно опускався в глибінь.
Поглянув угору — над ним пропливав айсберг. Наче величезна хмара.
Поглянув униз — яка краса!
Великі, положисті і гірські кряжі вкриті різнобарвними гаями: той он масив — червоний, той — синій, далі — зелений. Високі, густі рослини стоять урочисто. А в тих гаях, як горобці, пурхають риби. Окремо, по-одинці, рослини тут не ростуть, лише масивами — наче хмари опустилися на схили гір.
Щоб зануритись ще глибше, допомагав собі руками й ногами, як вправний нурець. Спускався навскіс у розлогу долину поміж горами. Тут, треба сказати, не якась там була й глибина велика.
Раптом Дем’янка накрило якимось чорним покривалом. Не встиг він і рукою змахнути, як опинився в слизькому мішку, у непроглядній темряві. От тобі й маєш… Мішок почав збігатися, усе щільніше стискаючи Дем’янка. Ну, що за напасть? Почував, що в цього хижака не вистачить сили, щоб роздушити, але ж він може довго тримати його в цій живій в’язниці!
Чи вони пливуть, чи стоять на місці — Дем’янко не знав. Притулив до грудей руки, почав ворушити нос-ками, щоб намацати краї покривала. Де там! Воно, певне, склеїлося, коли накрило здобич. Гра ставала небезпечною.
І тут подумалося: чи не вдарити цю потвору електричним струмом? Ні, струм треба берегти. Бо коли розрядить свої акумулятори, то вже ніколи не вибереться з океану. А може, ця дурна істота відчує, що він де-рев’яний, та й випустить з полону? Але ні, стискує ще дужче.
Чорне покривало ніби намотувалось на нього, вже не можна й руками ворухнути…
Та ось несподівано Дем’янка кинуло вбік. Обійми страховища начебто ослабли, чорне покривало поволі почало сповзати. Нарешті зовсім стало легко. Засиніла вода! Порятунок! Огидний "мішок" відпливав геть. А біля Дем’янка кружляв Дельфін.
— Це ти врятував мене?
(Продовження на наступній сторінці)