— Чудово! Тепер вам треба навідатися ось до цього закладу. — Він підхопився і тицьнув указкою позад себе.
— А що там такого цікавого? — спитала Єва, дивлячись на карту.
— О, там можна відпочити після космічної подорожі! — Очі йому втонули, губи розтяглися в посмішку.
Єва швидко підійшла до карти і прочитала напис під указкою: "Френоклініка". Мовчки обернулась і, торкнувши Тао за лікоть, покрокувала до виходу.
— Що він показував на схемі? — спитав Тао, ступнувши на рухому стрічку тротуару вслід за Євою.
— Френоклініку. Він вважає нас за ненормальних!.. — Єва стріпнула волоссям. — А ми, знаєш що? Почнемо знизу!
— Не розумію.
— Ну, звернемось до керівництва секції.
У секції, до якої вона була приписана, Єву знали як ексцентричну зухвалу дівчину, від якої так і сподівайся різних витівок. Отож, коли вона почала говорити про експедицію філійців, керівниця секції — висока повногруда жінка з похмурим поглядом чорних очей — холодно процідила:
— У нас тут не клуб фантастів, ми люди практичні.
Керівниця страшенно боялася, щоб гостра на язик Єва потім не виставила її на посміховисько.
— Так ось же член експедиції! — Єва кивнула на Тао.
— Так, це правда, — обізвався хлопець. — Юна Мати…
— Ти вже стала матір’ю, Єво?! Тоді треба стати на облік…
— Та це він так, за звичаєм… — На Євиних щоках спалахнув рум’янець. — Розумієте, на їхній планеті…
— Розумію пречудово. Вам треба звернутися до Відповідального Помічника Відповідального Чергового.
Керівниця стиснула витягнуті в шнурок губи і одвернулася до комп’ютера.
Єва і Тао стояли розгублені, але тільки мить. Ніби щось пригадавши, дівчина потягла свого Адама до ви-ходу.
— Радіо! — вигукнула вже на тротуарі. — Треба через головну антену! Щоб ваша Старша Мати…
…Зустріч — урочиста, велелюдна — відбулася на одному з найкращих майданів Кріотауна — форумі, на якому відзначалися історичні свята. Хоча філійці також люди, родичі землян, але водночас — інопланетяни! Велетенський цирк під шатром голубого неба, по якому пливло літне сонце, був заповнений ущерть. Радісні лиця, легкий барвистий одяг, музика, — важко було повірити, що все це в товщі криги, що нагорі бушують сніговії і лютує мороз. Старша Мати у довгій парадній одежі, урочисто ступаючи до середини цирку, з подивом поглядала навколо і стримано, з гідністю посміхалася. На відстані кроку за нею йшов Тао, а далі гурток найвідоміших громадян Кріотауна, серед них, звичайно, і Відповідальний Помічник. Як тільки вони зійшли на по-міст, застелений зеленим синтетичним килимом, — гамір і музика вщухли, сонце зупинилося точно в зеніті, де йому й належало бути.
— Ми переживаємо історичний момент…
Єва це вже пережила — першу зустріч і не дуже й прислухалася до вітальних слів. Старша Мати,— ось про кого вона думала. Спершу, коли Тао підвів до неї, здалося, що це — саме сонячне тепло, та коли очі їхні зустрілися, Єва відчула крижаний холод. Чому, ну чому вона так?.. А зрештою, нехай, це її особисте, головне — Адам кохає свою Єву! Цього не могла не помітити Старша Мати… Стривай, а що, як саме це і є причиною… Та ні, не може бути. Тао не належить до її роду, він розповідав, так що…
Дівчина не могла зосередитись ні на своїх невиразних думках, ні на тому, що відбувалося перед її очима. Як на неї, то хай би скоріш уже кінчалося це пишномовство, ця метушня біля телепередавачів, балачки, охи та ахи обивателів, для яких, власне, однаково, з якого приводу зійтися, аби було видовище.
— А тепер дорогі наші гості зможуть оглянути складну і унікальну систему життєзабезпечення Кріотауна.
Єва полегшено зітхнула. Нарешті вони будуть разом з Адамом! Уже і в його душі палахкотить зелена пожежа лісу, хлюпочеться річка, шумлять тополі, уже його серце охопила жага земної краси…
Радість пройняла дівчину і ніби освітила її зсередини. Знайомі та навіть і незнайомі помічали її в цьому людському тлумі, дівчина чимось вирізнялася серед тисяч, хоча й не була красунею.
А Єва, енергійно пробиваючись до свого Адама, окрім нього, здається, не помічала жодної живої душі.
Наче все було так, як і перед відвідинами Кріотауна, — "Птиця" стояла неподалік того місця, де її облюбували мамонти, трави зеленою повінню стікали до річки, кущі мліли під сонцем… Так і не так. Чутливе дівоче серце вловлювало якісь тривожні зміни, хоч ніяких певних ознак ще не помічала. Тао був ніби такий, як і раніше, але…
— Слухай, Адаме, подивися мені в очі! — Підвівшись, схилилась над його обличчям. — Я тривожусь: у твоїх очах — сум. Що сталося?
Він силувано усміхнувся.
— Нічого.
— А чому ж ти відводиш погляд? В тебе… не такий настрій. Може, я… Ти розчарувався, любий?
— Розчарувався? Такого не знаю тепер і далі!
— Чому ж ти невеселий?
Вони лежали в затінку на траві, Тао мусив трохи відпочити після польоту на орбіту, куди переправив Старшу Матір. Може, це просто втома?
— Я думаю про Філію, — обізвався Тао, дивлячись у небо.
Вона теж відкинулась на спину і втопила свій зір у синій простір, де владарювало Сонце.
— Сумуєш за Філією?
— І Філія, і Земля…
З відкритого люка "Птиці" почувся писк, достеменно пташиний. Тао підхопився і швидко покрокував до апарата, махнувши рукою Єві.
— Виклик! Зв’язок!
Єва неохоче, як на прив’язі, пішла вслід за ним, ніби передчуваючи недобре.
І справді, всі їхні мрії і сподівання Старша Мати одразу ж перекреслила. Сеанс зв’язку почався, як звичайно, з вітання, а далі керівниця експедиції попросила Тао передати від імені всього екіпажу якнайщирішу подяку Єві за сприяння в здійсненні контакту, а самому залишити гостинну Землю. Свою програму вони вже здійснили і мусять стартувати до Філії…
Все це Тао переказував Єві, ніби автомат, а наприкінці думка про розлуку різонула його в самісіньке серце, хлопець задихнувся, умовк на півслові, безпорадно позираючи навсібіч.
— Що з тобою, Тао? — В голосі Старшої Матері забриніла тривога. — Чи ти забув про свій обов’язок?
Стерничий, що також дивився з екрана, торкнувся свого рідкого волосся, нахмурив брови. Хотів щось сказати, вже й рота розтулив, але Старша Мати заговорила знову:
— Ну ж бо, відповідай, Тао, що сталося?
Підвівши голову, юнак розпачливо сказав:
— Я так мріяв про Землю…
— Твоя мрія здійснилася, ти побував…
"Вона його забере… — бухало Єві в скроні. — А що ж? На її боці… Справді, він мусить… Але ж ми…" Стало жаль себе, клубок підкотився до горла. Чому в неї така гірка доля? Ще ж зовсім молоденька, а стільки розчарувань…
Слова порощали, як сухий сніг, Тао не все й переказував, і хоч Єву охопило нервове напруження, вона вловлювала не лише холодні інтонації. В голосі Старшої Матері їй чулося щось більше, щось людяніше, аніж офіційна турбота про члена екіпажу. Дипломатія? Боїться, щоб не скоїв чого? Та хіба він здатний на щось відчайдушне? Лагідний, податливий, як віск.
Юнакове обличчя все хмурнішає, він кусає губи, відводить погляд убік. Чому така знервована Старша Мати? За довгі роки польоту була ж прихильна до нього, як ні до кого з екіпажу. А зараз…
Єва паленіє, наче охоплена полум’ям. Чи довго триватимуть ці тортури?
— Старша Мати забороняє,— нарешті каже Тао, і в голосі звучить безнадія.— Можеш на Філію? — Щось по-своєму передав на орбіту, відповідь прозвучала, як постріл.— На корабель не можна. Інструкція забороняє. Виходить…
"Що він запитував? — стрепенулася Єва.— Чи можу я покинути Землю? Невже хоче перекреслити моє життя? Любий мій…"
Невизначеність ситуації мучила її до фізичного болю — під ложечкою замлоїло, отерпіло.
Тао кинув на неї розпачливий погляд, немов благаючи порятунку. Вона ж тільки жалісливо осміхнулася. А що могла вдіяти? Хіба що взяти його за руку та повести звідси? Але ні, почуття вільне, і кожен обирає шлях…
Старша Мати і Стерничий на екрані перезирнулися, вона щось навіть сказала йому стиха. Вчений торкнувся пальцями своєї розрідженої шевелюри, поплямкав, а тоді сказав:
— Це наша традиція, Тао, — шанувати Матір…
— Ще не було випадку, щоб веління Старшої Матері…
— Виховати з тебе зореплавця, — перебив Стерничий, — це була її мрія. Коли ти народився, прийшла звістка про загибель твого батька в далекому польоті. Вона вирішила, що ти його заміниш у космосі.
— А чому це…
— Вона твоя рідна мати — ось чому. Так, так, рідна. Бачу — ти вражений. Послухай, експедиція в напрямку до Веги, в яку вона відправилась, несподівано застряла на довгі роки, і ти виростав…
Болісні, незрозумілі Єві перемови ятрили їй душу, клубок образи і гіркоти душив горло, але все-таки дів-чина трималась, та коли Адам, гамуючи хвилювання, затулив своє обличчя долонями, Єва не витримала, підвелася і пішла до люка. Досить. Вона нікому не дозволить збиткуватися над собою! І якщо Адам поступився, то що ж… нехай.
(Продовження на наступній сторінці)