Буває, що неприкаяна Чирва змушує хлопця дертися по слизьких моховитих уступах на гранітну стіну. Він зганяє вражу козу, обережно рачкує на верхню подушку. І тільки спинається на ноги — душа в п’яти. Така жахна прямовись — тягне, пхає униз, як у прірву. Лише коршакам тут гніздитися. Майже під хмарами. Зате ж і видно — півсвіту. Внизу, під самою скелею — церква. Та, що з хрестом і скибкою місяця. Маленька стала, наче бабуся присіла до землі. Далі — село, крапки-крапки землянок, Інгул викрутасом, трохи збоку на горі — сірникова коробка школи, аж ген — лобатий Мартин, зелені кучерики терновищ. Між терном — білі намистини, вони туди-сюди перекочуються, за ними сновига руде кожушане опудало. "Ну як, старче? — Вовка цьвохкає батогом у бік Мартина. — Не питаєш зараз: кози любі, кози милі, чи ви пили, чи ви їли?.. Ото ж! Попобігай день за рогатими, і без полину гірко стане!.."
З виступу на виступ, з подушки на подушку спускається вниз пастушок і знов — у траву, до свого неба.
Часом серед бугилиння замелькає білий чубчик, затупотять по стежці босі ноги. Вовка підскакує, пужалном виписує кола:
— Сюди, сюди, Лесю-у-у! Я тут!
Зпрожогу пада Олесь на теплу землю, відхекується. Літо розмундирувало дружків-близнюків. Правда, штанці однакові — ті ж самі парусинові, а сорочечки різні. У Вовки полотняна, фарбована цибулиним відваром, як-то кажуть, сіро-буро-малинова. В Олеся — з тертої-потертої підкладки, їдучо-жовта, куценька, пуп вигляда. Вовка засмаг, як жук, а Леся й сонце не бере — наче ненька в молоці скупала.
Хлопці притискаються плічми один до одного, лікті — в землю, в зуби — по стеблинці, жують, смокчуть цукристий пирій, захоплено мовчать. Вовка, насмакувавшись блаженною тишею, зазирає другові у сині глибокі озерця.
— Що там у селі робиться?
— На буряки вийшли. Кузки тої до біса. Чума, так і шаткує листя. Збираєм, збираєм — не визбираєм.
— Ти воду носиш?
— Ну да ж. Оце прибіг на обід, круть — і до тебе.
— Діда Оврама не бачив?
— Бачив. За руку з ним поздоровкались… Він же на буряках.
— І як після того… ну, після звістки?
— Знаєш, нічого. На людях шуткувать пробує. А лягли на межі (спочить трохи), я до нього, в полин — корчиться… стогне.
— Н-да-а-а… Живучий дід. Горе б’є, з плеча рубає, а він, як дровітня, не колеться…
Лесь побіг у село, під гору й під гору, гукнув звіддаля; "До вечора!" — а Вовка лежить у степовій колисці, старій борозні, в очах його — весь небосхил, шуліка, розпластавши крила, застиг у скляній блакиті, ріденькі купчасті хмари, наче пустотливі ягнята, труться боками об гострі виступи скелі, перескакують через мідний купол церкви, біжать отарою на заінгульський випас. І Вовчині думки поспішають за ними. Йде він із чабаном дідом Оврамом, йде сивою ковилою, шовкові мітелки лоскочуть їм груди, коники, мов горох з-під ціпа, так і прискають навсібіч, Диня усміхнено мружиться, бере золотую кобзу, і не пучки його, а вітер стиха торкається струн.
Йшов степами чабаненко,
А за ним хлопчина…
Добра пісня виходить!
Лежить пастушок у траві. Сорочечка полотняна, штанці з парусини. П’яти, як натерті мідяки, блискотять на сонці. Воно, пломінке, вогнисте, визолює грубу одежину. На смуглому личку малого — таїна, зачудованість дивним світом. Притулить вухо до землі, — чуєш? — то вона для тебе нашіптує ніким ще не знаних пісень. Порине очима в небо, — глянь! — то воно для тебе розгортає ніким не бачені акварелі.
Слухай, дивись, хлопче! Зернину до зернини відкладай у пам’ять свою, малий Тарасе!
Лесь — то Вовчин поштовий голуб. Тільки сонце в зеніт — вже тріпотить, біліє між кущами його льняний чубчик, виляскують підошви по втоптаній стежці. Несе якусь новину!
— Ой що було! — кидає з підходу Зайценко; мабуть, десь набрався веселих побрехеньок, вони хлюпотять із нього, як вода з повного відра. В Лесиних губах — сверблячка, нетерпіння, слова аж танцюють на кінчику язика.
— Ну кажи, кажи, — перехоплює Вовка.
Хлопці падають животами на теплу черінь землі (хай вигріваються запалі пузця), і Лесь вистрочує:
— Ой що було, щоб ти знав! Ой хрестила його…
— Та не ойкай, до ладу кажи!
— Не перебивай, бо зіб’юсь… Ой було!.. Коси розпатлані, спідниця задерлась, в руках — качалка, він як устелить, а вона за ним…
— Хто вона? За ким?
— Деркачиха за Яшкою!.. Репетує: "Я тебе оженю! Я тебе оженю, молокососе нещасний! До наморочу круг хати ганятиму!" Та між плечі його — качалкою! Та ще раз! Яшка на город — і вона за ним. Яшка до кузні — і вона женеться. Очі під лоба і давай: "Я тій дівулі патли повириваю! Я покажу, як голови крутить мокроштанцям!" Кричить, як не лопне, і пре до вас, щоб Ольгу…
— Ну?! Прямо до нас?
— Не перебивай!.. Яшка схопив її: "Не сраміться, мамо!" — в оберемок згріб, несе, аж сорочка тріщить, верта до землянки своєї, а вона пручається та качалкою, та качалкою жениха.
— А він що?
— А він: бийте не бийте, все одно женюсь. Вона лупцює, а йому хоч би що — зуби скалить. Їй-право!
Вовка довго жує стеблинку, прислухається, як збуджено сопе Олесь; Вовка дума про своє: "Яшка такий… Раз йому стукнуло в голову — забере у нас Ольгу. Упертий чортяка, як той буйвол. Хоч бий, хоч плач, од нього вже не відкараскаєшся. Смола…"
— Лесю, — питає Вовка. — А ти… женився б?
— Ні!.. Що ти? Батько реміняки всипе.
— А мене мати не била б.
Вовка п’ятірнею накокошив густий циганський чубок, збив його півнем на лоба, як те робили парубки, буркнув до Леся:
— Слухай. Ти не дуже того… до Надьки улещуйся.
Лесь не ждав такого стусана. "За що, питається? За сало, що кішка вкрала?" — Надув губи, одсунувся.
— Снилася мені твоя Надька, — обсмикнув сорочку на пупа, щоб не виглядав, намірився йти.
— Куди, Лесю?
— Додому.
— Ще рано. Не сердься, я так… Хочеш, розкажу дивну-дивну штуку, від Оврама чув. Знаєш, чого на церкві нашій хрест і турецький півмісяць? А-а-а, не знаєш. От лягай!
І вони уляглись рядком, голова до голови, Вовчина рука під Лесиною "брехухою", Лесина під Вовчиною.
— Дивись у небо, а я розказуватиму… Бачиш оту хмару, вона заслонила півстепу? Хай то буде Чорне море. А від неї рукав, довгий-довгий. То наш Інгул. Так от, на низу, коло чорних порогів, зіткнулися два загони — козацький і турецький.
— А козаки на конях?
— Ні, Лесю, ти слухай. І козаки на човнах, і турки на човнах. Та їх видно: біленькі брижики по синьому — то човни. Бач, бач, вітрець їх ганяє… Так от. Зустрілися вони, а грізний паша, начальник турецький, і питає: "Будемо битися чи миритися?" — "Як це миритися? — каже отаман козацький. — Ви нашу землю топчете, а ми, виходить, у кущі? Ні, бусурмани, будемо на смерть битися, хоч вас і тисяча, а в нас і сотні нема!"
— Так і відрубав отаман?
— Так і смальнув межи очі! А тоді козакам: "Ану, братове, покажіть, як на Вкраїні гречку молотять!" І давай! Десять човнів на один козацький налітають, десять турків на одного козака насідають. А запорожці, славні молодці, крешуть шаблюками, палять з мушкетів, списами, як вилами, турків у воду жбурляють. Б’ються з ранку до полудня, з полудня до вечора. Інгул скров’янів, трупом ріку завалило, чайки жалібно плачуть над тілами померлих. І тоді глянув наш отаман на темну воду: багато козаків полягло, більше половини. А скільки турків пішло на дно — і злічити не можна. Жменька осталась недобитих. І сказав наш отаман: "Досить, братове! Добре ви сьогодні помолотили, затямлять козацьку науку вороги. А тепер, — каже, — збирайте, хто живий та цілий, та й подамося в рідну сторононьку…"
— І все? — поспитав здивовано Лесь. — А до чого ж церква?
— Який ти прудкий, Зайценко. Раз така нетерплячка — мотнись, Чирву оно заверни, бо в город ваш полізе.
Диб-диб-диб! — задиботів Лесь голими п’ятками по сухій толоці, збігав туди й назад, гупнув у канавку і до Вовки:
— Ну, що там далі було?
(Продовження на наступній сторінці)