Ольга змовкла, заглибилась у себе, уявляючи ту страхітливу картину. А кругом палав-пломенів маками степ, де-не-де схоплювались зелені гривки, з півдня повівав гарячий вітрець. Червоною стрічкою стелився прадавній шлях. Буйволи, що скидалися на мамонтів, тягли допотопну колісницю в сиву безвість віків. І Яшині мислі були такі ж прості й нехитрі, як, можливо, в далекого пращура, що віддавав єдину свою у бозна-які краї. "Ну от поїдеш, Олю. І настане вечір. Куди мені йти-поспішати, з ким звеселити серце? Хто засміється білими зубками, моргне чорним шнурочком, посвітить вушками-сережками? Буде на вулиці день, буде ніч, сорок днів і ночей, а для мене все одно — темінь. Один-одинак у холодному закапелку. Ляж і засни, Яшко. Навіки…"
До гіркоти, до знемоги йому стало жаль себе. Ліг живцем у сиру землю — не менше. "Невже вона така… Ну така, як би це сказати?" — пошастав бідолаха очима. І враз аж застиг — од подиву. "Олю… яка ж бо ти, Олю!" До щоки прилипла макова пелюстка. І губи її — пелюстки. Рожеві, тремтливі, усміхнені. Це йому вона усміхається! З лукавого прищуру —, сяєво. Це йому вона світить! Ось її рука, гаряча вона, з дрожем, ллється-розливається по Яшиному тілу тепло. Це йому вона гріє! Йому, йому, йому, чорт би забрав!!
Буйна, хмільна, бентежна хвиля вдарила Яшу в груди, кинула головою на маки, що лежали в Ольжиному подолі, рука потяглась до неї: "Олю, Оленько!" — вона лякливо зіщулилась, затріпотіла віями: "Що ти, що ти, Яшо?" — і хлопець сам злякався свого пориву. Оглушлива хвиля відринула назад.
— Ет як вищить! — бамкнув, що перше спало на думку, плигнув з підводи, зупинив "моржів". Обійшов фургон, мовби придивляючись до колес, і швидким, непомітним для Ольги рухом висмикнув загвіздок із передньої осі: "Саме час!" (Ще тільки рушав у дорогу, задумав цей хитрий виверт.)
— Що там, Яшо?
— Нічого. Фургон не змастив — скрипить.
Загвіздок у кулаці, кулак у галіфе, однак аж тіло пропікає кляте залізо.
Яшка погнав своїх чорних, стрибнув на ходу в передок. Не сидів, а крутився, як на вогні. І все просував руку за Ольжину спину, готовий от-от ловити її.
Їхали недовго.
Грюк! — провалився віз, Яшка на землю, Ольга на нього, буйволи стали, колесо покотилось, п’яно завихляло і — дзеньк на камінь.
Гуп, гуп, гуп — то гупотить сполохане дівоче серце. Яшка склепив повіки — вмер. А сам обережно, ледь чутно підтримує її за плечі.
— Ой! — схоплюється Ольга. — Міна?! — І знов до Яші. — Господи… Живий? Вставай, не жартуй, Яшо!
— Які жарти?.. Убило, — мертвим голосом мовив хлопець. — Мене вбило і фургон поламало, — він прижмурено зиркнув на дівчину: що вона робитиме?
Ольга — мов та вербичка над шляхом. Тонка, аж просвічується, коси розсипались, плаття облягає струнку маленьку фігуру. Хилиться Ольга в один бік, хилиться в другий. І позаду степ, і попереду степ. Рівний, широкий, безмежний. І небо над ними таке ж. Застряли на півдорозі.
— Доведеться пішки…
— Олю! — голос у Яшки тремтить. — Слухай, Олю…
Йде до неї пругкий, настовбурчений. В очах — нервовий блиск. Вона задкує, відступає в маки, зіщулена і беззахисна. Долонею затуляє сполотніле обличчя.
— Ти нікуди не підеш, Олю!
— Піду… Треба, Яшо…
— Я не пущу!
Бере її під пахви, легку й трепетну, і його лихоманить, він все ближче, ближче, зіницями до зіниць, сплівся гарячий подих, маки осипаються на вії, на губи, на спітніле чоло.
— Яшо!.. Пусти!
— Ми поженимось, Ольго!
— Як?! — рвонулася з рук. — Що ти сказав?
— Ми поженимось, Ольго!
Вона дивиться на нього білими засліпленими очима, поволі тануть крижинки, глузливий смішок торкається краєчків губ.
— Скільки ж тобі, хлопче?
— Сімнадцять! — з маху надбавив Яшка собі півтора року. — А що?
— Вчиться треба. В школу не пустять… жонатого.
— Нема такого закону! Пустять!
Ця рішучість, ця впевненість знов вибиває з-під ніг слабеньку опору, і вона хапається за останнє:
— Ти думав про те, що кажеш?.. Люди сміятимуться.
— Хай сміються! Хай регочуть собі на здоров’я!.. А ми хату збудуємо. Свадьбу згуляємо… Маруся приїде… Гостей буде повно, побачиш!
"Ой свату, свату, пусти нас в хату… Заросли доріжки, де ходили Павлові ніжки… Гірко!" — весільне й похоронне, її й сестрине, зіткалося в один дивовижний посаг, завихрило, дурманним шумовинням пронеслось над нею. Яшка, підвода, воли — все полетіло кудись, степ майнув червоним крилом, і Ольга, аби не впасти, сіла на траву. Сіла й руками обхопила колінця, уткнулась головою в подол. Чорна коса лилась тонкими струмочками на лікті, на босі ноги, на землю. Ольга немов скам’яніла, тільки плечі, худенькі, покірливо зігнуті, ледь помітно здригались.
Ольга плакала.
— Що ж мені робити? Що робити, Яшо?
Яшка й сам стояв над нею розгублений, не знав, куди приткнути руки. А вони, важкі, заскорублі від хліборобської праці, — вони свербляче просилися: "Не стій! Бери її, свою ластівку, пригорни отако до серця і через маки… навпростець… до села… Пойняв?" Ні-і-і! Не те що взяти на руки, пальцем зачепити, порошинку струсити на неї боявся Яшка. Що ви? Так страждає бідне дівча. І Яшка плаксиво зморщився, схилився над нею, винувато-люб’язний:
— Не треба, Олю, не плач… Додому поїдемо… Зараз фургон поладнаю.
…Сонце сідало за гору, коли до Інгулу, з боку Долинської, підкотила підвода.
Трояниха, що вийшла з Вовкою на город полоти цибулю, глянула з-під косинки на блискотливу, наче всипану риб’ячою лускою воду.
— Глянь, сину, чи не наші буйволи?
— Наші.
— А з ким же то Яша?
— З якоюсь дівчиною.
— Він, здається, кличе когось?
— Ні, співає. О-о-о, чуєш?.. "На позицію дєвушка"…
— А в неї, правда, щось у руках?
— Еге. Червоне. Аж пломенить. Як перо жар-птиці…
Вовка зіпнувся на носки, очі його сяйнули:
— Ма!.. То вона! Слочесті, кажу — Оля!
— Олю! — скрикнула мати і слідом за довгою тінню погналась у берег.
Ех, Яшко, Яшко, вітром повінчаний, маком уквітчаний! Чи здогадувався він, кого повернув у село? Троянисі — дочку, Вовці — сестру, Василині — подругу, а собі — наречену.
* * *
Вовка любив небо.
Колись були в нього книги, в село привозили кіно, зрідка приїжджав бродячий цирк. Яка то втіха! Морські баталії… Носом на ніс іде корабель, давай, тягни на абордаж, торох з пістоля, шубовсть у воду пірат, так йому й треба! А той косматий ведмідь, що ходив на задніх лапах, кланявся дітлахам і просив коржики… Було колись! А тепер ні книг, ні кіно, ніяких видовищ. Одне лишилось у Вовки — його незрадливе небо.
Ляже він у траві горілиць, полине, попливе в голубу манливу безодню. Пахне материнка медом, десь похрускують у сухостої кози, над самим вухом б’є, видзвонює срібними підківками коник, пробує басову струну хрущ, — і так солодко мріється, так хороше видиться!
Чого тільки не побачиш там, у царстві гордих орлів, що ширяють і ширяють над степом!
Найперше — хмари… Вони різні бувають: сумні й веселі, добрі й злі. Від однієї — райдужне маєво на півнеба, від іншої — чорна тінь плазує по землі. Як і люди, вони народжуються і вмирають, тільки живуть недовго. Тут ось бриніла-снувалась легка павутина, тут і не стало. А ще хмари — чародії. Вони будують з нічого палаци, ліплять казкових велетнів, і як відкриють браму в своє королівство — дух захоплює.
Ну от! Почалось!
Купчаться, ростуть сліпучо-білі громади снігу. З морської піни піднялась темно-лілова скеля, зазубрились фортечні стіни; щось проломило стіну, турки чи татари сипонули в місто. Завирувало козацтво, шаблюками витісняючи поганців. "Так їх, бий, січи на капусту!" — І вже Вовка сам на коні, шугає в димову завісу, та море поглинає місто… розповзаються хмари… і все зникає.
Ех, жаль!.. От якби все змалювати! Або скласти прикладно, як дід Оврам. Він, може, почав би так:
За далекими морями
Та за синіми горами…
А далі щось про фортецю. Фортеця, фортеця — ні, до неї нічого не додаси. "Теця-втеча"… не клеїться. А коли про військо: військо — запорізьке. Краще виходить:
За далекими морями
Та за синіми горами,
Де стояло славне військо,
Славне військо запорізьке.
З потаємною радістю помічає Вовка, що в нього деколи виходить. Про Кудима не виходило, не виходило, а потім само ніби склалося:
Ой Кудиме, Кудимé,
Чого пузо тобі дме?
Дме мене від молока,
Як від крові павука.
А що, хіба мало попив крові з Василини та Надійки? З живих людей зробив вижимки, і досі до пам’яті не прийдуть. Павук… Хай тепер сам доглядає свої хвости. Слочесті, гидко й поткнутися туди, де бухтій топче землю. (Вовка навмисно пасе кози під Купцем, щоб далі від Кудимових очей.)
(Продовження на наступній сторінці)