— Дем’яночку, любий!.. Оце ж така напасть — видумали, ніби ми полювали на Черепаху, а того не віда-ють, як важко впоратися з нею… Тьху! Що я мелю?! Я сном і духом не знаю… Виручи, Дем’яночку, відчини клітку. І те неправда, що наші морди в курячому пушку, їй-богу, кожного разу, ото як поласуєш курочкою чи півником, то таки ж і морду лапами вмиєш. Який там може бути пух? Тьху! Що я верзу! Ми ж приятелювали з ними!..
— Що заробив — те й маєш! — відповів Дем’янко нахабному Лисові. — Скажіть, дядьку Слон, а Вовк за що попався?
— На Вівцю напав.
— Напав? — скрикнув Дем’янко. Руки йому ослабли, не втримався і гепнув додолу. Добре, що Туп-Гуп не наступив на нього своєю важезною ногою. Він підняв Дем’янка хоботом, знову посадив собі на шию і турбо-тливо спитав:
— Ти чого злякався?
— Я не боюся, — сказав Дем’янко, — але я… одному Вовкові…
— Що, може, допоміг заманити в ліс Вівцю?
— Так, — признався Дем’янко.
— Чув, чув я про тебе, — похитав хоботом Слон. — Ти електронний хлопчик, який хоче стати людиною?
— Еге.
— То навіщо ж ти стільки лиха накоїв? Коли б Вівчарки не нагодилися, Вовчище роздер би оту бідну Ві-вцю…
— То її врятували?
— Наледве встигли. Вона, правда, понівечена… А Вовчисько — ось у клітці сидить.
— От спасибі вам, дядечку Слон! Я ж не знав, що він такий. Каже, поговорити тільки…
— Але ж ти і Котові послугу зробив!
— А хіба що? — злякано спитав Дем’янко.
— А те, що Котисько добре-таки поласував рибкою! На щастя, я нагодився та заставку опустив. Рибка тепер плаває.
— А де ж Котисько?..
— Утік, — із жалем сказав Слон. — Ніколи було за ним ганятися — треба було пожежу гасити. Вогонь такого лиха накоїв…
— Ой! Це ж я і Вогневі допоміг… — чесно признався Дем’янко. — Я ж думав, що добре діло роблю, а воно, бач…
— Ну, не побивайся, Дем’янку, — заспокоїв його Слон. — Адже тепер ти знаєш — щоб добро робити, треба розум мати.
Слон ще довгенько повчав свого пасажира. А той слухав і силкувався все затямити. Так вони дійшли до місця, де стежка розгалужувалась. Одна вела на узлісся, а друга губилася десь у глибині лісу.
Тут Дем’янко і попросив зсадити його. Стежина, що вела в ліс, була йому знайома.
Розпрощався з Слоном і подався в гущавину.
Ось підходить до ставка.
А на греблі стоїть Кіт і торгає лапами заставку. Побачив Дем’янка — почав жалібно нявкати:
— Ня-а-ав… Няв… Допоможи, хлопчику, підняти заставку, бо риба потопиться у воді-і…
— Зараз, зараз, Котиську, — сказав Дем’янко і взяв тонкого дубця, що лежав на траві. Потім схопив Кота за хвіст: — Знову рибки схотілося?
Та як хльосне його дубцем!
— Ня-я-в… Якої рибки?! — занявчав Кіт. — Нащо вона мені здалася?
— Не придурюйся, шкодливий Котиську! Забув? Я тобі нагадаю!
І знову хльось, хльось.
Покаравши Кота, Дем’янко пішов Шукати Вогонь. Ліс у багатьох місцях дуже вигорів. Замість зелених дерев стирчали обвуглені стовбури, а далі цілими купами лежав попіл. Видно, Слонові довелося добряче по-працювати, щоб загасити пожежу. Перестрибує Дем’янко купи попелу, поспішаючи геть із лісу. Коли це одну купку він якось ненароком зачепив і… Ой леле!.. Побачив у ній жарини. Так ось де сховався цей руйнівник! Під ковдрою із попелу жевріє до слушного часу…
— Допоможи мені, хлопчику, — блимнув червоним оком Вогонь. — Дай чогось попоїсти…
— А пити не хочеш? — спитав Дем’янко.
— Ні-ні! — злякано прошелестів Вогонь, ховаючись у попіл. — Де ж ти бачив, щоб голодний хотів пити? Підкинь мені сухеньких дровець, гіллячок!..
— А чого б перед обідом не випити водички? Для апетиту.
— Нехай їй всячина, тій воді. Я недавно так напився, що трохи не вмер. Хочу їсти…
— А я принесу пити!
— Їсти!..
— Пити!!
Дем’янко вистрибом побіг до струмка, що жебонів у траві. Ось вода, а в що її набереш? Поміркував. А тоді вирвав лопушину, взявся за краї і зачерпнув води. Ніс обережно, щоб не розхлюпати. Приніс та як лине туди, де сховався Вогонь:
— Прошу!
Вогонь тільки зашипів:
— …Ш-ш-ш-шу-у.
Приніс Дем’янко ще, хлюпнув, примовляючи:
— Пий, а їсти не проси!
Тільки засичав лютий Вогонь:
— …С-с-си
Носив Дем’янко воду аж доти, доки не згинув хижий Вогонь. Туди йому й дорога.
На узліссі Дем’янко почув якесь веселе гоготіння, поглянув — і тут Вогонь! Цей підліз під казан, приче-плений на триногах, і жадібно лиже його випукле дно. І видно, це йому дуже подобається, бо аж сміється, аж виспівує. А казан тільки шипить, мабуть, від болю…
Не довго думаючи, Дем’янко кинувся заливати Вогонь. А тут підійшов Рибалка:
— Що це ти витворяєш, хлопче?
— Це ось Вогонь витворяє, — сказав Дем’янко, — бачите, він хоче спалити казана!
І розповів про те, як лютий Вогонь мало лісу не спалив.
— Он воно що! — усміхнувся Рибалка. — Ти правильно зробив, що залив той Вогонь, бо то Вогонь ди-кий. А цей — приручений, цей допомагає людині. Бачиш, не казан він палить, а варить нам юшку!
Спочатку Дем’янкові аж не вірилось: як це так — одне й те ж то шкідливе, то корисне! Рибалка поясню-вав, аж поки Дем’янко не второпав. Тоді підклав прирученому Вогню хмизу і попрощався з Рибалкою.
— А юшки не хочеш скуштувати?
— Спасибі, — подякував Дем’янко. — Я не голодний.
ДЕМ’ЯНКО У ВЕЛЕТНЯ
Коли Дем’янко Дерев’янко вибрався з лісу, поминув пшеничне поле і підійшов до будинку Велетня, то зустрів тут Живчика. Той зрадів, побачивши Дем’янка, й одразу ж повів його до майстерні.
— Ну, як твої діла? — спитав у Дем’янка Велетень.
— Добре, добре! — весело вигукнув Дем’янко. — Тепер я вже стану людиною! Бо знаю, як добре діло робити.
— Це ще не все, любий хлопчику, — лагідно сказав Велетень. — Добре діло й машина може робити… А от скажи, чи ти знаєш, що то є краса?
Дем’янко розгубився. Про таке йому ніхто досі не говорив.
— Краса? Ні, не знаю. Хто вона така? Де живе?
— Краса живе скрізь, — якось мрійно промовив Велетень. — Подивися на це безмежне поле…
Дем’янко повернув свої скляні очі, подивився.
— Ну що ж, пшениця… В колосках у неї зернята…
— А ти чуєш, Дем’янку, як сонячне проміння черкається об колоски, і вони дзвенять, дзвенять?
— У мене добрий слух, — відповів Дем’янко, — але я цього не чую.
— А ти бачиш, яким сизим пасмом видніється на обрії ліс? Здається, хмара припала на хвилинку до самі-сінької землі, щоб перепочити, і от-от полине далі…
— Та що там, — знизав плечима Дем’янко, — ліс та й годі. Багато дерев, є кущі.
Велетень докірливо посміхнувся:
— А ходімо зі мною.
Узяв обох хлопчиків на руки та й поніс по сходах на самісінький дах майстерні. Там стояв такий гарний-прегарний літачок.
— Це вертоліт, Дем’янку! — загукав Живчик. — Тато запустить його, і ми полетимо високо-високо.
І справді, Велетень посадив Дем’янка з Живчиком у прозору кабіну й запустив мотора. Гвинти вертольо-та почали обертатися — спочатку повільно, а потім так, що й око не змигне… І вертоліт спершу помалу, а далі все швидше почав підійматись угору.
У радіотелефонах лунав Велетнів голос:
— Бачите там далеко море? Придивіться, яке воно голубе під сонцем, як переливається різними кольора-ми. Прислухайтеся — воно грає!
— Море… — міркує Дем’янко вголос. — Та що там такого? Просто дуже багато води. Величезна калю-жа та й годі.
А Живчик подивився і аж усміхнувся — таке море гарне.
Дем’янко спитав:
— Чого це ти смієшся?
— Бо гарно як… — тихо відповів Живчик.
Вертоліт знову сів на дах — це Велетень по радіо подав команду знижуватись. Відчиняючи прозору ка-біну, він мовив, ласкаво посміхаючись :
— Знаєш, коли ти станеш справжньою людиною, Дем’янку?
— А коли?
— В ту мить, коли відчуєш красу нашої землі, коли збагнеш, яке то щастя — праця, пізнаєш її смак.
(Продовження на наступній сторінці)